Трапилося так, що впродовж кількох останніх років, я щотижня мала добирати книжку, яку тоді читала групі дітей. Точніше – різній кількості дітей різного віку: переважно молодшим школярам, однак часто дошкільнятам і підліткам. Перші два роки такі читанки або сторі-тайми, як їх звуть американці, я проводила англійською, тож і книжки обирала, відповідно, англомовні. Цього навчального року я намагаюся робити те саме українською – виявилося, що в Києві значно легше знайти англомовну книгу для сторі-тайму, ніж україномовну. У першому випадку місцем пошуків були спеціалізовані бібліотеки та центр для викладачів англійської, у другому – звичайні книгарні.
Сторі-тайми (story time) – звичне явище в Англії і Америці, де їх регулярно влаштовують громадські бібліотеки і книгарні, від маленьких крамничок на розі до гігантів на зразок «Барнз & Ноубл». Зазвичай, поводять декілька читань для слухачів різного віку, переважно дошкільнят і першачків. Одначе ґрунтуються вони на спільній моделі: протягом години разом із бібліотекарем або працівником книгарні, часто двома, діти читають книгу, а тоді майструють, граються, виконують завдання, так чи інакше пов’язані з прочитаним.
Уголос малечі вдома читають батьки, в школі – вчителі (якщо таке досі практикують), сторі-тайми – це ще один спосіб читання. Безглуздо порівнювати всі три, намагаючись визначити найкращий, отже мені в жодному разі не йдеться про замість – мова про на додачу. Одна справа – читати книжку в комфортній і знайомій домашній атмосфері, друга – у більш офіційній обстановці загальноосвітнього навчального закладу. І третій, по-своєму серединний, випадок, де незнайомий простір поєднується з невимушеною атмосферою – читанка в бібліотеці чи книгарні, в колі незнайомих однолітків – це інший читацький досвід.
Сторі-тайми, що проводять нині, приміром, у Києві, мають певні відмінності від наведеного вище зразка. Заходи, які влаштовує, скажімо, Ґете-інститут, усе-таки найперше мають на меті навчити мови, а вже тоді – просто читати книжки. Книгарня «Є» час до часу ініціює зустрічі, де власні книги читають дитячі письменники чи замість них – запрошені актори. Під цією очевидною перевагою ховається підводний камінь: нерегулярність і винятковість (читає сам автор!) перетворюють читанку на Подію. Так само, як вихід перекладу книжки українською чи української кінострічки, вона, а заразом і процес читання, сприймаються як Небуденне Видовище.
Мушу пояснити, що маю на увазі, говорячи про книжку, яка годиться для сторі-тайму. Це видання середнього чи великого формату (щоби навіть дітям, які сидять позаду, було його видно), з великим шрифтом (майже завжди є охочі допомогти читати), ілюстраціями і не більше, ніж декількома малими абзацами на сторінці (найцікавіша історія, надрукована суцільним текстом, може перетворитися на нудну). Також, оскільки оптимальний час для читанки, залежно від віку слухачів, сорок хвилин – година, його має вистачити і на читання, і на забавки.
Певна річ, такій книжці не досить мати захопливий сюжет чи бути вправно заримованою – вагомою частиною сторі-тайму є обговорення прочитаного. Не односпрямоване вилущення, а тоді втовкмачення моралі, а полілог: від простого обміну вигуками і враженнями від історії або ілюстрацій з найменшими, до спроб говорити про персонажів, сюжетні чому і як з підлітками.
Спробую аргументувати таку книжкову вибагливість, зокрема щодо кількості і розміщення тексту на сторінці. Чимало дітей, особливо ті слухачі, що вчаться бути читачами, стежать, слово за словом, як я читаю. Таке спостереження, очима або пальчиками, свідчить, що слухачам цікаво, тож книгу ми читаємо разом. Натомість у хащах цілої сторінки досі напівзнайомих літер дуже просто заблукати – зрештою я втрачаю увагу слухачів і далі читаю вже сама.
Щотижневі винятково україномовні сторі-тайми протривали б, певно, декілька місяців: завдяки, наприклад, «Казці про Старого Лева» Мар’яни Савки, вигадливій інтерпретації «Нового вбрання для короля» Г. Х. Андерсена, що її створив Маркус Седжвік і переклав Іван Малкович. Переважно розглядаю книжки, що вийшли протягом останніх років і які можна відшукати в книгарнях, у першу чергу маючи на оці прозові тексти чи поезії, завдовжки з книжку (чи навпаки). Меншою мірою – збірки віршів, та й навіть коротеньких, непов’язаних сюжетно, оповідок, приміром, «Повітряні рибки» Марини та Сергія Дяченків, з яких складніше зробити цілісний сторі-тайм. Читати уривки з більших творів і планувати читанки з продовженням, як показує досвід, не надто продуктивно: почуте забувається та й відвідувачі щораз інші. Чого я свідомо уникаю, то це значної частини фольклорного надбання, воліючи залучати більше сучасних текстів, а також оминаю творива видавництва «Махаон», тобто «Хамелеон», як його годилося б назвати через мімікрійні «українські» переклади.
Інколи стається прикре: співпраця письменника й ілюстратора, різних за рівнем майстерності/пильності. Для наступної весняної читанки я охоче взяла б, скажімо, чудово оформлені «Історії маленького будиночку» Антона Сіяніки, однак граматична помилка вже у назві (далі їх теж не бракує) шкодить враженню від усієї книги. Вочевидь, щось стало на заваді вичитати переклад книги, де тексту набереться добре, коли на сторінку.
Безсумнівно, я можу читати, одночасно виправляючи помилки, замість оповідань брати уривки з більших текстів, однак пристосування ані виправить граматичні хиби, ані розв’яже проблему – відсутність традиції, утім, сподіваюся, не потреби, публічних читанок.
Приємно впадає в око, що більшість з творів для дошкільнят і молодших школярів написали українські поети і письменники. Водночас добре перекладених книжок такого формату, на відміну від більших повістей чи романів для старших дітей, – обмаль. А їх, бодай англомовних, не бракує, і чимало варті того, щоби їх видати українською, як з естетичного читацького погляду, так і естетично-комерційного видавничого.
З-поміж класичних книжок такого штибу – славетна «Там, де живуть диковиська» 1963 р. американського письменника й ілюстратора Моріса Сендака (Maurice Sendak Where the Wild Things Are), книжка, якій вдається балансувати на межі моторошного і кумедного. З сучасніших згадаю, приміром, дуже популярного і вже екранізованого «Ґраффало» англійки Джулії Дональдсон (Julia Donaldson The Gruffalo): переспіваний наново давній сюжет про хитрість і сміливість слабшого та глупоту і боягузтво сильнішого. Закохує в себе книжка канадського письменника Ніколаса Олдленда «Великі ведмежі обійми» (Nicholas Oldland Big Bear Hug), яку я нещодавно відкрила для себе. Історія оповідає про ведмедя, що любив обіймати все живе – дерева, лісову звірину – і як його любов допомогла порятувати дерево від людини з сокирою.
Не варто чекати від «еко-книжки» Олдленда чи решти двох філософської глибини: у кожній закладено кілька, гадаю, вартісних думок. Головне – саме закладено, а не розкладено на поверхні, висловлено стисло і влучно (не більше, ніж декілька речень на кожній з тридцяти сторінок «Ведмежих обіймів»), у супроводі майстерних малюнків. І цього досить, аби з півгодини почитати, обговорити і дістати щось для себе, принаймні хороший спогад.
Можливо, однією з причин відсутності перекладів згаданих вище і подібних книг, є скептичне ставлення до «порожніх» і «несерйозних» книжок-картинок. Одначе зі своїм основним завданням і метою сторі-таймів – зацікавити читанням узагалі, а не привабити певним виданням чи автором, вони цілком впораються.
З іншого боку, чи не зайвим буде запозичення ще однієї чужоземної західної традиції? Навіщо перейматися вигаданими проблемами відсутності на ринку книжок для сторі-таймів, коли нині «А-БА-Бівський» шедевр, «Снігову королеву» Г. Х. Андерсена, можна послухати у виконанні голосу з iPad, «адже її озвучено прекрасним жіночим голосом, який імітує голоси всіх героїв казки». А на додачу – зібрати декілька, щоправда, обмежену кількість, пазлів, вигаданих творцями iPad-дива, дмухнути і потерти у заздалегідь визначених місцях, увірувати у те, що «підсвічування слів сприяє розвитку навичок читання», і відчути вдавану свободу, подаровану технічним прогресом. Хай там які переваги і шану мають новітні книжки у машкарі комп’ютерних ігор (чи навпаки), однак старомодне читання вголос принаймні не ув’язнює уяву. Маю надію, що задум і впровадження інтерактивної «Снігової королеви» були також не замість, а на додачу.
Сторі-тайми добрі тим, що демонструють поки недосвідченим читачам, що читання може бути не монологом, як у більшості шкіл, не діалогом, як зазвичай, а полілогом. Вони допомагають усвідомити, і чительникові, і слухачам, що не існує одного правильного розуміння книжки, а спонукають шукати власні – у грі чи в розмові, – та відчути, що тим більше немає істинно правильного способу слухати і читати історії. А також, що хороших історій, мальованих і писаних, ніколи не буває забагато.
