Джоан Роулінг написала гарну книжку. Просто звичайну гарну книжку.
І, ясна річ, розчарувала всіх. Усіх, хто на цю книжку чекав, – хто з нетерпінням, а хто з прихованою зловтіхою.
Наївно стверджувати, ніби від цієї письменниці чекали «Гаррі Поттера» для дорослих. Насправді, щойно Роулінг оголосила, що пише серйозний роман, всі були заінтриговані: а ну, що вона вигадає цього разу? Чи витягне, чи зможе? Вона вже мала права на все, на будь-який найвідчайдушніший літературний експеримент. Тільки не на звичайну гарну книжку.
Загальний тон перших рецензій на «Випадкову вакансію» (я їх читала) – поблажливе, зверхнє схвалення. Бо причепитися насправді немає до чого: роман сильний, міцний, глибокий і на соціально-психологічному, і на стилістичному рівні. Та лейтмотивом усе одно лунали епітети «традиційний» або «звичайний» – британський роман. Англійська глибинка, місцеві вибори, соціальні низи, приховані виразки вищого суспільства, конфлікт поколінь і таке інше – вже читано-перечитано, скільки можна про це писати?
Чи була би реакція саме такою, якби йшлося про іншого письменника, не Роулінг? Сумніваюся. Соціально-психологічні теми не застарівають, усе залежить від рівня їх розкриття, Бог і Диявол у деталях. Усім можна – лише не їй.
Щоправда, ми ніколи не дізнаємося, чи стала б «Випадкова вакансія» літературною подією взагалі, якби не чарівна тінь «Гаррі Поттера». Та, як на мене, тут цікавіший інший момент. Бо «Гаррі Поттер» став подією і феноменом саме тому, що його авторка спроможна і на «Випадкову вакансію».
Якби «Гаррі» був написаний у реалістичній традиції, без чарівних паличок і драконів, велетів, перевертнів і латиномовних заклять, – це все одно була би дуже гарна книжка. Про шкільне життя, про дорослішання, про конфлікт поколінь, про сімейні цінності, про підліткову самотність, про життєвий вибір і стосунки із власною долею, а ще, мабуть, про соціальні проблеми сфери освіти і не тільки, про суспільні заворушення, про громадянську війну. Власне, «Гаррі Поттер» і так про все це разом. Чого вперто не хоче помічати високочоле експертне середовище, що гортає цю епопею із трохи гидливою цікавістю, наче перебирає ніжки та крильця екзотичної комахи, шукаючи причин феноменального успіху. І відшуковує, ясна річ: авжеж, чарівні палички, закляття і дракони!.. Небезпечний для дітей ескапізм!
Чи хотіла Джоан Роулінг довести експертному середовищу, що вона може і так, по-дорослому, без чарів, бездоганно зіграти на їхній високочолій території? Якщо так, то навряд чи їй вдалося. Я дуже здивуюся, побачивши «Випадкову вакансію» в короткому списку «Букера». І тим, хто її туди, певна річ, не включить, не так просто закинути упередженість: адже прориву насправді не сталося. Просто черговий традиційний британський роман. Просто гарна книжка.
Герої Роулінг викликають абсолютну емпатію, а сюжет захоплює так, що не відірватися, хоч би який жанр письменниця обрала. Проте, якщо «Гаррі Поттер» – насправді феномен, чиї складові вивірені, наче в чарівному зіллі, що його не скомпонуєш навіть за найточнішим рецептом (хто тільки не намагався і до, і надто після неї!) – то «Випадкова вакансія» справляє враження обов’язкової програми в фігурному катанні: все чітко, все точно, професійно й артистично, але…
Я сподіваюся, що Джоан Роулінг не зупиниться.
І ще сподіваюся, що коли вона і прагне комусь щось довести – то лише самій собі.
Читайте також:
Ольга Погинайко. Несподівана книжка Джоан Роулінг
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
