Останнім часом вийшла друком ціла низка мемуарів, так чи інакше пов’язаних із літературним шістдесятництвом. Книжки різного настрою, інтенцій і якості. Та в кожному разі, завдяки їм, про цю добу в історії нашої культури, мабуть, уже не скажуть словами Віри Агєевої «епоха ненаписаних мемуарів» (це вона про літературний процес сталінських років).
А от нещодавно я їхав у маршрутці на Чернігів із поетом Дмитром Мамчуром (до речі, автор неперевершеної «Ідилії»: «Небо хмарами повилось. / Тиша неземна. / От і добре, що скінчилась. / Ядерна війна»), і ми розмовляли, точніше він розповідав, а я, коли вдавалося, питав, про літературний побут дев’яностих років. Про поетів-«дев’яностників». Пригоди, фінансові оборудки на службі поезії, імена письменників, котрі авторам і читачам мого покоління вже нічого чи майже нічого не говорять, любов і божевілля, сміх і смерть, подорожі та війни. Після першого захоплення новою інформацією я просто фізично відчув, як ці подробиці поступово засихають і злітають із «дерева пам’яті», забуваються — подекуди й разом із творами героїв — в інформаційному просторі нашої культури.
Отож, дорогі друзі, хто пам’ятає і хто розповідає, будь ласка, записуйте та фіксуйте! Хай здається, що дев’яності були тільки вчора, а двотисячні ще й не скінчувались, проте речі й слова минають досить швидко. І щоб Валерій Шевчук поправив на своїй презентації спогади Ірини Жиленко й сказав, що насправді тоді, в шістдесяті, в Ботанічному саду, вони не просто сиділи на лавочці й розмовлявли, а спілкувалися відчутно ближче, ці спогади треба було спершу написати.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
