Слова – срібло, а мовчання – золото. У питаннях, де наша компетентність може бути поставлена під сумнів, варто частіше згадувати це мудре прислів’я. Нещодавно в кількох доволі авторитетних українських ЗМІ було опубліковано одразу низку матеріалів на актуальні питання дитячої літератури в Україні. Як людина, яка є редактором і співзасновником сайту про сучасну дитячу літературу, радію, що увага до цієї сфери в Україні продовжує зростати. Однак не може не турбувати те, з якою легкістю авторами виносяться в публікації доволі сумнівні тези, які не тільки засвідчують некомпетентність дописувачів в окремих питаннях, а й роблять і значно більшу шкоду – вводять в оману читача, породжуючи маловартісні дискурси.
Перший тривожний дзвіночок пролунав із публікацією «Не солодка дитяча література» Ірини Славінської на «Українській правді». У ній ідеться про те, що в Україні бракує дитячих книжок на теми, деякі з яких десь у вікторіанській Англії, наприклад, могли б назвати пікантними: «кризовий і не тільки кризовий сімейний досвід, про народження, дорослішання та фізіологічні зміни». Тут важко не погодитися – на такі книжки є соціальний попит, який важко задовольнити за рахунок вітчизняного продукту. Річ не в тім. У дописі насторожує зовсім не предмет розмови, а легковажність формулювань і аргументації, внаслідок яких може скластися враження, що книжка – це панацея від усіх хвороб і такий собі замінник батьків. Яка книжка має врятувати від розлучення, підліткової вагітності чи булінгу в школі? Не книжка, а батьки мають проговорювати з дітьми важливі теми і допомагати вирішувати проблеми. Ми ж, закликаючи у подібний спосіб заповнювати порожню нішу, лише маскуємо нашу батьківську неспроможність. А також демонструємо повне нерозуміння культури читання і того, яку роль відіграє книжка в житті дитини й підлітка. Це важлива й серйозна тема, і те, як вона зринає у вітчизняних медіа, може стати предметом окремого дослідження. Однак зараз я не пропоную на ній зосереджуватися. Питання лише одне: звідки взялася ця нездорова апологія книжки? І чому вона блукає публікаціями, як вірус?
Другим тривожним сигналом стала публікація перекладача Володимира Чернишенка «Секс у підлітковій книзі українською». Знову ж таки, важко не погодитися з тезою автора, що українська дитяча література тривалий час страждала на надмірне пуританство. Про «цнотливість» і «стерильність» української літератури та української літературної мови не писав тільки лінивий. І якщо «доросла» література пізнього радянського та пострадянського періодів спромоглася на відносне подолання такого стану речей, то для дитячої тема досі актуальна. Знову ж, турбує інше. А саме – готовність Володі Чернишенка (якого я безмежно поважаю як перекладача і колегу з дитліт) стрибати з одних крайнощів в інші. Якщо раніше «сексу» не було в жодній українській дитячій книжці, то тепер він мусить бути в кожній? Хочеться тут таки запитати Володю, скільки не-українських підліткових книжок він прочитав (сотню? Дві? Менше число не приймається через «непоказовість вибірки»), і в скількох із них ішлося про щось більше, ніж поцілунок? Як читач, який щомісяця «годує» Амазон пристойною частиною своєї зарплатні та отримує масу книжок, що вивчаються а англомовному світі на академічному рівні, поштою від друзів, можу стверджувати, що менше, ніж в 0,5%. Я аж ніяк не є поборником радянського типу цнотливості в дитліті. Однак ще більше мене лякає необдуманий максималізм, з яким Чернишенко пропонує українську дитячу літературу з найцнотливішої перетворити на найнестриманішу. Можна лише припустити, що авторові не вдалося вчасно відрефлектувати і подати в правильних формулюваннях власний (і цілком закономірний, на мою думку) імпульс звільнити українську дитячу літературу з тенет консервативної і багато в чому штучної традиції попередньої епохи.
Мій терпець увірвався на третій «закликальній» публікації – колонці Ольги Купріян «Про право дитини на вибір, соціально значущі тексти і дитячі книжки». Знову ж таки, головна теза авторки, що дитина має право читати те, що їй цікаво, а не те, що їй хочуть «впарити» видавці чи критики, настільки справедлива, що додати нічого. Хочеться лише сказати: «Так, кеп». Утім, висловлюючи її, Ольга спромоглася нагромадити таку кількість нісенітниць, що не знаєш, сміятися чи плакати. Омину увагою епіфанії авторки щодо особливостей читацької рецепції. Тому, хто претендує на звання літературного критика, варто бути знайомим принаймні з теоріями рецептивної естетики та читацького відгуку, щоб знати, що сприйняття тексту рецензентом і читачем – речі взаємонезалежні. І що літературний критик, пишучи відгук на текст, мусить передусім проговорити потенціал тексту, його імпліцитні «зачіпки» для потенційних читачів, сценарії можливої рецепції, а не подавати своє сприйняття книжки як єдино правильне. Утім Ольга Купріян, на щастя, уереконалася в цьому на власному досвіді, який і описує.
Я також не зосереджуватимуся на тій неоковирній формі, в якій авторка (безперечно, цілком справедливо) закликає (як раніше це зробила Ірина Троскот у своїй редакторській колонці) не продукувати штучні й низькоякісні тексти лише через бажання заповнити жанрову чи тематичну нішу. Читачі погодяться, що штучні й низькоякісні тексти не варто продукувати за будь-яких умов. Однак, за логікою Ольги Купріян, щоб опублікувати дитячий текст із соціально-психологічною проблематикою, його краще ЗАМАСКУВАТИ під фентезі чи щось іще, що «наївний» читач-дитина сам радо проковтне з однієї-єдиної причини – жанрової приналежності до фантастики. Хочеться запитати Ольгу: чи знаєте ви, що ті самі романи Старка чи Парр, які ви ставите за приклад (і я теж їх дуже люблю) – за дефініцією є тими самими «проблемними романами»? І єдине, що відрізняє їх від аналогічного за жанром українського продукту – це рівень художнього виконання, що приніс їм міжнародне визнання? І чи підозрюєте ви, що наша «доросла» рецепція «Тоні Гліммердал» чи «Диваків і зануд» так само може бути дуже далека від дитячої? Утім годі. Достатньо резюмувати, що реакція рецензента на не дуже вдалі художні тексти не повинна перетворюватися на бій із жанрами чи тематикою, бо це, щонайменше, просто комічно.
Далі починається найпечальніше. Цитую тезу Купріян: «Дивно чути від критиків, що українській літературі для дітей потрібні тексти на мультикультуралізм, коли самих дітей хвилюють зовсім інші теми, зовсім «приземлені», такі, що мають прямий стосунок до їхнього життя». Нагадаю, мультикультуралізм – це ідеологія, спрямована на збереження та розвиток як в окремій країні, так і в цілому світі культурної ідентичності та своєрідності. Авторка постулює, що українському читачеві не потрібні тексти, в яких висловлюється повага до цих речей. Чому б тоді дописувачці одразу не запитати: «Навіщо українським дітям свобода слова, якщо їх хвилюють зовсім інші теми, зовсім «приземлені», такі, що мають прямий стосунок до їхнього життя?» Або: «Навіщо українським дітям право на свободу пересування, віросповідання, освіту абощо?» Чому б не запитати подібну нісенітницю? І навіть якщо взяти не широке визначення мультикультуралізму, а вужче, що має на увазі співжиття в соціумі різних культур, то чи це для нас менш актуально? Чи не хвилюють нас питання співжиття етносів чи різних соціальних груп, питання культурної і мовної ідентичності, еміграції та імміграції, зрештою? Чи не почує авторка дві мови замість однієї, чи не побачить представників різних соціальних класів і субкультур, просто вийшовши з квартири? Що ж це, як не те, що має щонайпряміший стосунок до нашого життя? Я не вірю, що дописувачка – насправді злий тиран, який вірить у подібні дурниці. Я переконана, що Ольга Купріян щиро вболіває за долю української дитячої літератури, як і всі згадані мною українські автори. Лишається припустити, що Ользі просто забракло вправності чи розсудливості для того, щоб належно сформулювати загалом незаперечну думку, що художній рівень дитячої, як і будь-якої іншої книжки, не мусить страждати через позалітературні чинники.
Насправді я не маю звички відповідати на всі нісенітниці щодо дитліту, які бачу в уа-неті. Інколи справді краще такі речі проігнорувати, щоб не здіймати хвилі. Утім цей випадковий збіг обставин, в результаті якого кількість дурниць на квадратний метр досягла критичної маси, змусив мене висловитися. Не можна допускати, щоб випадкові й недостатньо кваліфіковані публікації впливали на громадську думку й формували інфопростір. А авторам публікацій, як і редакторам видань, мабуть, варто трохи більше думати про свою відповідальність перед читачем.
