Увечері 18 липня, як уже повідомлялося, на 95-му році життя у Мюнхені помер письменник, перекладач, автор літературознавчих розвідок, радіожурналіст Ігор Качуровський. Він називав себе послідовником київських неокласиків у поезії, учнем Миколи Зерова у перекладацькій діяльності, доброзичливим критиком у літературознавстві, передає Радіо Свобода.
Високоосвічений, із чудовим почуттям гумору, з молодечим голосом, з унікальною здатністю швидко розібратись у людині та в явищі – таким запам’ятала Ігоря Качуровського упорядниця його українських видань Олена Бросаліна. «Мав молодий голос, завше блискуче почуття гумору. Він завжди пам’ятав прізвища людей, з ким спілкувався і 60, і 70 років тому. Ігор Васильович з однаковим натхненням працював над упорядкуванням власних книжок і над підручниками, і при цьому знаходив вільну хвилинку з рідними поспілкуватися», – розповіла Бросаліна.
За її словами, Ігор Качуровський усе життя, більшу частину якого прожив в еміграції, пам’ятав своє українське дитинство. Письменник народився на Чернігівщині в Ніжині 1 вересня 1918 року, дитинство минуло у селі Крути. Саме тут, згідно з його заповітом, Качуровський хотів бути похований.
Іще одна риса, яка відрізняла Ігоря Качуровського, – неперервна інтелектуальна праця. Як зазначає Бросаліна, українська й світова література, наука завдячують Качуровському блискучими творами, серед яких – поетичні збірки «В далекій гавані», «Свічада вічності», «Осінні пізньосвіти».
Також Качуровський написав першу в українській літературі поему «Село», в якій осмислено трагедію Голодомору 1932-33 років з огляду на українську історію. «У 1932 році, 13 березня, ми з родиною виїхали з Малої Вишкли, на Херсонщині, де вже вмирали люди з голоду, зокрема, й наш господар. Голодомор радянська влада проводила під гаслом боротьби з куркульством. Люди здали весь урожай, а самі нічого не дістали», – згадував ті роки Качуровський в інтерв’ю Радіо Свобода у 2008 році.
За книжку «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки» Качуровський отримав Шевченківську премію у 2006 році.
Поетичні переклади Качуровський вміщував у відповідні розділи збірок своїх віршів – він перекладав з іспанської, італійської, французької мов. А у 1973 році він здійснив переклад Нобелівської лекції Олександра Солженіцина.
Як розповів Радіо Свобода письменник і перекладач Максим Стріха, з відходом Качуровського доба неокласицизму остаточно завершилася. Стріха вважає Качуровського одним зі своїх поетичних батьків: у 1980-ті роки Ігор Качуровський ризикнув опублікувати сонет молодого поета Стріхи в антології християнської поезії, і з того часу двійко митців двох поколінь спілкувалися між собою.
«Особисто ми зустрілись у Мюнхені у вересні 1991 року. Всі були сповнені надіями. Українці готувались до референдуму про незалежність, і всі дуже переживали, які будуть його результати. Ігор Васильович говорив про поезію, про переклади, і цим відрізнявся від загальної тодішньої мюнхенської атмосфери, – згадує Стріха. – У 1990-ті роки було кілька зустрічей у Києві. Потім були епізодичні листи й телефонні розмови, одна з них – місяців 4-5 тому у приміщенні Радіо Свобода. Голос був уже не такий молодечий, як раніше, але розум – абсолютно ясний».
До останніх днів життя Качуровський працював й упорядковував біографічну збірку. Частина матеріалів стосувалася його побуту в австрійському таборі для інтернованих осіб.
Ані радянський режим, ані Друга світова війна з наступною еміграцією не змусили Качуровського перестати працювати, стверджують його родичі та близькі.
Улюблений сайт літературної критики
