Топова новина минулого тижня – письменниця родом із України, Катя Петровська, отримала одну з найвизначніших премій німецькомовного світу – премію імені Інґеборґ Бахман. Як стверджує в своїй статті Христина Назаркевич, поданий на конкурс фрагмент роману «Мабуть Естер» — перший художній текст Каті. Сама авторка емігрувала з України до Німеччини наприкінці 1990-х. Тема роману – знищення євреїв у Бабиному Яру. Новина викликала певне пожвавлення серед читачів, зокрема й на «ЛітАкценті». Натомість мені подумалося про дуже побутово-літературне: наскільки неможливою була би така новина, якби письменниця залишилася в Україні. Ні, я в жодному разі не закликаю нікого емігрувати, швидше навпаки, — міркувати й робити висновки. У нас і про нас. Насамперед про те, що в українському літературному й довколалітературному середовищі заведено не помічати нових авторів (якщо вони, звісно, не в тусовці). Ну, написав невідомий письменник-початківець свій перший текст – хто його видаватиме, а опісля купуватиме й читатиме в наших реаліях?
До того ж, уявляймо далі: замислив сучасний український письменник написати, як зробила це Катя Петровська, історію своєї родини. Це ж скільки «скелетів» доведеться витягати, це ж можна якось не дуже красиво й себе показати, не кришталево і єдино правильно всіх родичів-знайомих змалювати. Тому зазвичай – страшно. У них – не страшно, а неймовірно захопливо, бо зацементований персонаж, який живе без спроб, досвідів і помилок – нікому не цікавий. Натомість у нас письменник надто скований суспільною думкою. Проте насправді дерев’яного, як Буратіно, героя не може існувати на перетині тисячоліть. А в нас абсолютну довіру викликають герої Василя Шкляра й Марії Матіос, Мирослава Дочинця й Володимира Лиса. Бо вони мислять ідеологічно правильно. І говорять про трагічно-красиву пафосну історію. У нас прийнято, щоб усе було по-героїчному чорно-білим. Якщо в минулому комсомолець – то сьогодні маєш розказувати, що за Союзу жилося краще, інакше тобі нізащо не повірять; якщо в минулому дисидент – то й сьогодні маєш страждати і рефлексувати над тим, чому розвалився «Рух». І думка така: а може, ми самі, послуговуючись нав’язаними ярликами, наперед не віримо людям, якщо вони – змінюються. Як же мені кортить прочитати роман, у якому герой впродовж тексту змінюватиметься ідеологічно. Як же мені цікаво прослідкувати такий шлях!
Або тільки уявіть собі роман – історію колишнього енкаведиста чи нинішній погляд на долю селянина-колгоспника. Не звеличення чи засудження (кумедно, але дехто вважає, що література досі виконує таку функцію), а співчуття й намагання зрозуміти. Але ж ні, насправді ми досі боїмося власної щирості, ми боїмося своєї правди. А отже, й самих себе.
Сорж Шаландон відкрито каже – прототип головного героя – мій друг Деніс Донадсон партизан ІРА, згодом – зрадник, герої роману – реальні; назви місцин – можна перевіряти за картою; Катя Петровська ствердно відповідає: я писала історію своєї бабусі про події в Києві. Думаю, якби Катя Петровська не емігрувала, вона не написала би про свою бабусю. Бо тут це майже неможливо. Поки живі всі бабусі в наших головах.
Власне, причин того, чому роман українського письменника, написаний у нинішній Україні не може бути цікавий навіть нам, — безліч. І названі, і до них – «школа» літератури, на якій виростає сьогоднішній читач (ну погодьтеся, що Гончар-Загребельний – не найкраще чтиво для того, кому годилося би мати добрий смак у літературі), і суспільне ставлення до письменницької праці, і розмаїте тусовочне ставлення до письменницької праці, і непроговореність безлічі тем, і багато-багато-багато іншого.
Проте я дуже хочу бути оптимістом і вірити в те, що колись, наступній Каті Петровській, не треба буде пожити там, щоб написати історію про те, що відбувалося тут. Що колись ми всі – і письменники, і читачі – доростемо до того, щоб говорити про себе різних, із різних таборів і сторін барикад, спокійно і вдумливо. Правдиво, без історичних перекручень, але й без героїзації чи засудження. Тільки це станеться тоді, коли такі теми будуть нам усім потрібні й важливі. Коли ми до них доростемо. Чи ж доростемо?
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
