Моя подруга-акторка нещодавно поділилася враженням про те, як, шукаючи для любительського театру жіночий монолог про війну, у пошуках тексту їй довелося перегорнути величезну кількість книжок на цю тему. З’ясувалося, що в країні, яка втратила в Другій світовій мільйони людей, у країні, де жінка на війні була звичним явищем, такого тексту, очевидно, не існує. У російській літературі, до слова, — також. Монолог знайшовся в книзі білоруської письменниці Світлани Алексієвич «У войны не женскоое лицо».
Світлана Алексієвич у своїх п’яти на сьогодні книгах зуміла не тільки створити документи епохи, не тільки зафіксувати на папері сповіді десятків людей про травматичні події радянської історії, а насамперед спробувати переосмислити недавнє минуле, зокрема поставивши перед собою й читачем багато незручних, але критично важливих питань. У книзі «Цинковые мальчики» одним із таких питань є те, скільки людського є в людині. Пропонуючи спогади багатьох людей (колишніх солдатів-«афганців», їхніх дружин і матерів), вона добирає дуже різні історії, часто навіть взаємно заперечні, проте саме ця панорамність і множинність поглядів роблять картинку панорамною й завершеною. Насправді виявляється, що ця книга не про Афганістан, вона про людину, про радянську (досі) людину, якій авторка ставить дуже багато незручних питань — не просто прямих і відвертих, без піруетів і кольорових обгорток, — а оголено відвертих. Ці питання – не до влади і не до тих, хто брав участь у тій війні, вони – до кожнісінького з нас. Добра література не дає відповідей, але вона неодмінно ставить питання.
Білорусам пощастило – в них є Світлана Алексієвич. Вона й про нас, звісно, пише, бо і афганська війна, і Чорнобиль, і Друга світова – нас також стосуються. А коли ми доростемо до того, щоб чесно й відверто поговорити про себе – поставивши питання, які нині озвучувати незручно? Без героїзму, без стьобу, не ховаючись за ярлики чи виправдовування й не лякаючись звинувачень у «плаксивості». Дуже простими словами й реченнями. Адже насправді травматичний досвід просто життєво необхідно озвучувати й прописувати. Інакше нічого не вдасться, інакше в головах наших читачів і нечитачів ще багато поколінь буде та сама каша. На жаль, наступання на ті самі граблі уже давно вважається національною характеристикою. Проте щоб змінити світ, часто не потрібно великих коштів чи відповідної державної політики. Іноді може бути достатньо лише однієї книжки. Відкритим залишаєтьсч питання автора. Чи буде колись такий у нас?
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
