Амелі Нотомб: як позбутися самоти

Є біля міста Арлон у провінції Люксембург, поруч з Арденнами, селище Нотомб, розташоване на однойменній річечці. За легендою, саме з цього місця пішов славетний бельгійський рід Нотомбів. Арденнський регіон подарував Бельгії не лише цю родину дипломатів, політиків і письменників, а й низку славетних митців. Наприклад, із містечком Ставло (Stavelot) пов’язують початок поетичної творчості Ґійома Аполлінера, а в містечку Спа минула більша частина життя відомого художника-пейзажиста Едуарда Дельво. Зовсім поруч із селищем Нотомб – кордон із Великим Князівством Люксембург. Упродовж століть – від Каролінгів до Французької революції – князівство, нинішня бельгійська провінція Люксембург та більша частина Валлонії складали одну велику державу.

Дозволено майже все
Без сумніву, найвідоміший нині представник стародавнього роду – а якщо точніше, представниця – письменниця Амелі Нотомб. Вона відома тим, що кожного року видає по роману, а також своїм особливим ставленням до Японії. Останнє зрозуміти легко: батько Амелі був послом Бельгії у Країні, де сходить сонце, та й дія кількох її успішних романів відбувається саме в Японії. У «Саботажі кохання» (Sabotage amoureux, 1993) йдеться про життя її батька в Китаї у 1970-х (коли самій авторці було лише 7 років), а в «Страху й тремтінні» (Stupeur et tremblement, 1999) – про правила функціонування великих японських компаній та про ставлення японців-чоловіків до жінок (японок і не-японок).

Зрештою, до Бельгії – країни своїх предків – Амелі Нотомб потрапила лише у віці 17 років. Адаптуватися до трибу європейської держави, та ще й такого космополітичного міста, як Брюссель, було досить складно. «Я погано прийняла цю країну», – зізнається письменниця в інтерв’ю. Ще б пак! 17-річна дівчина з жорстко регламентованої японської школи потрапляє до ліберальної Бельгії, де дозволено майже все. Життя здавалося хаосом. «Знадобилося багато років, щоб відчути себе тут як удома, щоб позбутися довколишньої самоти», – каже вона. Вступивши до Вільного університету Брюсселя, вона захопилася творчістю Жоржа Бернаноса (Georges Bernanos) – цього песимістичного невротика, який вимірював глибину прірви між Добром і Злом. У Бельгії про сексуально розбещених людей кажуть: «Не дивно, адже він виховувався в суворій католицький родині». Основним персонажем Бернаноса був католицький священик. До творів Амелі Нотомб цей образ не перемандрував. «Я не схильна до релігії, католичкою себе назвати не можу», – стверджує авторка.

Проте, незважаючи на «східне» походження Амелі, вплив культури Сходу в її романах непомітний. Твори її – наскрізь діалогічні, у них майже відсутнє таке дороге серцю кожного японця споглядання. Вже не кажучи про природу, яку японці обожнюють у прямому сенсі слова. У центрі романів Амелі Нотомб – людина, її психологія, її внутрішній конфлікт. Можливо, це тому, що авторка постійно намагалася зрозуміти інших людей, стати до них ближчою? У Японії Амелі була чужа, але й у Бельгії виявилася «не своєю». «Мій «бельгітюд», – каже вона, – це болісне усвідомлення ворожості світу, до якого я належу генетично, складний процес налагодження контакту з рідною країною». «Не знаю, чи вплинув на Амелі «бельгітюд», – каже перекладачка творів Нотомб російською мовою Ніна Хотінская. – Я бачу радше вплив Сходу. Японія і Китай залишили дуже сильний відбиток».

Утім, «своєю» Амелі стала у Франції. Перший її роман – «Гігієна вбивці» (Hygiène de l’assasin) – вийшов 1992 року у видавництві Albin Michel. Це одне з найбільших видавництв Франції. Успіх «Гігієни…» був неочікуваним буквально для всіх. «Я й гадки не мала, що мої тексти можуть комусь подобатися! Аж раптом – таке! Проте мене дуже тішить, що люди читають мої книжки…». Важко сказати, в чому її успіх. «Певно, у тому, що вона – несолідна, – вважає Ніна Хотінская. – Читати її дуже легко, та водночас це скидається на інтелектуальну прозу, ось читач і «клює». Ніна – автор перекладів російською мовою творів Марка Леві, Анни Ґавальди, Фредеріка Бегбедера, Мюріель Барбері та ще дюжини французьких і бельгійських письменників. Під її керівництвом журнал «Иностранная литература» заповнюється творами франкомовних письменників. Вона переклала півдесятка романів Амелі Нотомб. У Росії Амелі – справжня зірка. Чого не можна сказати, на жаль, про Україну.

Бельгійка за класифікацією
За лічені роки Амелі Нотомб перетворилась у Європі на літературну суперзірку, яка мала легіон відданих читачів, бренд (чудернацькі капелюшки) та наполегливо працювала над власною «легендою». Її твори екранізують та інсценізують, про неї пишуть наукові розвідки: «Японія Амелі Нотомб», «Амелі Нотомб: невгамовний голод», «Зіпсоване життя Амелі Нотомб», «Ідентичність Амелі Нотомб» тощо. За кожною назвою – одна з легенд, що їх послідовно культивують авторка й видавництво. Жодного слова про особисте життя письменниці – про це ніхто нічого не знає. Скандал у Японії навколо роману «Страх і тремтіння». Її твердження, що іноді, захопившись писанням, вона по дві доби може не їсти. Невизначеність статусу – до якої країни належить Нотомб? «Комусь, без сумніву, це видасться дуже вузьким баченням, – каже вона, – проте я вважаю, що працюю для бельгійської літератури». А далі додає: «Звичайно, не має жодного значення – бельгійська література чи не бельгійська, головне – хто, де і як її читає. Та коли вже йдеться про класифікацію, то я вважаю себе бельгійською письменницею». Справді, у творах Нотомб є головне, що вирізняє бельгійську літературу: фантастичний елемент. Ледь уловима магія: ти ніби й розумієш, що все, про що читаєш, заледве реальне, а проте яким життєспроможним і правдивим здається сюжет! Її стиль зазвичай характеризують як «простий, нейтральний». Принаймні такої думки дотримується Ніна Хотінская. «Але саме через цю вдавану простоту Амелі так складно перекладати, – скаржиться перекладачка. – Найбільший плюс – гумор. Її романи – дотепні».

Те, що бельгійка Нотомб видається у Франції – не дивно. Так чинять 90% франкомовних бельгійських письменників. А 90% фламандомовних видаються в Нідерландах. Для бельгійської літератури це не становить проблеми. Дивно те, що Нотомб видається саме в Albin Michel, адже традиційні для бельгійців видавництва – це Actes Sud (засноване бельгійським письменником Гюбером Ніссеном) та Éditions de la Différence, не кажучи про культове Gallimard. Утім, успіх виправдовує все.

Кілька слів про родину Нотомб. Амелі – далеко не перша письменниця в родині. Її прапрадід П’єр Нотомб (1887-1966) був відомим державним діячем і католицьким письменником. Увійти до політики йому було неважко, адже один його дід – Жан-Батіст Нотомб – перебував певний час на посаді прем’єр-міністра, а другий був міністром юстиції. Прадід Амелі у 1920-х роках керував впливовим політичним рухом і писав дивовижні, натхненні Біблією есе: «Життя Адама», «Егрегор», «Цар Давід» тощо.

Прадід Амелі – Поль Нотомб (1913-2006) – був військовим пілотом, героєм Другої світової війни і… також писав книжки. Причому дуже неоднозначні. Також відштовхуючись від Біблії, він, проте, зосередився на природі Зла (точнісінько, як герої Бернаноса). Оскільки Поль Нотомб товаришував з Андре Мальро (тоді – міністром культури Франції), то легко потрапив до однієї з колекцій видавництва Gallimard. Проте просто потрапити до культового видавництва – не означає автоматично стати відомим. Сумної слави Поль Нотомб зажив наприкінці життя через документальну стрічку «Зрада?» (2000). У фільмі розповідалося, як він потрапив у полон до німців і під катуваннями видав секретні плани союзників.

Родина Нотомб – дуже велика. Зберігся й фамільний замок. Château du Pont d’Oye – замок Гусячого містка – розташований у селищі Абе-ля-Ньов (Habay-la-Neuve) в уже згаданій провінції Люксембург. Керує закладом один із нащадків Поля Нотомба – Жан-Фредерік Нотомб. Замок приймає молодих митців з усього світу, а також відомий вишуканою кухнею.

Ніхто нікого не вбиває
Амелі вважає, що не є «продуктом» своєї родини. «І прапрадід, і прадід далекі від мене…», – стверджує вона. Її більше цікавить вона сама – власному життю Амелі Нотомб присвятила кілька книжок: романи «Метафізика труб» (Métaphysique des tubes, 2000), «Любовний саботаж», «Біографія голоду» (Biographie de la faim, 2004) та «Ні від Єви, ні від Адама» (Ni d’Eve, ni d’Adam, 2007). У «Біографії голоду» йдеться про те, з чого складалося життя юної Амелі та її сестри Жюльєтт (також письменниці): неймовірна кількість книжок, постійна спрага (цю залежність називають полідипсією), вперте намагання випити якийсь «дорослий» трунок та анорексія.

Крім великої прози, Амелі пише новели (які друкуються в глянсових виданнях), казки (єдина її видана в бельгійському видавництві книжка – збірка казок) та пісні (для співачок Жюльєтт Ґреко та Робер). Про співачку Робер (Robert) Амелі написала цілий роман – Robert des noms propres (2002); перекласти назву роману досить складно, адже «Robert» – це одночасно і псевдонім співачки Міріам Руле, і назва відомого видавництва словників. Альбом Ґреко із піснею «Міст Жюльєтт» (Le Pont de Juliette) вийшов 2012 року і мав великий успіх.

Проте, звичайно, основним жанром для Нотомб залишаються романи. Зупинимося на останніх. Минулого року Франція із задоволенням читала сучасну інтерпретацію відомої казки Шарля Перро – «Синю бороду» (Barbe bleue). Критика називала її стиль «приємним, лаконічним і безжальним, оздобленим вишуканою мовою» (Le Carnet et les Instants, 9/2012). Зовсім невеличкий текст (у нас би це назвали повістю) розповідає майже кумедну історію про маніяка, який вбиває дівчат, що винаймають кімнати в його будинку. Два роки тому галасу наробив роман «Убити батька» (Tuer le père): назву охрестили «фройдистською», а авторку запідозрили в «перегляді едипівського міфу». Стиль – так само «скупий, енергійний і позбавлений «красот» (Le Carnet et les Instants, 11/2011). Головний герой, щоб домогтися жінки, яку кохає, та досягнути успіху в улюбленій справі, повинен позбутися батька-фокусника. Хоча ніхто нікого насправді не вбиває…

Три роки тому з’явився один із найвідоміших романів Амелі – «Форма життя» (Une forme de vie). Це дивовижна історія американського солдата, який воює (якщо це можна так назвати) в Іраку. «2009 року мені потрапила на очі замітка в одній газеті, – розповідає про появу задуму письменниця. – Ішлося про епідемію ожиріння серед вояків корпусу США в Іраку. Дивна річ! – подумала я – чого б солдатам гладшати? І, щоб відповісти на це запитання, я написала роман». У творі двоє головних персонажів – рядовий Мелвін Меппл і сама авторка. Мелвін ніби випадково натрапив на її книжки (а всі твори Амелі Нотомб перекладено англійською мовою), дуже вподобав її стиль і вирішив написати. Так починається листування. З листів письменниця дізнається про проблему Мелвіна – він страшенно погладшав, поки був в Іраку… Роман викликав шалену реакцію – як позитивну, так і негативну – і, хоч і був відібраний до фіналу Ґонкурівської премії, так її й не одержав.

Щодо премій. Їх у Амелі не так багато. За «Гігієну вбивці» вона отримала премії ім. Рене Фалле та ім. Алена-Фурньє (її дають за першу книжку). За «Любовний саботаж» – Літературну премію «Покликання» та премію ім. Жака Шардонна. Найбільший пошанівок Амелі мала за «Страх і тремтіння» – Велику премію Французької академії за роман. Премію «Флор» вона одержала за «Ні від Єви, ні від Адама», а 2008 року за «сукупність творів франкомовного автора, який високо підніс жанр роману» Нотомб винагородили премією ім. Жана Жйоно.