Між багатьох речей, що мені важливі, є дві дуже особливі. Одна із них – мова. Друга – земля. Часто кажу собі в думці про неї «ця земля», бо йдеться справді не про цілу велику Землю, а про ту землю, де я народилася, і все, що на ній є, і все, що з нею пов’язано. Землю, по якій ходжу тепер і якою вчилася ступати найперші кроки. Землю, яку пам’ятаю на дотик, на колір і запах, і знаю, як у різні пори року вони змінюються. Пам’ятаю різні її фактури, різні відтінки і стани глини, піску й чорнозему. Знаю, яка вона в лісі й у полі, в горах і у містах. Землю, яку найдужче люблю і за якою дуже швидко починаю тужити, навіть якщо залишаю її накоротко.
Всюди може бути добре і всюди можна почутись якоїсь миті майже як удома, але завжди залишатиметься одна річ, яку, коли опиняюся поза рідною землею, перестаю відчувати. Перестаю відчувати ґрунт під ногами. Не можу відчути землю – яка вона. Починаю тужити за тим, щоби просто пройти по своїй землі. Щоб відчути під підошвами або самими ступнями ніг свою землю, врешті, свій асфальт – байдуже, у якому з міст. Тільки б на цій дуже рідній, дуже добрій землі. Доторкнутись пальцями піску, заплющивши очі, відчути його на дотик. Дуже зрадіти. А може, також заплакати.
Пам’ятаю цю таку дивну, дуже сильну тугу. Думаю тоді, як є людям, котрим довелося залишити свою батьківщину і котрі роками – хоч як міцно хотіли би – не могли повернутися. Думаю теж, які важливі місця нашого народження. Ніколи не знатимемо, чому ми прийшли на світ саме там і тоді, коли це сталося, зате можемо дуже міцно любити ту землю, де ми вперше усміхнулися і де вперше заплакали, де вперше побачили небо, сонце, дощ…
Дуже люблю запах землі. Особливо люблю кінець зими, коли помалу тане сніг і бачиш як з-під нього з’являються маленькі острівці землі. Спершу вона ще замерзла, і з-під снігу проступають лише окремі її латки. Потім снігу меншає, а землі більшає. І вже коли весь сніг зійде, і коли сонця стає трохи більше, вона якогось дня починає ледь чутно пахнути – дуже особливим запахом. Дуже тремким, трохи вогким і ніжним, і тоді думаю, що ось так – землею – якраз і пахне початок весни.
Знаю рослини, які ростуть на цій землі. Типи дерев, кущі, плоди, які вона приносить. Квіти, які собою її прикрашають. Трави, каміння й мох. Знаю звірів, яким на ній добре. Птахів, які літають до багатьох інших земель, але знову й знов повертаються сюди – і тоді говоримо, що вони повернулись додому. Знаю різні її рельєфи. Річки, що по ній течуть, моря, які торкаються її берегів – і зрештою, які ці береги й створюють. Знаю її долини, скелі, западини. Гори і водоспади. Різні барви всього влітку і восени, навесні й взимку. Знаю її вітри, дощі і сніги, знаю щедрість її сонця. Знаю людей, які тут є. Знаю тих, хто дуже на цій землі щасливий.
Згадую те, з чим тут дуже щасливо мені.
Щасливо йти в лісі при кінці літа, коли вже багато опалої хвої і барви стають прості й стишені, а водночас повні літнього сонця й тепла. Щасливо, коли в сандалі набирається повно піску й відчуваєш свою землю на дотик. Щасливо лежати на землі, слухати спів птахів і бачити, як високо вгорі гойдаються сосни. Щасливо знати, як тут минають всі пори року. Як шурхотить на землі опале листя, а дерева стають тихі й спокійні, нічим не прикрашені – такі, якими їх дуже люблю. Щасливо, коли випадає сніг – і все тоді таке світле, таке чисте й радісне. А навесні щасливо бачити всю землю, вкриту білими й рожевими пелюстками..
Можна полюбити багато інших земель, бо всяка земля свята й добра. Зі всіх земель, які бачила, дуже люблю два місця. Єгипет і Соловецькі острови. Єгипет – бо на цій землі всього дуже мало. Мало рукотворних речей, і легко уявити, що тут не аж надто багато всього змінилося від сотворення світу. Тут усе мінімалістичне, дуже просте і водночас дуже величне. Піски, пустелі, гори, які за день десяток разів змінюють свою барву – від ніжно-рожевої до безлічі відтінків жовтого, а тоді до густо-червоного. Ощадна рослинність. Мінімум води або й узагалі її відсутність, і до всього, що зуміло тут вирости, ставишся з великою пошаною, і рука не дозволить собі зірвати з дерева на згадку не те що квітку, а навіть листок… Гаряче сонце. Велика спека. Дуже витривалі люди і звірі, що мають мало і вміють вдовольнятися малим. Соловки ж – бо вони теж дуже прості й водночас дуже красиві, хоч це й не заперечує того, що своєю історією дуже болісні. Ця земля повна озер із неймовірно синьою водою, боліт – і через них не зможеш дістатися всюди, куди, може, хотів би дійти. Тут безліч добрих дерев, ягід, грибів, квітів – і все це родить водночас, але є дуже коротко, бо спершу було зимно, а тоді коротко настає літо, і знову повертається зима. Мало хто може тут жити – на островах серед моря, у якому щасливо і просто живуть риби й дельфіни і вигойдуються на хвилях морські котики.
Щасливо мати землю, яку любиш і яка тебе тримає – часом майже як корінням. Щасливо могти тужити, коли опиняєшся поза нею, і щасливо – навіть якщо накоротко її залишаєш – завжди повертатися. Бо хоч уся земля добра, а тільки ця – рідна. Тільки її можеш відчути, яка вона. Тільки про неї повторюватимеш в думці: «ця земля», – і ці слова звучатимуть тобі як найкраща пісня. Тільки за нею так міцно, найміцніше в світі скучатимеш.
Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.
