Нові способи говорити про місто

Назвати путівники добре заповненою нішею на україномовному книжковому ринку міг би тільки мешканець Львова чи Києва або той, хто подорожує винятково в ці міста й гідів іншими не шукає. Не заперечую: Закарпаття, Крим також не обділені увагою видавців — гріх було не скористатися туристичним інтересом до цих регіонів і не заробити на ньому. Однак чимало місцин – туристично привабливих, але менш популярних, – залишаються не описаними для масового читача.

Якщо ж говорити про інші проблеми цього сегменту ринку, то, по-перше, це відсутність путівників іноземними мовами або наявність їх тільки іноземною, але російською. По-друге, погане розповсюдження. Наприклад, у Луцьку не знайти путівників про Харків, у Харкові — про Житомир і так далі. По-третє, в умовах у принципі малої кількості гідів не можна говорити також про розмаїття — скажімо, путівники Одесою можуть задовольнити інтерес пересічного відпочивальника (Потьомкінські сходи, Приморський бульвар…), але, напевно, нас із вами — тих, хто читає цей сайт, — цікавлять також інші речі: галереї, цікаві кав’ярні, дивовижні скульптури, стрит-арт; зрештою, ми можемо хотіти дізнатись і про життя ринків чи підворітень — адже розуміємо, що під певним кутом зору все є культурою, і нам важливо, аби був представлений і цей кут зору.

Минулий 2012 рік відзначився, зокрема, виходом серії путівників кількома містами України — Донецьком, Івано-Франківськом, Києвом, Львовом, Одесою, Харковом, Херсоном, — які претендують на звання «альтернативних мистецьких». Усі путівники серії видані за підтримки Європейського культурного фонду, Центру культурного менеджменту та Української мережі культури — ці три організації брали участь (переважно фінансову) у виданні всіх літературних гідів, готували ж їх певні громадські організації кожного міста. Усі вони підійшли до завдання по-різному — жодна книжка не схожа на іншу й об’єднує їх тільки назва. Інші атрибути серії — обкладинка, формат, зміст — часто навіть непорівнянні.

Донецький путівник можна назвати одою приватним ініціативам — мабуть, тому, що політичні ініціативи в сфері культури в Донецьку не представлені зовсім (є стадіон і загалом футбол, немислимий нині без політики, є театри, що існують на державні гроші, але нас же з вами цікавить і щось інше, правда?), а громадські — дуже спорадично.  Недаремно перший розділ гіда присвячено мешканцям Донецька. Шахтарі й металурги, стрит-пейнтери, джампери, ролери, байкери, бігуни, гравці в «Мафію», а також коти, собаки, свині, голуби, ну і, звичайно, пам’ятники — усі тут трактовані як донеччани, чиє дозвілля або походження детально описано.

У цьому путівнику ви прочитаєте про окремі будівлі, годинники, ліхтарі, про авто незвичного кольору, про те, яку роль відіграють у житті мешканців санки та степовий вітер. При цьому інформації, по суті, тут небагато. Незрозуміло, чому до написання гіда не були залучені фахівці — історики, мистецтвознавці, – про цю неучасть свідчать дилетантські описи будівель. Загалом донецький путівник виглядає дещо наївним. Однак путівник цікаво читати, видно, що він написаний з великою любов’ю до міста і з бажанням передати цю любові читачеві. Донецький гід дуже різнобічний, його позитивом є те, що автори — складається враження — згадали в путівнику буквально все, що привертає увагу, і навіть більше.

Івано-франківський путівник названий «БЕЗальтернативним мистецьким». Це місто підійшоло до творення свого путівника найбільш творчо — зробивши його не творчим (навіть у художньому оформленні, обкладинці), а звичайним, або ж відразу й одним, і іншим: тут віддано належне й історії, й архітектурі, й розвагам, і мистецькому життю. А все тому, що з 1983 року не було жодного паперового гіда містом, лише історичні книжки й видані облдержадміністрацією — з притаманними їй пафосом та малоінформативністю  —  фотоальбоми, тож автори постановили відігратися однією книжкою за 30-річну відсутність путівників.

Цей гід призначений для туриста, який хотів би зрозуміти станіславівський дух.  Звичайно, тут не обійшлося без традиційної для місцевих культурних кіл ностальгії за «бабунею Австрією». «Неавстрійське» й «непольське» тут не обминули зовсім, не знехтували совартом, але, здається, франківці пишаються тим, що реліктів радянської епохи у їхньому місті небагато.

Читач знайде тут коротку історію міста (не стільки фактаж, скільки концепцію), розділи «Найкращі одинадцять місць», «12 фактів про Івано-Франківськ, які має знати кожен турист», шість детальних маршрутів. Окремі розділи присвячено історії образотворчого мистецтва у Франківську, літераторам-станіславівцям і певним мистецьким проектам. На кількох сторінках подано стільки суттєвої інформації, зроблено це так доступно, що навіть читач, який досі ні сном ні духом не відав про укрсучліт, зможе зацікавитись кількома авторами, чиї книжки запитуватиме у книгарні.

Наприкінці подано інформацію про різні культурні локації (музеї, галереї…), про кнайпи, готелі, сувенірні крамниці, супермаркети; турист знайде тут навіть номери телефонів таксі й адреси аптек. Докладність, але стислість, концептуальність, глибина, різнобічність — ось яка цінність цього путівника. Крім того, видно, що одним із його авторів є геніальний письменник — маю на увазі Тараса Прохаська, бо хто ж іще міг написати: «Ідеально замислене місто в центрі Європи… тепер нагадує давно покинутий театр, серед декорацій котрого перманентно тривають ремонтні роботи»?

Київські автори зосередилися на маршрутах, про які досі мало де йшлося, – їхній гід пропонує мандрівки не храмами й історичними пам’ятками, а: футбольну, весільну, радянську, велосипедну, «поліетнічну» і т.д. Деякі тексти — через суб’єктивність і стилістичну якість — могли зробити цей проект любительським, але вони не переважають статей із витриманим стилем, логічним, цікавим для інтелектуала й  доступним для «чайника» викладом, вдало підібраним фактажем (наприклад, розвідки Станіслава Цалика, Олександра Радинського, Сергія Машкіна). Ілюстрації максимально прості, не кольорові, але цікаві, – це робить книжку навіть оригінальнішою, бо хіба фотоальбомів Києва не досить?

Як порадник, як довідник наприкінці книжки (тут подано адреси та графік роботи деяких магазинів, деяких барів, Адміністрації Президента, пам’ятника Батьківщини-матері…), так і весь путівник загалом грішать на суб’єктивність, але київський гід від неї не відкараскується і не вважає її недоліком — він нею пишається. В першій статті про один із об’єктів зазначено: «…жоден розсудливий путівник його своїм читачам не порадить, але ми ж не розсудливий путівник, тому радимо все-таки зазирнути сюди».  Київський путівник – найменш розсудливий.

Чого можна було сподіватися від львівського путівника? Що він описуватиме храми, кав’ярні, австрійську архітектуру або розповість про маловідомі досі маршрути? Змилуйтеся, всі маршрути давним-давно відомі, кожна будівля описана.

«Нас знають усі!» — вирішили автори львівського путівника й створили невеликого формату фотоальбомом із півсотнею чорно-білих світлин людей, приміщень, стін, — усе це ледь помітно підписано адресами сайтів, на яких можна знайти детальнішу інформацію про зображене на фото. Назва книжки — «Простори Уяви у Львові: люди, місця, події, проекти, інституції» — знімає всі запитання. Уява працює саме тоді, коли інформації замало.

Львівський путівник ексцентричний (навіть обкладинка в нього біла-білісінька, без жодних написів) і не повторює жоден із наявних путівників цим містом: у ньому жодної світлини широковпізнаваних, звичних об’єктів.

Одеський путівник, як на мене, найбільше відповідає званню «альтернативний мистецький». Ні, тут також є історія міста — дуже концентрована, але цілісна, здебільшого подана через розповіді про становлення різних напрямів культури: історія кінематографу в Одесі, театрального, музичного життя, фестивалі тощо. Цей гід не пропонує багато маршрутів, зате детально розповідає про локації — музеї, галереї, андерґраундні клуби – не тільки з їхніми адресами і графіком роботи, а й з описом найпомітніших проектів, з осмисленням значення цих локацій у житті міста.

Про Одесу можна було би говорити, наголошуючи на пам’яті про імперію — Російську чи принаймні Радянську (зважаючи навіть на урбанонімію міста — майже всуціль імперську), але автори цього не роблять, навпаки, акцентовано на тому, яке значення одеської культури в сукупній культурі сучасної України. Художнє оформлення також цікаве і приємне, тут оригінальні світлини — відомих місць із незвичайних ракурсів або невідомих місць.

Складається враження, що авторам одеського путівника найкраще зрозуміло, що таке суспільний простір міста, наскільки великою є роль «вторгнення» мистецтва у міський простір (перформенси, гепенінги…), що таке нові способи розмови про місто, про його культуру, нові способи подачі міста його власним мешканцям та гостям.  Зрештою, цей путівник просто жваво написаний —  його можна читати як художню книжку.

Харківський путівник – це 27 сторінок у міру цікавого дизайну з мізером тексту. Серед текстової інформації –  кілька вікіпедійних відомостей (деякі міні-статті справді взято з Вікіпедії, не змінено ні слова) про найвідоміші будівлі чи культурні локації Харкова – будинок «Слово», Держпром, літературний музей, «ЄрміловЦентр», цитата невідомо звідки (жодного підпису або посилання) про театр «Арабески», а також — уривки з художньої літератури: з «Вибраного листування…» Забужко й Шевельова (про Харків), з Миколи Хвильового про управління Південної залізниці, вірш Сергія Жадана «кінець української силаботоніки» (про будинок «Слово»).

Позитив цього путівника винятково в тому, що він є. Хоча не можна впевнено сказати, що це позитив, – радше негатив, бо якби путівника не було, то за надані гроші можна було би створити інший. Здається, організації, які надавали кошти на створення путівників, також незадоволені харківським, справа ризикує перейти в ранг судової, тож, можливо, ми ще дочекаємося справжнього харківського гіда.

Херсонський путівник зроблено у вигляді абетки, бо «это — азбука для тех, кто хочет понять, в чем же секрет неуловимого, порой странного обаяния Херсона».

Серед слів є «архитектура», «баркасы», на яких плавають по Нижньому Дніпру, «весы», на яких місцеві «підприємці» зважують тих, хто турбується про зайву або недостатню вагу, «єда»…  Такий словниковий підхід оригінальний, хоча має серйозний недолік: це поверховий опис важливих явищ (наприклад, як можна описати міську архітектуру на одній сторінці?) і притягування за вуха інших понять (аби тільки було слово на певну літеру російської абетки). Невідомо, чи це справді знакові явища для Херсона, чи це просто вимоги абетки. Наприклад, є слово «девушка» – я не впевнена, що мандрівникові так важливо знати, що «да, херсонская девушка — это бомба, взрывающая мозг».

Тексту тут мало — світлин багато, що, звісно, не є недоліком. Фактично, текст — це підписи до фотографій. Це фотографії, що ілюструють слово з абетки, й тексти, що ілюструють фотографії.

Окремо варто сказати про якість перекладу гідів англійською — вона дуже різна: якщо в івано-франківському це «англійська англійська», у херсонському — «російська англійська», то в харківському це взагалі ґуґл-переклад.

Без сумніву, головне призначення путівників — намалювати маршрут, вказати мандрівнику на найбільш цікаві місця, описати їх. Проте є ще одна функцію такого типу літератури — добрий путівник допомагає осмислити місто або регіон, його феномен. Творці гіда презентують менталітет мешканців цього міста – особливо путівників, про які йде мова, бо в їх написанні брали участь кілька авторів, а нерідко долучалися й місцеві спільноти зі своїми ідеями й баченням того, яким повинен бути гід, про що в ньому має йтися (проект передбачав залучення мешканців через соцмережі). Більшість путівників (крім харківського: я переконана, що Харків — цікавіше місто і мешканці його вдатніші, ніж цей гід) справді показують феномен міста, але деякі з них (як-от львівський) роблять це дуже своєрідно.

Путівники показують як переваги кожного міста, так і комплекси, а також — обізнаність з іншими містами і загалом культурою. Якщо ти з захватом описуєш самітну квіточку на стіні будинку, вважаючи це стрит-артом, то, очевидно, тобі невідомо, що таке «Інтересні казки». Із багатьох пасажів донецького путівника складається враження: автори вважають, ніби їхнє місто унікальне. Воно справді унікальне, але підозрюю, зовсім в інших речах, ніж у тих, які тут описані. «В нашем городе есть люди, чье хобби — съемка Донецка с высоты птичьего полета», — а що, існують міста, де таких людей немає? Натомість в івано-франківському гіді ледь не на кожній другій сторінці автори намагаються самокритикою попередити критику: вони пишуть, що їхнє місто «є виразною посередністю, нічим не краще, але нічим не гірше від тисячі міст і містечок Центральної Європи», – може, так намагаються відкараскатись від стереотипу про франківський локаль-патріотизм…

Залишається питання, чому вийшли гіди лише цими містами? Слід розуміти, що саме їхні організації пройшли конкурс на створення путівника. Але дуже цікаво було би почитати щось альтернативне (а часом і БЕЗальтернативне) Ужгородом, Вінницею, Житомиром… Є надія, що невдовзі вийдуть путівники й іншими містами, хоча б обласними центрами.

І наостанок: де можна купити «безальтернативні мистецькі путівники»? Більшість із них ви знайдете тільки в місті, яке путівник описує, але на деякі можна натрапити і в інших містах. Детальнішу інформацію про продаж гідів шукайте на сайтах:
донецького — http://ekoart.org,
івано-франківського — http://forums.if.ua/,
київського — http://www.cca.kiev.ua/,
львівського — http://ukrkult.net,
одеського — http://artmandry.com/,
харківського — http://arabesky.org.ua/,
херсонського — http://www.totem.kherson.ua/.