Здалеку літачок нагадує барвистого тропічного птаха. А всередині все виглядає буденно: звичайнісінький салон, пасажири позіхають і неуважно гортають газети — рейс ранній, вставати довелося вдосвіта. Щойно злітаємо, більшість замовляє каву. Для них це звичайний переліт, а от я нервуюсь і час від часу дивлюся в ілюмінатор, щоб не пропустити мить, коли з’явиться острів.
Чомусь я чекаю на те, що він буде мініатюрним. Таким він і здається на перший погляд: щось на кшталт руна, кинутого в море, — тільки не золотого, а смарагдового. І лише наблизившись, бачиш, як руно розпадається на клаптики полів, як виростають на ньому вежі, проступають із зелені іграшкові садиби, між якими курсують несподівано яскраві автобуси…
Під духмяний аромат кави у сонячних променях ідемо на посадку.
Сідаємо на невеличкому аеродромі — і вже в коридорі, прямуючи до виходу, бачимо рекламний щит на всю стіну. Лемури, черепахи, фламінго — і портрет сивого бороданя, схожого на Санта-Клауса. «Вас вітає Даррелівський фонд охорони дикої природи!».
Так просто здійснюється мрія школяра, який колись — майже двадцять років тому! — вперше прочитав одну з книжок письменника, науковця та мандрівника Джеральда Даррелла. Той школяр вчився ще в радянській школі — та навіть не думав, що колись насправді опиниться тут.
Дивне відчуття: наче виконуєш чийсь заповіт. Все-таки відтоді минуло чимало часу і я сильно змінився — за винятком того, що досі люблю книжки Даррелла та поважаю цю людину за все, що він зробив. Так само ставляться до нього мої колеги — і от ми, шестеро читачів у пошуках автора, крокуємо квітневим ранком до автобусної зупинки.
У салоні пахне лавандою, пасажири, заходячи, вітаються, — здається, всі тут знають одне одного і на мить забуваєш, що Джерсі — доволі великий острів, а до славнозвісного зоопарку ще їхати і їхати.
Тож їдемо…
* * *
У дитинстві мене завжди цікавило, чому раптом Джеральдові Дарреллу спало на думку заснувати зоопарк на острові Джерсі. З одного боку — напевно, купити землю там було дешевше, ніж десь під Лондоном. З іншого — ну хто ходитиме в зоопарк, якщо він десь на далекому острові, куди потрапиш хіба що на паромі чи літаком?.. Джерсі, зрештою, належить до Норманських островів, це навіть не зовсім Велика Британія. То з якого б дива?!..
Але от зараз я чудово розумію Даррелла. Джерсі — чарівний та мальовничий, і нагадує радше Францію чи Італію, але аж ніяк не похмуру Британію. Вузька дорога звивається поміж пасовиськ, виноградників і невеличких маєточків, потім автобус зупиняється в місті Сент-Гелієр — і вже звідси видно море: блакитне, лагідне, воно десь там, удалині, плавно і непомітно переходить у небо. Уздовж берега похитуються щогли — яхт із зупинки не побачиш, але варто зробити кілька кроків — і от вони, яскраво-білі, абсолютно кіношні. Де-не-де на палубах помітиш одного-двох членів команди, переважно ж там сидять величезні мартини, хижо вдивляються в далечінь. Немов насправді саме вони — хазяї цих яхт і цього міста.
Ми заселяємося в готельчик, устигаємо поснідати в кав’яренці, що виходить вікнами на площу і на набережну, врешті, сідаємо в автобус, який довезе нас до зоопарку.
* * *
Складається враження, що Джерсі мало змінився відтоді, коли Даррелл приїхав сюди вперше. Так, нині люди носять інший одяг, їздять на інших марках авто, послуговуються комп’ютерами та мобільними телефонами, але атмосфера та сама. І люди, по суті, такі самі: дуже відкриті та приязні.
Можливо, кажу собі, річ у тім, що на Джерсі чимало курортних містечок і саме туристи переважно дають острів’янам можливість заробити. Ритм життя тут значно повільніший, ніж у Лондоні чи в Києві. Ще б пак — населення всього Джерсі — 97 000 мешканців! Для порівняння: в Києві нині живуть 2 280 000 громадян.
Гадаю, Дарреллу тут було комфортно й затишно. Джерсі нагадував про інший острів — грецький Корфу, де Джеральд жив у дитинстві і де він уперше був зачарований розмаїттям тваринного світу.
Потім — уже в Лондоні — він вирішив, що хоче бути звіроловом, а згодом заснувати власний зоопарк. У ті часи зоопарки переважно сприймались як атракціони, про дослідницьку, природоохоронну чи просвітницьку діяльність майже не йшлося. Даррелл був одним із перших, хто заговорив про необхідність захищати від вимирання рідкісні види тварин. Більше того: він розумів, що хтось та попіклується про таких великих і «ефектних» істот, як слони, носороги, тигри… — а от дрібні та маловідомі види можуть швидко щезнути і ніхто, крім учених, цього навіть не помітить.
Саме ними — не дуже «розпіареними» видами — і збирався опікуватися Даррелл. Після кількох експедицій він зі звичайнісінького звіролова перетворився на знаменитість. Сталося це майже випадково: старший брат Джеральда, відомий письменник Лоуренс Даррелл, дізнався про його скрутне фінансове становище і порадив: «То напиши книжку про свої подорожі!»
Джеральд почав з оповідки про полювання в Африці на волохату жабу, потім узявся за роман — і несподівано виявилося, що Даррелл-молодший має неабиякий письменницький хист! Доброта, самоіронія, точність у деталях, вміння цікаво й просто розповісти про складні речі — все це стало запорукою його успіху. Саме завдяки книжкам Джеральд Даррелл став знаменитим у всьому світі. Саме завдяки своїй творчості зміг здійснити власну мрію та заснувати зоопарк на острові Джерсі.
Лише після смерті Даррелла читачі довідался, якою ціною він насправді платив за всі ці подорожі. У книжках він легко та з гумором, наче про дрібнички, писав про свої численні невдачі, хвороби, навіть про місцеву війну, через яку довелося позбутися всіх упійманих тварин. Але про більшість справжніх проблем знали тільки найближчі люди.
Це була людина з феноменальним почуттям гумору, добра, чесна та хоробра. А джерсійський зоопарк був для Даррелла найдорогоціннішим здобутком.
* * *
Автобус їде вузькою вулицею, гілки з квітами майже чіпляються за дах та вікна, і от за черговим поворотом ліворуч з’являється брама — й одразу розумієш, що ти на місці. Хоча підсвідомо чекав на щось більше — а тут просто широкий проїзд у паркані, на стовпчиках з обох боків — по скульпурному зображенню кумедного птаха. Щось середнє між куркою та папугою — насправді ж це дронт, вимерлий нелітаючий птах з острова Маврикій. Саме дронта Даррелл зробив емблемою свого Фонду з охорони дикої природи.
За парканом — автобусна зупинка і стоянка для машин, а далі — величезний вхід до зоопарку. Тут напрочуд тихо та затишно — і в цій тиші чути, як співають пташки по той бік огорожі.
Черги за квитками майже немає — і от ми вже за скляними дверима. Просто навпроти входу на нас чекає сам Джеральд Даррелл. Він присів перед лемуром, а той вклав йому до рук свою лапку. Поряд завмер подивований гекон.
Цей пам’ятник установили тут після смерті Джеральда Даррелла — і виглядає він напрочуд доречно, зовсім не пафосно.
Неподалік пам’ятника — вольєр з очковими ведмедями. Один задумливо дивиться на струмок, інші вляглися на сонячному пагорбі та перекусують фруктами і хлібом. На відвідувачів навіть не дивляться, тим паче — не намагаються випросити собі чогось смачненького, як це зазвичай буває в інших зоопарках. Таке враження, що саме вони, ведмеді, тут господарі, а люди — гості, яким дозволено спостерігати за їхньою ведмежою милістю.
Рушаємо далі, мимохідь дивуючись: надворі ще тільки квітень, а довкола уже ростуть пальми, тропічні папороті, між доріжками погойдують листям дивні екзотичні кущі… Помічаємо двох працівників, які саме порпаються біля однієї з пальм — волохатої, схожої на величезний обрубок канату. Запитуємо, як ці рослини переживають зиму — адже тут, напевно, й сніг випадає.
Виявляється, що взимку всі ці «тропіки» переїжджають до теплиць, їх от тільки нещодавно знову висадили. А деякі пальми просто накривають поліетіленом, захищаючи від низьких температур та негоди.
Власне, далі потрапляємо в одну з таких теплиць — величезний павільон, у якому живуть тропічні птахи. Живуть не в клітках — вільно пурхають поміж заростей. Нам доводиться обережно проходити цементними доріжками та роззиратись, щоби побачити тих, хто тут живе. Якщо йдеш швидко, майже нікого не помітиш. Та присядь на дерев’яну лавочку, прислухайся, придивись — і от уже просто біля тебе на гілці погойдується розкішна пташка — червона, із гострим дзьобом, — а трохи далі співає дрібне маля — не більше горобчика, але де ж ви бачили горобця жовтого, наче лимон?..
Поки сидиш, можна почитати дещо про самих пташок, дізнатись, як вони називаються, — під стінкою розвішані таблички з фотографіями та коротким досьє.
Даррелл завжди прагнув, щоб відвідувачі не просто занурилися в світ дикої природи, а дізнались якомога більше про тварин. І розумів, що починати треба з дітей, — саме тому тут, у зоопарку, є інформаційний центр, щось на кшталт юннатського гуртка, де діти різного віку можуть погратись у пізнавальні ігри або ж навіть допомогти працівникам зоопарку.
Однак найцікавіше — це живі лекції під час годування тварин. Ми потрапляємо на дві такі: спершу біля кліток із мініатюрними мавпочками: ігрунками, тамаринами та мармозетками. Симпатична дівчина у білому светрі ходить між клітками і з руки підгодовує цих малят. Зазвичай у більших зоопарках ці тваринки весь час знервовані: вони стрибають по гілках, верещать, їм дошкуляють надто яскраве світло та постійні спалахи фотокамер. Тут все по-іншому: клітки стоять в таких собі заростях, кущі проростають гілками просто крізь сітку, та й освітлення тут природне. Тваринки набагато розважливіші, не бояться людей, спокійно підбігають до дівчини, щоб узяти шматочки фруктів.
Ми знайомимось і трохи розпитуємо про зоопарк, Рейчел — так звуть дівчину — охоче відповідає. Потім цікавиться, звідки ми, — і дивується, що заїхали аж настільки далеко. Зізнаємось, що в дитинстві читали Даррелла, — вона усміхається: знайома ситуація! Чимало з тих, хто сьогодні працює у зоопарку, прийшли сюди завдяки книжкам його засновника. Зрештою, зоопарк майже від самого початку функціонує не тільки як зоопарк. Сюди раз чи два на рік з’їжджаються на стажування з усіх куточків світу фахівці — ті, хто в інших країнах займається утриманням та розведенням диких тварин, переважно — рідкісних видів…
Ми тим часом дивимось на годинник і мусимо бігти далі. Тварин тут годують за розкладом — і якщо не поквапимось, пропустимо найцікавіше: обідню перерву в горил!..
* * *
Поспішаємо берегом озера. Тут, високо піднімаючи лапи, ходять червоні фламінго. Пташки перегукуються, інколи то одна, то інша трусить головою та змахує крильми.
Позаду, за деревами, на фоні неба видно білий прапор із чорним стилізованим зображенням дронта — там ховається садиба, в якій жив Даррелл із дружиною. Зоопарк дійсно був для нього домом, а більшість тварин він знав за іменами, багатьох — сам же і привіз із численних експедицій.
Горилами він пишався особливо. Для них збудували окремий павільон — на той час чи не найскладнішу будівлю в зоопарку. Згодом у дорослих мешканців павільону з’явилася малеча, і це стало справжнім святом, адже горили в зоопарках народжуються вкрай рідко. А Даррелл мріяв саме про те, щоб розводити тварин і навіть поступово повертати їх до дикої природи.
Нині в зоопарку мешкає вже нове покоління цих мавп. Хтось із колишніх мешканців помер, хтось поїхав до інших країн, аби урізноманітнити генофонд тамтешніх зоопарків. Відповідно, й до Джерсі приїхали нові молоді горили.
Ми встигаємо підійти до величезного відкритого вольєру саме тоді, коли струнка працівниця зоопарку почала кидати їм шматочки овочів. Горили живуть на величезному острові, який так просто й не обійдеш. Обираємо найзручніші місця — і бачимо, як з-за каменів з’являється шановне сімейство. Пан в оточенні кількох панянок, ідуть непоспіхом, наче на прогулянці. Потім кожен обирає собі улюблену ділянку і береться до справи: двома пальцями підхоплює ласий шматочок, замислено жує.
Працівниця навмисне жбурляє капусту, моркву й буряк так, щоб горилам довелося як слід пройтися, збираючи шматочки. Це і зрозуміло: тваринам потрібно рухатись, а в зоопарках їм не треба рятуватись від ворогів та негоди, шукати, чим поснідати, навіть облаштовувати гнізда на ніч.
Про все це нам розповідають, поки шановане сімейство харчується. Інколи — наче навмисно позуючи для фотооб’єктивів — самець сідає та прибирає собі серйозного вигляду. Навіть поглядає на нас — чи добре зняли, чи достатньо дублів зробили? Потім знову заходиться визбирувати з трави кружельця моркви, капустяні клаптики…
Ми ж, зрештою, рушаємо далі — тепер до орангутанів.
Взагалі між вольєрами та павільонами відстані тут чималенькі. Завдяки цьому тварини мають можливість почуватися доволі вільно і не нервуватися через присутність інших, а відвідувачі можуть перейнятися затишною атмосферою.
Якщо горили живуть наче на гірському пасовиську, то орангутани мешкають на болотяному острові, оточеному зусебіч водою та очеретом. У канальцях плавають качки, одна — з дрібними каченятами — курсує вздовж берега.
На березі сидить орангутан-підліток і замислено крутить в руках печиво. Може, кинув хтось із відвідувачів, а може, було нині на десерт.
Зрештою, зітхнувши та прийнявши складне рішення, він нахиляється до води і обережно кладе печиво на поверхню. Воно трошки підтоплюється — тоді орангутан виймає його і пробує на смак.
Ні, надто тверде. Знову у воду, хай ще відмокає.
Нас він категорично ігнорує, сидить, підібгавши під себе ноги, і зараз нагадує Буратіно на Полі чудес. Чекає, коли ж виросте чарівне грошове дерево.
Тим часом аж до самого берега підпливає качка з каченятами. Гурманські переживання орангутана її не обходять: на думку пташки, печиво вже цілком придатне до їжі, що вона і демонструє. Іще й малих учить, як слід поводитись із такими-от замріяними дегустаторами.
Орангутан першої миті просто не знає, як реагувати на подібне зухвальство. До того ж, здається, він боїться качки — можливо, уже мав неприємний досвід налагодження сусідських стосунків. Зрештою він знаходить проміжний вихід між відкритим конфліктом та ганебною втечею: бере тоненького прутика і намагається підтягнути печиво до себе.
На жаль, воно вже розмокло якраз до бажаної консистенції — і попросту розвалюється. Качка обурено кряче, каченята вихоплюють з води останні крихти. Потім ця піратська флотилія відпливає, а орангутан, підібгавши губи, зажурено дивиться їм услід.
Взагалі здається, всі тутешні орангутани схильні до споглядання та добре осягнули таку категорію східної філософії як «недіяння». Ще один сидить на височенному стовпі, натягнувши на голову полотняний мішок і стежить за всім із відстороненним виглядом. Двоє інших просто дрімають. На непосидючого юнака, котрому спало на думку після обіду оце розмочувати ще печиво у воді, вони поглядають поблажливо, мовляв, і самі були такими — але тепер порозумнішали. Віє вітерець, гріє весняне сонечко — треба лежати й кайфувати, а не вигадувати ото всяке. М’якеньке печиво, ач!..
* * *
Власне, орангутани та горили — чи не найбільші тварини у джерсійському зоопарку. Це навіть трохи бентежить, адже у книжках Даррелла ми читали і про левів, і про тапірів, і про шимпанзе… Але зараз годі їх тут шукати. Натомість цікавий і нелінивий відвідувач знайде тут чимало рідкісних тваринок, яких більше ніде не побачить.
Та й інші — більш розповсюджені — тут живуть у набагато зручніших умовах і поводяться природніше. Взяти хоча б летючих собак: зазвичай у зоопарках їм відводять невеличкі вольєри зі штучним освітленням. А тут ці тваринки мешкають у просторій теплиці і можуть привольно пурхати уздовж та впоперек. Пахне в теплиці трохи перезрілими фруктами — саме ними і харчуються летючі собаки. Фрукти чіпляють на сітку, у невеличкі годівниці. Собаки ж час від часу прилітають сюди — і кожен може роздивитися їх на відстані простягнутої руки.
Хоча якраз простягати до них руку не варто: ці тваринки мають гострі дрібні зубки і норовистий характер. От двоє присіли просто навпроти нас і починають з’ясовувати, кому дістанеться ласий шматок. Обидвоє невеличкі, але верескливі та затяті. Менше, на наш подив, агресивніше: руде, пухнасте, наскакує на іншого, лається і навіть кілька разів кусає за лапу. Чорний і собі пищить, та зрештою відступає. Руде хапає шмат розміром з нього самого і починає із насолодою чавкати. При цьому не забуває стежити за нами одним оком: чи не знахабніємо настільки, щоб зазіхнути на трофей?
Тим часом назовні — ґвалт і гамір. Хтось кричить довгим протяжним голосом. Роздивляємось — і бачимо на будиночку в черговій вольєрі чорно-білих лемурів індрі. Власне, тому європейці їх і назвали лемурами: крики цих приматів нагадували їм голоси примарних пекельних істот.
Тож індрі галасують із невинно-дитячим виразом на мордочках — а відгукуються із сусіднього загону журавлі. Здається, пташки просто не розуміють, хто і звідки так загрозливо кричить, вони не бачать лемурів — а ті дражняться і отримують від того неймовірне задоволення.
Інший лемур чекає нас далі — у старовинному будинку, обладнаному під павільон. Тут мешкає величезна химерна істота, яку звуть ай-ай. Навіть складно сказати, на кого вона схожа: тіло нагадує лисяче, особливо розкішний хвіст, але хутро в ай-ай чорне, мордочка — абсолютно гремлінська, а руки озброєні довгими скелетоподібними пальцями. Саме цими пальцями ай-ай видобуває з трухлявих колод лялечок та личинок — ними й харчується.
У павільоні темно, за склом, здається, нікого немає, але потім — там, нагорі, щось ворушиться — і от на нас дивляться з присмерку величезні жовті очі. Мигають і щезають. Важке тупотіння над головами, гойдається порожня гілка… Ай-ай пішла у своїх справах подалі від чергових туристів…
* * *
Зрештою, за півдня ми обходимо увесь зоопарк. Була би можливість, затримались би і довше, але мусимо їхати. Відчуття мандрівки у дитячу мрію трошки притлумлене тим, що розумієш: нині зоопарк переживає не найкращі часи. Все-таки харизматичність самого Даррелла та його нові книжки сильно допомогали зоопарку.
Але це перше враження і перші висновки — те, що лежить на поверхні. Решту розумію потім, коли наступного ранку, перед відправленням до аеропорту, ми гуляємо столицею Джерсі. Приплив учора гойдав тут яхти на хвилях, але нині вода відступила і до неї добрих метрів десять мулу та бруду.
Навіть у таких дрібничках Джерсі водночас постійний і мінливий: щоразу бачиш його у новій іпостасі.
Чи не так відбувається і з нами усіма?
І якщо взяти той-таки зоопарк — чи не припускаюся я помилки, судячи про спадщину Даррелла лише за зовнішнім фасадом? Адже досі успішно діє Фонд, і щороку він приймає на стажування працівників із зоопарків всього світу. Адже нині зоопарки функціонують саме так, як мріяв колись Даррелл. Численні види тварин, якими колись опікувався тільки джерсійський Фонд, нині живуть у інших зоопарках (деяких я уже за кілька днів побачив у Лондонському).
Зрештою, кажу я собі, енергія і доброта, закладені в книжках людини, якої давно вже немає, змусили мене і моїх колег приїхати сюди, — на Джерсі, до цього зоопарку. І змушуватимуть знову і знову — уже інших читачів, можливо, навіть тих, хто ще й не народився.
Сутеніє; ми сідаємо у автобус і вирушаємо до аеропорту. Мартини стоять на парканах наче незмінна сторожа. Дивляться у бік моря — туди, звідки уже надходить новий приплив…
