Свого часу, 1952 року, збірка німецькомовного поета, емігранта з Чернівців у Парижі Пауля Целяна «Мак і пам’ять» стала запереченням неможливості «поезії після Аушвіца». Питання права на існування лірики після жахіть концтаборів періоду Другої світової війни запровадив у кількарічну дискусію, що стосувалася не тільки літературознавства й культури, а й етики людського існування, німецький філософ Теодор Адорно у праці «Критика культури і суспільство» (1949) ствердивши: «Писати поезію після Аушвіца – варварство». Трохи раніше, у 1948 році, Целян писав до родини в Ізраїлі, що поет не може припинити писати, «навіть якщо він єврей, а мова його поезії німецька». Приїхавши до Франції, Целян докладав зусиль, щоб опублікувати збірку поезій, написаних між 1943 і 1948 роками. Майже половину збірки займає перша поетична збірка Целяна, яку він видав після війни у Відні і якої просто не помітили, зокрема через її неприглядність (погана поліграфічна якість, багато друкарських помилок, невідповідна графіка) – тоді на прохання Целяна збірку Пісок із урн із книгарень вилучили (як не згадати історію Москальцевої поетичної збірки Songe du vieil pelerin). Проте від тих перших особливо болісних поезій поет не відмовився, включивши їх у збірку «Мак і пам’ять», назву якій подарував вірш Corona з віденської знищеної збірки. У центрі укладеної в Парижі збірки осібно стоїть Фуга смерті – твір, який зробив Целяна безсмертним. Фуга смерті стоїть у збірці окремо, позначаючи цезуру в естетиці і світосприйнятті Європи після невимовних жахіть Голокосту:
твоя попеляста коса Суламіт ми копаєм могилу в повітрі / там лежати не тісно
….Він гукає смерть потребує ніжнішої гри смерть це з Німеччини майстер / він гукає жагливіш водіте смичками тоді ви полинете димом в повітря /
тоді ви могилу дістанете в хмарах там лежати не тісно
Жіночі імена, які тут промовляються як заклинання, юдейське й германське, переплетені й спаяні: твоя золотиста коса Маргарито твоя попеляста коса Суламіт. У пошуку ідентичності знищених і стертих з лиця землі, поет заклинає відомі йому імена, вже перебуваючи у Парижі і звертаючись до коханої:
Ти повинен її закосичити сумом за Рут, Мір’ям, Ноемі / Ти повинен сказати чужинці: / Дивись, я ділив з ними ложе! («У Єгипті»)
Щоразу зринає в поезії Целяна мати, його бідна мати, розстріляна 1942 року: Моя мати сивини не знала … / Моя світла мати не вернулась… /Моя тиха мати гірко плаче… / Серце матері свинець пронизав… / Моя ніжна мати вже не прийде («Осокоре»). Відтепер мати оберігатиме його усюди: матері душа тебе навчає ніч долати, риф за рифом («Супутник у мандрах»), а ніч починається з ранку («Літа поміж нами»), спадає зловісно як золота велемовність («Пізно й Глибоко»).
Поет не боїться порушити мовчання ночі: Чорно розчахнуто браму нарозтвір – отож я співаю:/ Як жили ми тут? («Лойова свічка»), він бачить потребу в ословленні світу, в поверненні пам’яті: Осінь ласує в мене з руки своїм листям/ми подружилися з нею./ Ми вилущуєм час із горіхів і вчимо його/знову ходити:/час вертає назад у свою скаралущу; вже час, щоби знати!… / Вже час, щоб каміння навчилось цвісти,/щоб забилося серце в тривозі…/ Вже час, щоб настав-таки час… («Corona»). Целян не замовкає, він повертає словам сенс, називає словами мовчання: слово, що спало, коли ми його почули («Вічність»). Він називає все нові слова: тінь, втома, криниця, риба, хвиля, вода, папороть, жук, троянда… і називаючи, повертає застиглий від пережитого світ до життя. Він каже, осліплий від слів, що був, є словом одним («Вода й вогонь»), шукає себе: назвіть-но моє ім’я («В туманний ріг»). Поет утверджує життя, заприязнившись зі смертю:
Позаяк, осліплий від слів,
ти його витрамбовуєш з ночі, –
дерево, тінь якого дочасно цвіте:
попеляста повіка летить йому навстріч, а під нею – око сестри
спряло зі снігу думки –
Тепер вже достатньо листя,
щоб ррозтлумачити подих вітру і притчу,
й мову зір, що, згромаджені,
нині застигли у дзеркалі часу.
Йди-но в лощину, розбий там шатро:
вона, твоя вірна сестра, піде за тобою,
і смерть, що з’явиться раптом зі шпарки повік,
переломить назустріч вам хліб
і, так само, як ви, простягне за келихом руку.
І ви додасте до вина їй приправи.
Поезія Целяна, герметична й метафоризована, важко піддається інтерпретаціям, становлячи справжній виклик для перекладача. Прекрасне рішення видавця і відвага перекладача – надрукувати збірку двомовно: даючи можливість заглибитися в першотвори Целяна, звірити відповідність ритму дихання українського перекладача авторському. Петро Рихло намагається щонайточніше дотримуватися образності целянових поезій і разом з тим залишає читачеві право на власну інтерпретацію, власне наближення до текстів автора, який не міг не писати, навіть після Аушвіца.
