Несподіванки літератури для дітей

Із дітьми завжди так: суцільні несподіванки. Пригадати й відтворити найбільшу із таємниць, колись добре знану кожним, проте майже кожним і забуту, – таємницю дитинства – дано тільки поодиноким дорослим. Тим, які справді вміють чути й бачити дітей нинішніх. Проте чи такі люди сьогодні стають дитячими письменниками?

Література для дітей – значно вимогливіша за літературу для дорослих. Вона набагато більше не терпить фальші й надуманості. Її читач – дуже чесний і жорсткий критик, проте, водночас, такий, до якого найменше дослухаються. З іншого боку, тільки книгам для дітей під силу змінити світ і вплинути на те, що буде після нас, – звісно, ми про це зазвичай забуваємо. І зазвичай – слава Богу.

Дорослі – ці кумедні зануди – придумали багато критеріїв для оцінювання літератури для дітей. Вони навчилися послуговуватися, окрім літературознавчих критеріїв, соціологічними даними й психологічними дослідженнями, навчилися визначати, що цікаво дітям, а що – їхнім батькам, адже саме останні купуватимуть книгу… Колись у приватній розмові одна моя подруга розкритикувала мій підхід добору книжок для сина; вона переконала мене, що дитина має сама обирати собі книжку для читання, що пропонуючи їй найкраще (на мою думку!) з того, що в нас видається, я послуговуюся своїм зіпсованим філологічною освітою смаком, своїми клопотами й непорозуміннями й нав’язую дитині власне бачення світу. Коли я, не особливо вірячи її теорії, надала повне право добору книг синові, він одразу «переключився» з соціально-психологічної прози на фентезі. І, до слова, це було дуже якісне фентезі.

Дякуючи подрузі й синові за завданий урок, нині під цим кутом зору мені цікаво спростерігати за тим, як багато говориться про відсутність підліткової літератури, а ще більше – про те, якою вона має бути. Книга, що спричинила сьогоднішні міркування, – «Не такий» Сергія Гридіна. Автор – не новачок у дитячій літературі, проте саме видання, анонсоване як проблемна соціально-психологічна література для підлітків, чи не вперше привернуло увагу критиків до його письма. Уже прозвучали оцінювання і похвальні, і критичні. І вкотре озвучилася нинішня головна проблема української літератури для дітей: нам не вистачає проблемної дитячої й підліткової прози, тієї, у якій письменник замість батьків зможе пояснити дітям «дорослі» клопоти: стосунки з однолітками, стосунки з тими, хто відрізняється від загалу, складні стосунки в сім’ї, зокрема проблему розлучення батьків, питання сексу, ранньої вагітності, смерті, самотності тощо. Власне, в зарубіжній  літературі ці теми пропрацьовані (й багато чудових видань перекладено українською), а в нас нині – «бум», загострене соцзамовлення на те саме, тільки з українськими реаліями. Вихід кожної книги очікується, кожен перехід «дорослого» прозаїка в дитячу літературу анонсується як подія, хоча зазвичай має під собою виключно комерційну основу. «Нам треба наростити м’язи» – кажуть критики. «Нам треба перестати брехати» – хочеться відповісти мені. «Тусовка» «дитячих» письменників-критиків нині виглядає доволі симпатичніше, аніж «дорослих»: вони радіють успіхам одне одного, вони значно поблажливіші до колег і налаштовані на позитив. Може, тому, що «їх» ще надто мало – саме стільки, щоб групуватися, а не конкурувати. Проте за цим причаїлася інша небезпека: загратися в «розвиток української літератури для дітей», збити приціл якості й напродукувати безліч текстів, цікавих тільки вузькому колу псевдо-критиків.

Звісно, безглуздо пропонувати все, написане для дітей, дітям до прочитання – цей читач надто чутливий, щоб допускати навіть найменший ризик засмічування його світу нашими проблемами й комплексами, які ми часто не здатні не лише комусь, а й собі пояснити. Проте критерії, на зразок «звісно, книга не блискуча, проте сучасна українська дитяча література тільки починає наповнюватися текстами, тому варто бути поблажливішими», слід відкинути одразу: не пройде найвищої інстанції.

Тому слід дуже уважно прислухатися до думок дітей: своїх і чужих. Адже соцзамовлення на соціально-психологічну прозу виникло зовсім не тому, що в нас надмір розважальної чи пригодницької літератури для дітей, а тому, що існує проблема проговорювання цих тем із батьками й учителями тощо.

Я не впевнена, що багато наших дитячих письменників здатні чути мову дітей, а не статистику дорослих, проте я добре знаю єдине: з таким підходом їм, на щастя, нічого не вдасться, адже тільки діти здатні несподівано викинути коника там, де дорослі все егоїстично й остаточно придумали й продумали.