Двоє з «Палати №7»

Давно підмічено, що писати про книжки стали менше. Воно й не дивно: в атмосфері суворої корпоративної етики, національної совісті та колективної відповідальності більшість книжкових оглядачів і, не побоюся цього слова, літературних критиків, просто не хочуть зв’язуватися, а тому обмежуються в’ялим пошуком відповіді на питання «що читати?».

Імітувати активний літпроцес доводиться піар-відділам видавництв. Відбувається це приблизно так, як у випадку з книжкою «Палата №7», де під однією обкладинкою вийшли друком повісті Сергія Жадана та Лади Лузіної. В інформації від видавництва читаємо таке: «Українські ЗМІ жваво відгукнулися на нову книгу видавництва “Фоліо”. Ця книга викликала суттєвий резонанс. Були надруковані рецензії…» – і далі 6 посилань, 5 із яких – репортажі про презентації. Як бачимо, поняття рецензії нині має дуже широке трактування…

Утім, краще хороший репортаж, аніж «рецензія» у стилі «нарешті вийшла друком чергова чудова книжка всіма нами улюбленого автора» – усе хоч якийсь рух у застояній атмосфері сучукрліту. Проте одне посилання зі згаданих вище все-таки приводить читача до відгуку власне на книжку – і то відгуку геть не хвалебного. Щоправда, і текстів його автор не аналізує (не буду висловлювати припущень щодо того, чи читав він їх узагалі) – йому достатньо самого факту виходу книжки друком.

Отож, на сайті журналу «Український тиждень» у дописі під однозначною назвою «Кохайтеся, чорнобриві…» анонімний автор побивається через те, що в культурному середовищі стався мезальянс: «російськомовна гламурна “діва” масової літератури “одружила” на собі українського гуру контркультурників і анархістів Сергія Жадана». Історія, мовляв, «із душком», але прогресивна громадськість чомусь мовчить, хоча це, мовляв, ганьба і зрада з боку Жадана – вмістити свій твір під однією обкладинкою з російськомовною Лузіною, яка – о жах! – ще й причетна до жіночого глянцю. Анонім, у кращих традиціях радянських анонімів, не просто виголошує «поріцаніє», але й застерігає: «Для Сергія поки ще не все втрачено. Зараз його читачі тільки скривляться. Але ще один такий проект – і він ризикує залишитися сам».

Цікаво, що метафора шлюбу щодо цієї книжки була вжита ще один раз. На своїй сторінці у мережі facebook літературний критик Юрій Володарський зауважив: проект видавництва «Фоліо» нагадує старовинні історії про те, як бідні дворяни одружувалися з багатими купецькими дочками. Шлюб був вигідним обом сторонам: дворяни отримували гроші, купецькі дочки – титул. От і думайте, хто кому хто: Жадан Лузіній купецька дочка чи Лузіна Жаданові…

Більш прямолінійною була поетка та перекладач Євгенія Чуприна, котра, знову ж таки на facebook, який, здається, уже з успіхом заміняє спеціалізовані літературознавчі сайти, написала, що саме Лузіна, найбільш тиражна письменниця України, взяла на себе благородну роль – розповісти своїм читачам про творчість Жадана, із якої для багатьох розпочинається процес українізації. Звісно, автор «Українського тижня» нізащо не захотів би українізації такою ціною: із допису ясно видно, що читачки Лади Лузіної – не homo sapiens, на відміну від «модерно налаштованої проукраїнської молоді», котра читає Сергія Жадана…

Що ж там є, під цупкою палітуркою книжки, де на фото Лада ніжно обіймає Сергія, немов доводячи, що ніякі ущипливі вислови ні з того ні з іншого боку не вплинуть на їхні дружні і творчі взаємини?..

Коротке, менш ніж на сто сторінок, оповідання Жадана «І мама ховала це у волоссі», населене міфологічними істотами, як завжди замаскованими під звичайних людей у звичайному світі. Усі персонажі й мотиви нам, м’яко кажучи, добре відомі: топос дороги (поїздка до моря раптово уривається, бо в одного з персонажів стається напад апендициту); комівояжер, який намагається впарити в кримській глибинці нікому не потрібні парфуми (цілі фрагменти «рекламних зазивань» – «вишуканий аромат, адресований жінці, яка випромінює внутрішнє сяйво» і так далі); секс зі старшою жінкою («…Анна потягла мене за собою, далі роздираючи мені шкіру й щедро ділячись кожним своїм видихом» – ось де справжній глянець!); лейтенант міліції, який нібито має «бдіть», але врешті-решт допомагає горопашним героям; добрий лікар-хірург, який ніколи не потрапить до моря, бо йому судилося завжди перебувати на цій забутій Богом станції – і розрізати та шити; примітивні діалоги, які все важче видати за іронію («– Ну як? – запитав я його насторожено. – Та гівно, – печально відповів він. – З чого їх тільки роблять? – Кого? – не зрозумів я. – Мальборо, – пояснив лікар»). І, звичайно, роздуми про взаємини – те, що Жадан уміє найкраще: ловити час, який минає, фіксувати почуття, які зникають, вбирати у слова спогади і вічність, ніжність і зраду… Проте – нічого несподіваного й такого, що запало б у пам’ять (навіть не надто типовий для автора образ головної героїні – дівчинки-підлітка – є доволі бляклим порівняно з вибуховою «Пластункою N» кінця 1990-х).

Більше друкованої площі у книжці займає повість Лади Лузіної «Одуванчики». Безперечно приємне враження справляє те, що твір має сюжет, – рідкісне, а тому дуже цінне явище в сучасній українській літературі. Це не просто історія про когось, хто кудись поїхав, і не розповідь у хронологічному порядку про життя трьох поколінь предків головного героя, і не рефлексії над недосконалістю буття, а міцний подієвий вузол. Читачеві абсолютно зрозуміло, із чого все почалося і чим закінчилося, однак головне навіть не це: авторка дає зрозуміти, ЧОМУ все відбулося саме так, із чотирьох різних точок зору, за числом основних учасників драми. Подібний прийом не новий у літературі, але авторам сучукрліту він не дається. А шкода, адже це цікава ризикована гра – дізнатися, як усе бачить інший; це текст із несподіванками, який утримує увагу читача.

Персонажі говорять, що називається, без купюр, зі здоровим цинізмом – і все одно кожен виглядає по-своєму беззахисним. Характери виписані цілком достовірно, вони живі й сучасні: старий пердун, згасла зірка естради кінця 1980-х – початку 1990-х, якого, проте, люблять жінки; дочка багатого й впливового батька, котра грається в шоу-бізнес і кохання, проте це не означає, що вона не здатна страждати; продюсер, який узагалі влип по всіх пунктах, але почуття будуть винагороджені; і фатальна жінка, через яку все й сталося. Утім, із останньою сюжетною лінією провисань найбільше, однак тут Ладу Лузіну складно звинуватити: логіка її тексту вимагала, щоб героїня опинилася в провінційному місті, на забутій Богом станції, зустрілася з головними персонажами – і померла, а логіка «книжки на двох» змушувала, аби вона потрапила до тієї лікарні, де працює добрий лікар-хірург, який, звісно, відмінить смертельний діагноз, і житиме вона довго і щасливо… Як на мене, саме це є чи не єдиним свідченням шкідливості механічного об’єднання під однією обкладинкою двох різних текстів.

Насамкінець я, очевидно, мала би сказати, що, на мою думку, купецькою дочкою у всій цій історії виявився саме Жадан. І що він став занадто повторюваним. І що, хоча для нього не все втрачено, та ще одне таке оповідання – і він залишиться сам… З іншого боку, якби це була не рецензія, а жива бесіда, до кінця я би ще не дісталася. Останні 20 хвилин тривала би дискусія за темою, яке відношення має російськомовна Лада Лузіна до української літератури. І чому повнолітні та повносправні люди мають право читати твори не про героїчну боротьбу нашого народу і не бути при цьому звинуваченими у зраді вітчизни. І чому хороший твір може бути не про героїчну боротьбу. І чи припустимо, щоб критерієм оцінки художнього тексту була не його літературна якість, а корпоративна етика, національна совість та колективна відповідальність… Звісно, такі дискусії завжди завершуються однаково: усі лишаються на своїх позиціях

Тому скажу лише, що я була би дуже рада, якби для когось українізація справді почалася з тексту Сергія Жадана з «Палати №7» (хоча й не надто в це вірю – є в нашого класика сучукрліту твори, котрі значно більше надаються до цієї мети). Однак так само я радітиму, коли, «купуючи» Жадана, хтось відкриє для себе Ладу Лузіну (не є знавцем її творчості, однак фанати стверджують, що «Одуванчики», де немає жодної містики чи «києво-відьмості», у цілому нетипові і для самої авторки, тому цікаво, чи продовжить вона в тому ж дусі). Здається, це свідчитиме про різновекторність сучасної української літератури та багатство читацьких запитів – звісно, якщо ці поняття вже не належать до сфери фантастичних мрій літературних критиків.