Том Еґеланн – найвідоміший нині письменник Норвегії. Він видав 12 книжок, які перекладено 23 мовами світу, й уже впевнено «посунув» із першого місця Юстейна Ґордера. В Україні твори Тома Еґеланна досі не було перекладено. Проте на осінь 2013 року у видавництві «Літопис» (Львів) планується український переклад книжки Т. Еґеланна «Брехня батьків». Це його перший роман-епос без детективної складової — саме цим він мені найдужче сподобався і спонукав обрати його для перекладу.
Томові Еґеланну 53 роки, до свого визнання він ішов довго.
Дебютував письменник іще 1988 року фентезійним «страшиком» «Стежка в минуле», у якому молода сучасна пара потрапляє у часи вікінгів. І хоча на той час Том Еґеланн був уже не зеленим юнаком, проте книжка нагадувала більше кавер на всі прочитані в дитинстві пригодницькі повісті й романи про середньовічних скандинавських воїв та північноамериканських індіанців. Згодом були ще два романи: 1993 і 1997 років. Від дебюту й досі Том Еґеланн є автором найбільшого норвезького видавничого дому Аскегоуґ (Aschehoug). І це неймовірно, що аристократ книговидання в Норвегії ризикнув видати дебютну книжку нікому невідомого автора, а потім ще одну, і ще одну — без очікуваного зиску. Аскегоуґ славиться тим, що знаходить «перли» серед письменників-початківців, щоб потім виростити з них курку, яка нестиме золоті яйця. Проте у випадку з Томом Еґеланном навіть після трьох книжок золотих гір не було.
І аж 2001 року Еґеланн вибухнув у славі, а, може, то слава накрила його вибуховою хвилею — ще одна загадка книжкового ринку. Криптологічний роман «Там, де закінчується коло» мав шалений успіх… у Норвегії. Через три роки вийшов у світ роман Дена Брауна «Код да Вінчі», полонивши весь світ і перегородивши Еґеланнові шлях з-поза меж Норвегії. Адже схожість – жанрова, композиційна – просто разюча. Хто в кого «вкрав ідею», важко сказати. Цілком можливо, що й не було жодного плагіату. Скажімо, просто такі вітри війнули тоді над літературою. Тим паче, що сам Еґеланн плагіат Дена Брауна заперечує.
Проте норвег не здавався й у 2007 році написав продовження – «Стражі Заповіту»: із тим самим головним героєм, мішаниною сучасності й історичних містерій, єгипетських фараонів, середньовічної теології та язичництва часів вікінгів. У 2009 році – «Євангеліє Люцифера» (роман вийшов російською, а права на український переклад нині належать видавництву «Фоліо»), у 2012 році – «Заповіт Нострадамуса». Чому я говорю про загадку успіху? Читаючи ці фантазійно-детективно-історичні талмуди, важко уникнути враження, що все це вже не нове, читане, бачене, воно схоже на відгомони «Індіани Джонса» й «Бібліотекаря»: ті самі чаші Грааля, древні скрипти тощо. Проте чого не відняти в Т. Еґеланна, то це надзвичайної майстерності письма.
Мабуть, самому автору в якійсь момент набридла тематика, бо спершу в 2005 році він видав політичний детектив «Ніч вовків», а в 2010-му – «Брехня батьків», роман, що стовідсотково заслуговує на похвалу й визнання.
Усе почалося з поїздки Тома Еґеланна на Мадейру. Саме там зродилася думка об’єднати в одній книжці начерки, матеріали й ідеї, що зібралися в голові за двадцять років і яких замало було би для кількох окремих книжок. Тут варто завважити, що Том Еґеланн не любить тонких книжок, він пише 450-500-сторінкові опуси й не менше. Сам письменник полюбляє казати, що йому до смаку книжки «більші, ніж життя». До слова, а Норвегії нині повертається мода на епічні твори, продовжується традиція Сіґрід Унсет; її трилогію про Христину, доньку Лавранса, багато хто з мого покоління мав би пам’ятати.
«Брехня батьків», як на мене, дуже автобіографічний роман. Як і герой книжки, автор має за собою журналістське минуле, він працював і випусковим, і нічним черговим редактором найбільшої норвезької газети Афтенпостен, журналістом і ведучим на телебаченні, аж доки 2006 року вирішив, що досить займатися заробітчанством, і перейшов на вільні письменницькі хліби.
Три історії об’єдналися в один твір і хтось мусив ті історії розповісти – оповідачем став Віктор Скотт, син, онук і правнук, розчарований тридцятирічний гіппі, журналіст-фрілансер. Різні часові пласти історій про батька, діда й прадіда сходяться воєдино в сучасності головного героя, Віктора, у 1970-х роках. Тема роману – брехня.
Віктор вирішив написати бестселер про свого батька, безстрашного полярника, який загинув у вічних льодах Арктики; про діда, знаменитого письменника, лауреата Нобелівської премії, героя Руху Опору; про прадіда, вченого, філософа, який вирушив в експедицію на острови Океанії, аби довести, що теорія Дарвіна про походження видів нерозривно пов’язана з божественним началом у створенні світу, і зник там на двадцять років. У ході дослідження, у пошуку документів, листів та свідчень про життя своїх предків, Віктора закидає то на Барбадос, то на маленький грецький острів, то в Чернечу Долину в кратері вулкану на Мадейрі. Та що глибше пізнає він своїх батьків і прабатьків, то жорстокіше б’є його це знання – всі вони брешуть, видають себе зовсім не за тих, ким були насправді. Батько загинув у крижаній пустелі — але чи справді загинув? Чому дід у роки окупації Норвегії так прагнув полягти смертю хоробрих – яку вину хотів спокутувати? А прадід двадцять років прожив після кораблетрощі на безлюдному острові — та чи так було насправді?
500 сторінок без детективних вивертів і без гостроти сюжету, що тримав би в напрузі, читаються на одному подиху. Гарна, без зумисної заплутаності композиція, чудова мова, плинна розповідь і вигадка – куди ж без неї. Не міг Том Еґеланн не вигадати острова Сумоа в Тихому океані, грецького острова Тераз, екзотичного тропічного плоду банчіфрута, не кажучи вже про самого Вільяма Скотта, діда, лауреата Нобелівської премії з літератури – не було такого…
Можна було би ще чимало розповідати і про сам роман, і про його автора, але тоді є ризик розкрити надто багато таємниць. Хай читач сам з’ясує, хто, кому й навіщо брехав. Бо брехня, велика й мала, так само присутня в нашому житті, як добро і зло, любов і ненависть.
