Крим. Не тільки Пушкін

Одна знайома розповідала якось про свої відвідини музею Пушкіна в Алушті, а точніше – про гіда, яка водила їх пушкінськими місцями: ось тут він присів, а тут зустрів свою музу… На очах у пушкінознавця стояли сльози. «Чудова акторка», – подумала моя знайома. Але коли екскурсія завершилася й більшість групи розбрелася, гід присіла на той самий пеньок, де півтора століття тому відпочивав поет, і вийняла з сумки валер’янку. Вона справді переживала Пушкінове перебування в Криму – щоразу, коли розповідала про свого кумира, його дух був поряд із нею і до кожного елемента ландшафту вона могла підібрати цитату з творів поета.

Як на мене, цей випадок дуже показовий. Чимало кримських літературознавців або просто любителів літератури ставляться до Пушкіна (як і до Толстого, Чехова, Горького) саме так – із благоговінням і великою вдячністю, вони знають напам’ять тих три десятки віршів Пушкіна, де йдеться про Крим, строфи з «Євгенія Онєгіна», в яких описано подорож героя до Тавриди, і завзято сперечаються про те, хто ж був музою, яка надихнула поета на написання «Бахчисарайського фонтану».

Кожне кримське місто або село міського типу має пам’ятник Пушкіну, як правило, не один. Кожне місто має вулицю Пушкіна, є також скеля Пушкіна, грот Пушкіна, у Гурзуфі – санаторій «Пушкіно» і кипарис Пушкіна, у Сімферополі – «будиночок Пушкіна», названий так тому, що сюди письменник приходив до лікаря.

З іншими російськими авторами, особливо дореволюційними, – схожа картина. У Севастополі на Історичному бульварі є гранітна стела з барельєфом Льва Толстого, ім’я Толстого носить міська бібліотека; у Місхорі в будинку графині Софії Паніної, де зупинявся Толстой, – нині  санаторій «Ясная Поляна». Щодо Антона Чехова, то його ім’я носить ялтинський театр, звичайно, в Ялті є меморіальний музей Чехова – будинок, де він мешкав із сестрою та матір’ю, в Гурзуфі – його дача (зараз теж музей), про пам’ятники та про вулиці Чехова і Толстого вже й не згадую. Можна так само перелічувати пам’ятні знаки – офіційні й неофіційні – О. Грибоєдова, М. Некрасова, О. Купріна і вже пореволюційних авторів на кшталт М. Горького.

Справді, великі російські письменники, чию велич я зовсім не маю на меті тут применшувати, немало прислужилися Криму. По-перше, вони його оспівали – вважається, що Пушкін уперше в російській літературі звернув увагу на красу краю, відкрив привабливість кримських ландшафтів, багатющої історії регіону, екзотичності цих теренів. По-друге, часто письменники вели активну громадську діяльність на благо Криму: наприклад, зусиллями Чехова було зібрано гроші й відкрито санаторій для хворих на туберкульоз, тож хіба він не вартий пошанування?

Але не треба думати, буцімто тільки талант і заслуги російських авторів перед краєм зробили їх такими оспівуваними в Криму. Ева Томпсон у своїй книжці «Трубадури імперії» дуже добре описала феномен вшанування тих митців, які вміли служити інтересам влади. Наприклад, той самий Пушкін, як пише дослідниця Г. Кунцевська в книжці «Благословенна Таврида», «звертався до кримської теми, оповідаючи про головні інтереси країни […]. Він показав, як найважливіші події в російській історії впливали на кримську дійсність і відгукувались у тому, що відбувалось на півострові. Безумовно, для Пушкіна Крим — це дуже важлива частина Російської імперії» – і це й була його заслуга перед владою. Щось схоже можна сказати і про Толстого, який брав участь у Кримській війні і написав «Севастопольські оповідання». Безперечно, російськоцентричний погляд радянської влади плекав любов кримчан до Пушкіна та інших «вигідних» їй авторів, ця влада офіційно схвалила їх пошанування, сама немало до цього приклалась, і це схвалення відлунює досі.

Російського поета Максиміліана Волошина, який мешкав у Коктебелі й приймав у своєму будинку натовпи інших письменників з усього тоді вже СРСР (тут бували Замятін, Булгаков, Брюсов, Бєлий, Гумільов, Мандельштам…), також у Криму дуже люблять, але йому чомусь немає стільки пам’ятних знаків і офіційних почестей – очевидно, на це від влади не отримували «добро» (у 1920—60-х роках ім’я Волошина взагалі було під забороною). Що вже говорити про авторів, які належать іншим національним культурам, –  їхнього образу не торкалися скульптори, якщо їхніми іменами й названо якісь вулиці, то дуже спорадично, – зазвичай про цих письменників і їхній зв’язок із Кримом просто дуже важко знайти якусь інформацію. Власне, мені йдеться не про те, що пам’ятники й назви вулиць сприяють усенародній любові до письменників, хоча вони принаймні показують увагу й повагу влади до тих, хто тут мешкає, до Інших (до Іншого), не тих, хто складає більшість і з кого сформована влада всіх рівнів. Мені йдеться радше про те, що вшануванням певних авторів офіційно схвалювався і досі схвалюється певний погляд на Крим, певне трактування цього регіону. Звісно, вимагати нині від російської культури, яка посідає в Криму домінантні позиції, не бути зверхньою щодо інших культур – це вимагати щось нереальне, але я впевнена, що сприйняття Криму було б значно багатшим, якби самі кримчани й ті, хто цікавляться цим краєм, знали більше і дивилися ширше.

Загалом кажучи, Крим дуже яскраво представлений у літературі — значно більше, ніж, можливо, всі решта регіонів України, разом узяті, й це не дивно. На багатьох письменників (здебільшого приїжджих з інших кліматичних поясів) Крим справляв враження, добре описане Михайлом Коцюбинським в одному з листів: «Крим зробив на мене таке сильне вражіння (краса природи не тільки вразила мене, а й пригнітила), що я ходив тут як уві сні…» Про Крим важко було не писати, він був надто незвичний, надто вражав. «Індекс цитування» Криму в світовій літературі, цілком імовірно, дорівнюється до «індексу цитування» світових столиць.

У цьому циклі статей за назвою «Крим. Не тільки Пушкін» я хотіла б натякнути на різнобарвність кримського літературного ландшафту – згадати письменників, які писали про Крим, походили з Криму, своєю працею йому прислужилися, при цьому належачи різним культурам; я хотіла б показати, наскільки ширшим і яскравішим є коло, у яке звикли вносити тільки Пушкіна, Толстого, Чехова, Купріна, Горького і ще з десяток імен авторів, які сходяться в своєму трактуванні цього регіону.

Починати вважаю за потрібне від кримськотатарських авторів. Сподіваюся, не варто пояснювати, чому саме з них.

***

Кримськотатарське письменство на тлі інших національних літератур вирізняється з кількох причин. По-перше, кримськотатарські автори належать до автохтонного народу на цих землях, який іншої батьківщини поза Кримом не має. (Саме тому їхній погляд на Крим — особливий, вони не сприймають ці терени так, як приїжджі автори: вони не сприймають їх екзотичними, бо їм вони рідні й звичні). По-друге, вони належать до малого народу, тому, наприклад, загибель 12-ти письменників під час Другої світової війни значно знекровила літературу кримських татар. По-третє, вони належать до народу гнаного — попри те, що багато хто в 1920-1930-х роках були лояльні до радянського режиму і в своїх творах прославляли комуністичну систему, переважна більшість цих авторів була репресована. Тих, хто в 1930-х не були репресовані й не загинули на війні, в 1940-х депортували, а в депортації у перші десятиліття було не до письма — люди боролися передусім за фізичне виживання. За всіх цих обставин кримськотатарська література у ХХ столітті часто не могла зосередитися на інших завданнях, окрім національно-визвольних (на початку ХХ століття — і соціально-визвольних). Ну, і по-четверте, з усіх причин, викладених вище, нині кримськотатарська література малодосліджена, тому про неї важко писати навіть у такій невеликій статті, як ця. Але спробую.

Про початки кримськотатарської літератури слід говорити в контексті поеми «Юсуф і Зулейха» Махмуда Киримли (поч. XIIIст.), сюжет якої запозичено з біблійної легенди про Йосипа Єгипетського. Та найбільш яскравим в історії кримськотатарської літератури вважають ханський період. Чимало ханів самі писали поезію, причому деякі з очільників Кримського ханства були далеко не віршомазами, а справді талановитими поетами, як-от Менглі Гірай І (1445-1515) – образи з його вірша про розлуку можуть бути цікаві й нинішньому читачеві, або Борагази Гірай ІІ (1552-1607), відомий також під іменем Газаї, – особливий успіх у народі мали його дестани (поеми) «Троянда й соловей» і «Млинове колесо». Творчість Газаї цікавила багатьох іноземних дослідників, тож у середині ХІХ століття німецький історик Йозеф фон Гаммер-Пурґшталь переклав деякі його твори, те саме українською зробив Іван Франко на початку ХХ віку. У 1920-х роках низку віршів Газаї переклали російською, і всі ці переклади Агатангел Кримський використав у праці «Література кримських татар», включеній до збірника «Студії з Криму» (1930).

Особливий вияв кримськотатарської культури – це творчість сазистів – мандрівних поетів, які виконували свої вірші в супроводі музичного інструмента – саза. Найвидатніші сазисти – Ашик Умер (1621-1707) і Мустафа Джевхері (?-1715). «Ашик» означає «закоханий», і більшість текстів цього поета – про кохання. Відомо, що він супроводжував у походах османське військо, тож у його віршах є згадки про міста й містечка нинішніх України, Польщі, Румунії, Туреччини, Болгарії, Боснії, Греції. До слова, віднедавна в Євпаторії, де Ашик Умер народився й помер, щороку відбуваються Ашикські читання.

Творчість іншого поета XVII ст. – Джанмухаммеда – ще більше пов’язана з Україною. У поемі «Тогай-бей» цей автор розповідає про спільну боротьбу козаків на чолі з Богданом Хмельницьким та кримськотатарських воїнів під проводом мурзи Тогайбея проти поляків. Відомо, що Джанмухаммед сам брав участь у цьому поході. 1930 року поема була перекладена українською й опублікована в журналі «Східний світ». В поемі іншого поета цього періоду – Едипа Ефенді – під назвою «Сефернаме» («Сказання про похід») також зображені події 1648 року, зокрема тут яскраво описано розгром польської армії під командуванням С. Потоцького під Жовтими Водами.

Якщо переходити до того періоду, про який маємо значно більше відомостей, — до кінця ХІХ – початку ХХ століття, то передусім варто згадати Ісмаїла Гаспрінського (1851-1914) – просвітника кримськотатарського народу, реформатора освіти в мусульманських школах, засновника першої масової газети кримськотатарською мовою «Терджиман» (що означає «Перекладач»; це було єдине тюркомовне видання в Російській імперії, яке читали не тільки в її межах, а й у Персії, Китаї, Хівінському ханстві, Бухарському еміраті, Єгипті, Болгарії, Франції, Швейцарії, США). Разом із дочкою Гаспрінський видавав і газети для жінок та для дітей, а також гумористичний журнал. У «Терджимані» були надруковані художні твори самого Гаспрінського – роман «Листи Молли Аббаса Франсові» (1887), історичне оповідання «Дівчина-левиця» (1893), роман «Сонце зійшло» (1905), повість «Сто років по тому» (1906) та багато інших текстів. Гаспрінський став засновником багатьох літературних і публіцистичних жанрів не тільки в кримських татар, а й у літературах інших тюркомовних народів. Нині в Бахчисараї можна відвідати меморіальний музей Ісмаїла Гаспрінського, його іменем названо вулиці в Сімферополі, Бахчисараї, інших містах Криму, його ім’я носить кримська столична бібліотека, а в книгарні за назвою «Терджиман» можна придбати книжки кримськотатарською мовою.

Основні ідеї текстів, написаних кримськотатарськими авторами у «після-гаспрінський» період (наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття), схожі до ідей, висловлюваних дещо раніше російськими й українськими письменниками: це гніт поміщиків, потреба соціального визволення, але в кримськотатарському випадку додається ще й протест проти релігійного фанатизму. Тут можна згадати Шаміля Тохтаргази (1881-1913), Асана Чергеєва (1879-1946), Мемета Нузета (1888-1934). Останні двоє письменників також відомі як автори дитячих творів – дитяча поезія Асана Чергеєва в 1920-х роках була знаковим явищем кримськотатарської літератури й педагогіки.

Помітним у цей період є Номан Челебіджихан (1885-1918) — йому одному з перших ідеться не тільки про соціальне визволення, а й про розвиток національної культури. В його найвідомішому творі – оповіданні «Молитва ластівок» (1913), написаному від особи учня, розказано про закриття кримськотатарських шкіл. Номан Челебіджихан був також громадським і політичним діячем – очолював Центральний Комітет І Курултаю кримськотатарського народу (1917), де була проголошена Кримська Народна Республіка і прийнята перша демократична Конституція. Слова його вірша «Я присягнув!» стали національним гімном кримських татар.

Наступний період – це післяжовтневий, коли багато кримськотатарських авторів прославляли владу більшовиків. У деяких віршах навіть були підказки більшовикам про те, як здобути лояльність народу. Амді Герайбай у 1920 р. у вірші «Ласкаво просимо, більшовики, до Криму!» писав: «Якщо дасте нам всі права, якщо для вас ми будемо свої…». 1930 року цей поет був розстріляний – звичайно, тими, до кого він доброзичливо звертався в текстах десять років до того. Саме 1930 року почалися масові репресії кримськотатарської інтелігенції. Досить глянути на роки життя письменників Джафера Гафара (1898-1938), Бекіра Чобан-заде (1893-1938), Абдулли Лятіф-заде (1891-1938), аби зрозуміти трагедію народу, його інтелігенції. Деякі з письменників були «надто освіченими», «надто інтелігентними», зробили «надто великий» внесок у науку, аби подобатися радянській владі. Наприклад, Бекір Чобан-заде розпочав вивчення писемної пам’ятки кипчацької мови «Кодекс Куманікус», викладав у Будапештському та Лозаннському університетах, у 1920-х був професором і ректором Кримського університету, 1935 року обраний членом Паризького лінгвістичного товариства.

Одним із найбільш яскравих пореволюційних авторів вважають Умера Іпчі (1897-1955) – поета, прозаїка, драматурга. Його вірші та оповідання насичені ідеями революції, повстання, але у прозу він вводить не тільки нові теми, але й нові форми і новий стиль. Особливий успіх прийшов до нього як до драматурга, його п’єси стали класикою. П’єса «Розпусниця» (1923) мала величезний глядацький успіх і в деяких рецензіях її порівнювали з «нев’янучою квіткою» з букету кримськотатарської драматургії. Як режисер Умер Іпчі одним із перших застосовував технічні засоби для змін на сцені протягом вистави. Він написав також кіносценарій «Алім» – на його основі було знято однойменний фільм про народного героя. 1937 року Умер Іпчі був репресований.

Типологічно схожа за тематикою й настроями з поезією, скажімо, українського Володимира Сосюри є творчість Ешрефа Шемьї-заде (1908-1978), який написав поеми «Дніпрельстан», «Зустріч зі своєю молодістю», «Москва – Севастополь». Цей автор був дуже популярний, про нього публікував статті український журнал «Червоний шлях» і йому присвячував свої вірші угорський поет Еміль Мадарас, але це не врятувало його від репресій: Шемьї-заде двічі був у сталінських концтаборах. У депортації він написав поему «Стіна сліз» (1969) – про трагедію кримськотатарського народу.

Іншого видатного кримськотатарського письменника можна було би порівнювати з Юрієм Яновським, зокрема з романом українського письменника «Вершники», – Шаміль Алядін (1912-1996) в одній зі своїх найвідоміших повістей «Тесселі» (1957) зображує братів із селянської родини, які в часи громадянської війни опиняються по різні боки: старший брат іде до білих, молодший – до червоних. Шаміль Алядін є знаковою фігурою для кримськотатарської культури. Будучи відомим і досить впливовим іще до війни, в депортації він зумів об’єднати кримськотатарських інтелектуалів і подбати про тяглість культурної традиції. В Узбекистані домігся відкриття секції кримськотатарських авторів у Спілці письменників Узбекистану, дозволу на створення друкованих видань і радіопередач кримськотатарською мовою. 1979 року Алядін видав роман «Запрошення на банкет диявола» — про діячів, на чиї імена вже багато років було накладене табу: Ісмаїла Гаспрінського й Шаміля Тохтаргази (тюрколог Микола Мірошниченко переклав цей твір українською). Останні твори Алядіна – історичний нарис «Жертви Кремля» (1995) та повість «Я – ваш цар і бог» (1995). У повісті оповідь ведеться від імені фронтовика — кримського татарина, який 1945 року повертається додому і не застає у Криму нікого з рідних, нікого з земляків — усіх депортували. Цей епізод більша частина кримськотатарських чоловіків, що вижили у війні, могли б описати як власний спогад. Як і «Стіна сліз» Шемьї-заде, останні твори Алядіна розповідають про роки депортації кримських татар, про бажання повернутися на землю батьків і дідів, на землю, де народився. Власне, про це ж – переважна більшість текстів – і поетичних, і прозових – 1960-1980-х (Решид Мурад (1915-2000), Сеїтумер Емін (1921-2004), Черкез-Алі (нар. 1925), Ідріс Асанін (нар. 1927), Айдер Осман (1938-1997), Еміль Аміт (1938-2002), Аблязіс Велієв (нар. 1939), Шакір Селім (1942-2008), Ервін Умеров (1938-2007), Ленур Ібраїмов (1939-1986), Ліля Буджурова (нар. 1958 р.)), Юнус Кандим (1959-2005)).

Основну тему літератури 1970-х – 2000-х можна означити так: втома від років, проведених на чужині, заохочення кримських татар до повернення на батьківщину і — радість від цього повернення (наприклад, вірш «Море» Сеїтумера Еміна або поетична збірка Лілі Буджурової «Сльози народу»).

Зрозуміло, що через депортацію література другої половини ХХ століття не могла зосередитися на інших питаннях поза темою національного поневолення, далекої батьківщини, повернення до якої довго здавалося малоймовірним. Можна нарікати на те, що кримськотатарська література однобока, але причину добре пояснює чотиривірш Ідріса Асаніна, який в українському перекладі звучать так: «Я не Пушкін і бути ним не повинен / Мені не в приклад ані Лермонтов, ні Байрон. / Особливу долю має мій народ, / І доля дала мені інше призначення».

Очевидно, що сучасна молода кримськотатарська література (про неї, сподіваюся, буде окрема стаття)  обирає вже інші теми, більш актуальні, хоча нерідко звертається й до історії (як-ось, наприклад, Ґульнара Абдулаєва в романі про останнього кримського хана «Шагін Гірай» (2008)). Тематика текстів кримськотатарських авторів, яким зараз 40 років і менше, більш розмаїта, але так само стосується кримськотатарського – унікального в межах України, а дечим і у світі — досвіду.