«Купальниця – чудовий притулок на час негоди для дрібних комах. Але й дужі бджоли здатні розсунути отвір на верхівці квітки і пробратись усередину. Адже справжні пелюстки квітки – всередині». У такий спосіб Галина Вдовиченко представляє квітку своїм читачам. У новому романі письменниця пише про те, що нині люди не прагнуть докладати зусиль, бути бджолами, щоб пробратися всередину, до справжнього. Зокрема це стосується й сучасних стосунків між чоловіком та жінкою. Головну героїню прозивають Купальницею, бо вона оберігає своє особисте життя. Але вона є купальницею і в глибшому сенсі, бо люди, які трапляються на її шляху як ті дрібні комахи, що знаходять у ній лише чудовий притулок, але яких зовсім не цікавлять її справжні пелюстки.
«Вона і суп зварила, і ванну почистила, і поскладала розкидані іграшки та одяг дівчат, розклала на купки речі з сушарки, протерла підлогу, навчившись вправлятися з небаченою дотепер шваброю, схожою на дошку з волохатим шаликом. (…) На тому піднесенні, що її охопило, могла й два мішки квасолі перебрати, відділивши чорну від білої, і три кущі троянд пересадити, але прийшли Марина з дівчатами, і зупинили цей напад шаленої працездатності». Ні, це не «Попелюшка», головна дитяча казка дівчат, які вже з дитинства мріють про добру фею, кришталеві черевички, казкову карету та принца на білому коні, це уривок із «Купальниці» Галини Вдовиченко.
Головна героїня книги, Кароліна Кужвій, не мріє, як інші дівчата, про випускну сукню; єдине, чого вона прагне, – це якомога швидше покинути рідні місця і ніколи туди більше не повертатися. Вона – сучасний варіант Попелюшки, але, на відміну від казки, зовсім непривабливий. Дівчина з села, яка не полюбляє вчитися і нічого не вміє робити, приїжджає до свого брата у Київ, щоб почати жити «по-справжньому». Вона відразу відкриває в собі неабиякий талант пакувальниці, піар-агента, тонко відчуває аудиторію, секрети попиту, та ще й має оригінальний витончений смак. Виявляється, що вона не зовсім звичайна провінціалка, як зазначено в анотації, якщо в неї стільки здібностей, які вона чомусь приховувала чи не усвідомлювала. Але окрім того, Кароліна має розкішне волосся, незабутню усмішку, до того ж, дівчина ще й надзвичайно фото- та кіногенічна. У кадрі поводиться настільки професійно, що для досягнення такого рівня вчаться десятиліттями. Вона майже відразу після приїзду починає зустрічатися з хлопцем, із яким познайомилась у поїзді. І навіть на рівні відносин вона виявляється дуже досвідченою, зовсім не сільською дівчиною, яка тільки-но закінчила школу, що і викликає його питання, скільки в неї було чоловіків до нього, і припускає цифру двадцять п’ять. Нещодавня випускниця, Кароліна, завдяки своїм жіночим маніпуляціям причаровує навіть 38-річного Олега Шехова, який розлучається зі своєю дружиною заради неї. Але на цьому здібності Кароліни не завершуються. Приїхавши до Львова, вона займає домінантну позицію «сильної жінки», яка працює на кількох роботах і утримує дорослого чоловіка, пробачаючи йому його інфантильну слабкість. І дивно, бо недавно вона була маленьким вогником, який мріяв ніколи не повертатися у село, а десь за півроку вона стала супержінкою, яка знає закони життя від «а» до «я»: і як зарплату вибити у недобросовісних роботодавців, і як із жінкою олігарха спілкуватися.
Простежуючи образ головної героїні, розуміємо, що одна з головних проблем роману – це не до кінця прописана психологія персонажів, невмотивованість вчинків, наївність. І річ не в тому, що якщо ти з глухої провінції, то в тебе немає шансів змінити своє життя, розвиватися, працювати над самовдосконаленням та досягти успіху. Проблема в тому, що зміни в Кароліні відбуваються надто швидко і безпричинно. Вона затягає Олега до крамниці «Pierre Cardin», щоб купити йому нову сорочку, замовляє двоповерхове ліжко зі сходами за власним дизайном. Не зрозуміло, звідки в неї такі запити й розуміння сучасних тенденцій? Можна було би припустити, що все це стається через її рису поглинати, а потім відтворювати найкращі риси людей, які її оточують, але тоді виходить, що і змін жодних не відбувається. «Кароліна збирала від людей їхні найкращі прояви – витончені жести, вдалі вислови, ефектні пози. Це відбувалось неусвідомлено, само собою. Запозичене швидко перетворювалось на своє власне, так, якби завжди належало їй, хоча вона далеко не завжди користувалась своїми надбаннями. Збирала все невідомо для чого, заради азарту колекціонування». У такому разі і вишуканий бутік, і нестандартний інтер’єр, і доросла поведінка – все це лише автоматичне копіювання, а не справжнє буття Кароліни. Адже Степан Радченко із роману «Місто» В.Підмогильного, який так само мріяв про успішне міське життя, назавжди покинувши село, щодня розвивався, змінюючи себе здебільшого самотужки, а не через просте наслідування звичок жителів міста. До речі, можна зауважити й зміну гендерних ролей: окрім того, що Кароліна взагалі грає домінантну роль у стосунках із чоловіками, навіть сама ідея того, що місто підкорює вже не чоловік, а жінка, вкотре свідчить про серйозну зміну позиції жінки в сучасному соціумі.
Взагалі, у романах Галини Вдовиченко досить часто можна зустріти майже нереальні, наївні загравання зі всесвітньовідомим бомондом. Наприклад, у романі «Пів’яблука» одна з героїнь, Ірина – дизайнер одягу, була запрошена на прийом до Її Величності Єлизавети II для отримання нагороди за перемогу в «Конкурсі однієї сукні». І навіть сама Вів’єн Вествуд підійшла до неї і сказала, що голосувала за її сукню. Ось і в романі «Купальниця» Галина Вдовиченко будує утопічний світ, у якому українська кінонагорода стає однією з найпрестижніших у світі.
Якщо говорити про творчість письменниці загалом, особливо про її перші три романи, то прослідити взаємозв’язок між ними нескладно. Текст не чинить опору, бо написаний простою українською мовою, письменниця залюбки звертається до містичних явищ і сучасних реалій життя: Інтернет, телебачення, музика, фільми, книги, мода. На жаль, у романах зустрічаються слабкі, не прописані місця, є недоліки в структурі творів. Але все ж таки головна подібність – у героїнях: всі вони мають проблеми в особистому житті, зазвичай вони в пошуках «того самого» чоловіка, всі вони досить заможні, працюють в творчій сфері: дизайнер, художник, редактор тощо; середнього віку. Тому, можна зробити висновок, що романи Галини Вдовиченко – розважальна література, орієнтована переважно на жіночу аудиторію різного віку.
Але в останніх двох романах, «Борі» та «Купальниці», Г. Вдовиченко змінює образ своєї героїні та і сюжету загалом. Акцент переноситься з пошуку «того самого» чоловіка на усвідомлення людиною самої себе, свого місця в житті, проблеми самотності в сучасному світі. Головній героїні Христині Борі Галина Вдовиченко ще дає шанс налагодити своє життя та покінчити із самотністю, але чи буде такий шанс у Кароліни та чи скористається вона ним?
Одного разу матері Кароліни наворожили, що в неї буде двоє дітей: одна дитина буде щасливою, а друга – знаменитою. Такий от собі висновок: можна бути або щасливим, або знаменитим. Тоді про що ця книга? Про щастя чи про успіх? Про дівчину, яка приїхала з села підкорити столицю, тобто історія досягнення успіху? Чи про те, що наша доля вже визначена наперед? Можливо, це «Сестра Кері» Теодора Драйзера на сучасний український лад, згідно з думкою Галини Гузьо? Або це роман про «перші кроки в дорослому житті, про пошуки власного призначення і врешті – зустріч із долею», як пише Галина Пагутяк? Але, швидше за все, це жіночий роман про дівчину, яка рано подорослішала і яка, немов та квітка купальниця, так і не змогла розкритися комусь, так і залишилася сильною, але самотньою жінкою.
