За фрагмент роману «Мабуть Естера» (Vielleicht Esther), який вийде друком у березні 2014 року в видавництві «Зуркамп», уродженка Києва Катя Петровська (Katja Petrоwskaja) отримала в неділю, 7 червня 2013 року, одну з найпрестижніших у німецькомовному літературному світі премій – премію імені Інґеборґ Бахман. Після словенки Майї Гадерлан і росіянки Ольги Мартинової українка стала третьою слов’янкою підряд, яка отримала основну премію в розмірі 25 тисяч євро.
Представлена на конкурс історія – це історія розстрілу прабабусі авторки в 1941 році в Києві. «Гадаю, її ім’я було Естера, – каже тато. – Так, мабуть, Естера. Я мав двох бабусь, і одна з них мала на ім’я Естера, точно.» «Як це – мабуть? – питалася я обурено. Ти не знаєш, як її звали?» «Я ніколи не називав її на ім’я, – відповів тато. – Я казав «баб ушка», а мої батьки казали на неї «мама».
«Мабуть Естера» народилася в Києві, вона була на початок німецької окупації Києва вже старою і немічною. Тому, коли родина втекла з Києва, разом з багатьма іншими євреями, бабусю залишили в квартирі на тодішній вулиці Енгельса, теперішній Лютеранській, тому що вона просто не пережила б довгої дороги. «Евакуація нагадувала виїзд на дачу, і баб ушку залишили вдома з думкою, що ВСІ зустрінуться знову, коли закінчиться літо. Липень волав про зміну, і всі ці люди на вулиці стояли з валізами й клунками, як завжди буває влітку, і тільки поспіх, а ще те, що їх було так багато нараз, зраджував, що вся ця історія, попри відповідну пору року і типові аксесуари, не має з виїздом на дачу нічого, абсолютно нічого спільного. «Ми думали, – додає тато , – що невдовзі повернемося, а повернулися тільки через сім років».
Коли родина повернулася, квартира вже була зруйнована і цілком порожня. Бабушку, «мабуть Естеру» розстріляв на вулиці есесівець, коли вона черепашачим кроком, сунула на місце збору євреїв Києва в Бабиному Яру. У 1970 році народилася правнучка «мабуть Естери» Катерина, Катя, яка разом з сім’єю покинула Київ після Чорнобильської катастрофи, навчалася в Тартуському університеті, потім захистила в Москві дисертацію, а від 1999 року мешкає в Берліні.
Писати саме літературні тексти Катя розпочала доволі пізно. На запитання журналістів про початок своєї літературної діяльності вона відповіла: «Коли мені було років так 38, мені видалося, що саме настав час написати родинну історію. Звісно, це не надто оригінально, всі таке пишуть. Для мене в цьому рішенні несподіванкою стало те, що я взялася складати фрази німецькою. У конгломераті радянсько-єврейської історії, яка мені відкривалася, я щоразу мимоволі перечіпалася через війну. Не знаю, чому й навіщо. Адже спочатку я планувала написати щось мирне. Німецька мова виявилася чимось на кшталт визволення». Таким роз’ясненням свого вибору мови письменниця остаточно збиває з пантелику журналістів, яким доводиться пояснити, що ж означає це «визволення» в розказаній німецькою мовою історії розстрілу нацистами київських євреїв у Бабиному Яру, а разом із ними і прабабусі Петровської: «Пишучи про цей час російською, я б неодмінно опинилася в моральному дискурсі перемоги і готовності бути жертвами. Говорити ж про ті самі
події німецькою означало, навпаки, уявити собі протилежну, німецьку сторону. Так я змогла розповісти, що історія жертв і злочинців для мене минула. Якщо ж продовжувати тягати за собою закріплені ролі, то ти обов’язково загрузнеш у них, так нічого і не збагнувши.» А в інтерв’ю австрійському радіо Катя Петровська признається: «Німецька мова – це єдина фікція в моїй історії». А щодо історії – «на жаль, це правдива історія».
«Старші – і не тільки вони – добре пригадували собі 1918 рік, коли після воєнних зава рух і безконечного розгону каруселі влади в місто ввійшли німці й подбали про встановлення порядку. Тепер, як виглядало, німці знову принесли порядок. Усі ці докладні інструкції: всі євреї міста Києва і київських передмість повинні в понеділок 29 вересня 1941 року зібратися о 8 годині ранку на розі вулиць Мельникова і Дегтяровської. Виразно, чітко і зрозуміло». От бабушка, до якої дійшла ця інформація, і вибирається в дорогу, попри перестороги сусідів, які, до слова, не видали її німцям. Проте стара єврейка, яка вважає свій їдиш німецькою, і набагато більше довіряє німцям, аніж українцям (ось і ще один цвях у закріплення певного стереотипного образу українців часів Другої світової війни!), таки вибирається у призначений день з помешкання: «Якщо всі, то всі, казала вона собі. Так немов то було справою честі. І почала спускатися сходами». Вона повільно добралася до перехрестя, на якому прогулювалися туди-сюди двоє білявих і
виструнчених німецьких патрульних і звернулася до них на їдиш, на що ті відреагували вистрілом впритул.
Звісно, ця сцена не має жодного документального підтвердження, і автор виправдовується в тексті, роз’яснюючи своє місце всевідаючого оповідача: «Я спостерігаю за цією сценою як Бог з вікна будинку навпроти. Мабуть, саме так романи й пишуться. І казки також. Я сиджу вгорі, я все бачу! Часом набираюся відваги і підходжу ближче, стаю за спиною в офіцера, щоб підслухати розмову. Чому вони стоять до мене спиною? Я обходжу їх довкола і знову бачу тільки спини. Як не намагаюся побачити їхні обличчя, зазирнути їм в обличчя – обличчя бабушки й офіцера – як не витягаю голову, як не напружую пам’ять, уяву й інтуїцію – нічого не виходить. Облич мені не видно. Не розумію я, а історики мовчать.
Звідки я знаю цю історію, у всіх її подробицях? Де я її підслухала? Хто нашіптує нам історії, в яких немає свідків, і навіщо? Чи важливо, що стара жінка – бабушка мого батька? А якщо вона зовсім не була його улюбленою бабусею – то що?»
Історія ця викликала сльози в слухачів у Клаґенфурті. Під кінець з публіки залунали навіть крики «браво». Хоча та легкість і відстороненість, з якою ведеться розповідь і яка так захопила журі, насправді пояснюється, окрім відчуження за допомогою мови, ще й певною часовою та психологічною дистанцією: «Для мого батька і його покоління все це має ще зовсім інше значення. Я ж почуваюся в класичному розумінні слова «варваркою», кимось, не закоріненим більше в цю жахливу історію» – признається Катя Петровська в розмові з журналістами.
Про свою німецьку 43-річна Катя Петровська каже, що почувається в ній «підлітком». Водночас, вона бачить поки що тільки в німецькій шлях до свого становлення письменниці: «Я пишу разом зі ще двома людьми – мій чоловік виправляє всі мої помилки, а подруга є моїм першим літературним редактором. Без цих двох людей я б нічого не змогла. Хоч і розмовляю німецькою цілком пристойно. Проте писання – це все-таки щось інше. Я це скромно називаю «майн кампф». Боротьба з мовою. Проте саме труднощі тягнуть за собою певну якість. Моє письмо мусить бути складним і вигадливим. Щоб вивчити цю мову, мені знадобилося десять років. Можливо, це надто велика жертва. Я б хотіла колись почати писати обома мовами цілком різні тексти. Не знаю поки, як воно буде далі. Деякі тексти для моєї книжки написано російською або ж у сплетенні двох мов. Вони – як марення між двома мовами». В іншому інтерв’ю Катя визнає свій страх перед російською мовою, щоправда, відразу ж роз’яснює, що це страх перед великими літературними авторитетами.
Особливістю клаґенфуртського конкурсу є те, що 14 авторів читають свої неопубліковані ще твори перед публікою і в присутності журі з 7 осіб. Тепер, щоб завершити твір, Петровська має кілька місяців часу. Та чи встигне вона це зробити на рівні, який відповідатиме лауреатці премії імені І. Бахман? Петровська на це питання відповідає: «Так, ще не знаю, чесно. Думаю, що так, бо ж коли ти в такій ситуації, то завжди мусиш доказувати, що можеш точнісінько так, як це було зроблено досі, і саме в цьому проблема, тобі вже не можна бути гіршою».
