Проглядаючи список кандидатів на Шевченківську премію, я якось був наївно переконаний, що отримають її Кость Москалець і Роман Коваль. Михайло Слабошпицький бачив навіть ширше коло найвірогідніших претендентів, але й він не передбачив того, що днями відбулося.
Мабуть, ми не врахували тієї суттєвої обставини, що очолила Комітет людина зі старої епохи, людина, яка люто ненавидить Горбачова й досі клене його у своїх писаннях, зате пише поему про Сталіна.
Усе, що я думаю про лавреатсвто Леоніда Горлача, я вже висловив у блозі на сайті «Українського Тижня». Але після появи цікавого інтерв’ю з лауреатом, яке взяла Ірина Славінська, у мене виникли певні емоції, яких не вдалося стримати.
Леонід Горлач – це типовий зразок літератора-невігласа, який судить про літературу дуже прямолінійно й тупо: бере за душу чи не бере.
Коли я у 1980-тих приніс у «Всесвіт» свої переклади середньовічної кельтської лірики (то були справжні переклади, а не пізніші містифікації), то завпоезією Дмитро Откович, класичний тип графомана, сказав:
– От знаєш… прочитав… а воно отут, – показав на горло, – не взяло… не взяло…
А я кажу:
– А як щодо лірики вагантів? Поезії Теренція або Менандра? Взяло?
Він подивися на мене, як на мале пиво, але сканер у його голові завис і названих прізвищ із туманної свідомості не виловив.
– Ну, це ж воно, розумієш…
Усе ж переклади були надруковані.
Але оце мірило для поезії мені запам’яталося. Горлач іде ще далі: він вважає, що треба ввести для літератури цензуру. На випадок, «якщо інтимна лірика з матюками, якщо починається сквернослов’я, копирсання в низьких пристрастях. Але ж якщо любиш, то це високе почуття, і ти починаєш шукати високих слів. Для цього цензура потрібна».
Ось тут і проступає невігластво. Бо якби Горлач орієнтувався у світовій поезії, то не молов би дурниць. Інтимної лірики з матюками повно, ще з античних часів починаючи. «Копирсання в низьких пристрастях»? Скільки завгодно – Бодлер, Лотреамон, Рембо, не кажу вже про прозу.
Але що йому Європа! «Чесно кажучи, мені не подобається кривляння та наздоганяння Європи. Європа має свої закони поезії. А чого ми повинні відкидати наші класичні норми, те, що було в 19 столітті, відкидати традиції віршування Києво-Могилянської академії?»
Дайош силабо-тоніку!
Тут уже не знаєш: сміятися чи плакати. Традиції ХІХ сторіччя… Ще б читачі тими традиціями перейнялися – ціни б їм не було. Та Комітет, мабуть, таки перейнявся. Дивно, чому тільки не сформулював свій вибір так, аби ми второпали: «за успішне утвердження традицій віршування Києво-Могилянської академії й Пантелеймона Куліша».
Горлач скиглить за втраченим совєцьким раєм: «Зате була абсолютна державна підтримка. І була розроблена система виховання культури – високої культури, не поп-культури».
Не говорить він лише про те, що та висока культура була дуже дозована. Панували цензура і страх. Що антирадянського було у поезіях Воробйова, Саченка, Кордуна, Голобородька, Лишеги, що їх не друкували? Нічого.
Чи хвилювало це тоді Горлача?
Письменники, яких перекладають на Заході, викликають у лауреата якийсь підозрілий осуд. Андрухович, мовляв, працює на публіку. І в чому тут гріх? Працювати на комсомол, партію й цензуру можна, а на публіку — ні? Письменник мимоволі змушений працювати на публіку, інша річ, що під цією публікою розуміти: стотисячні маси чи тільки тисячні.
Гранти теж Горлачу не подобаються.
«А чим грант для роботи за кордоном відрізняється від радянської оплаченої творчої відпустки для роботи, скажімо, на дачі чи в Будинку письменника?» – справедливо запитує Ірина Славінська й отримує якесь невиразно словоплетиво. Бо й справді: що таке грант? Звичайна стипендія. І якщо є країни, які готові такі гранти надавати українським письменникам, то честь їм і хвала. Біда тільки в тому, що мало хто з українських письменників володіє якоюсь іноземною мовою, аби таким грантом скористатися.
Якщо я читаю лекцію за кордоном, мені платять. За зустріч зі студентами – платять. У нас усе це безкоштовно. Але в цивілізованому світі всі письменники живуть саме зі стипендій, із лекцій та презентацій. Винятком є лише автори бестселерів.
Але ж насправді питання в іншому. Такі, як Горлач, ніколи жодного гранту не отримають. Раз, що не володіють мовами, а друге, що пишуть так, як у Європі не пише вже ніхто.
Та найбільше мені сподобалася маячня на тему: нас хотіли посадити!
Кого – нас?
«Справа в тім, що ми теж були в чорному списку, – повідомляє поет. – Його склав горезвісний Маланчук, який був секретарем ЦК Компартії України з ідеології. Він склав список на посадку в тюрму. Там були Борис Олійник, Іван Драч, Станіслав Тельнюк, Валентин Сильвестров, Павличка ніби не було».
Не знаю, на кого ця фантазія розрахована. Може, хтось молодший і повірить, що були якісь таємні списки, які міг підготувати партійний діяч, і за тими списками, як у 1930-ті, арештовували. Але я жив у ті часи і знаю, за що садили, а за що не садили.
Жодних списків на арешт ніколи не було. Були списки на заборону друку. Ці списки отримували всі видавництва та редакції газет і журналів. Час від часу вони коригувалися і в окремих випадках допускалися винятки.
Я, скажімо, не мав змоги опублікувати жодного свого художнього твору після того, як у 1974-му в мене відбувся обшук. Але з 1983-го я міг публікували літературні фейлетони й переклади. Не більше.
Отже, за що могли посадити письменника? Та ще й члена СПУ! Та ще й комуніста! О-о, для цього треба було знайти дуже вагомі причини. Наприклад, такі, які знайшли для того, щоб посадити Миколу Руденка та Івана Дзюбу. Чи хтось із вищенаведеного списку бодай трішки відповідає тим критеріям? Ні.
Щоб посадити письменника, треба було, аби він не тільки написав антирадянський твір, а ще й передав його для публікації на Захід. А крім того, розповсюджував в СССР. Тоді специ від літератури, яких було достатньо в кожному університеті, писали свої висновки, а свідки свідчили: так, давав нам читати, показував, цитував.
Бо садили не за написання, а саме за розповсюдження.
Однак нам чомусь невідомі антирадянські твори названих письменників. Ні тоді нічого навіть схожого по руках не ходило, ні потім не з’явилося.
Підпільні вірші Миколи Холодного і Грицька Чубая ми читали, але про підпільні вірші Горлача, Драча, а тим паче Олійника ніхто й не чув.
По руках також ходили вірші Миколи Воробйова, Ігоря Калинця, Олега Лишеги, оповідання Миколи Рябчука і Влодка Яворського. Крутилися і мої оповідання та поема «Арканум». Але всі ці твори мали підтекст, там нічого в лоб не говорилося, жодної там України-неньки, спецам від літератури важко було присікатися. Навіть до віршів Калинця, які притягли уже просто за вуха, але сів він не за вірші, а за свою діяльність.
Леонід Горлач, у минулому комуніст-функціонер, директор Бюро пропаганди художньої літератури у НСПУ, лауреат комсомольської премії, був нагороджений медалями «За трудову доблесть», «За будівництво Байкало-Амурської магістралі», яку оспівав на общєпонятном аж у кількох книжках: «Магистраль века», «От Днепра до Амура», «Дальневосточное кольцо».
У 1960-80-х роках видавав щороку по книжці, а то й по дві і три. Ні року без книжки! Нічого собі дисидент!
Якщо Валерій Шевчук і Ліна Костенко були в опалі, то там принаймні це видно – по 10-15 років книжки не виходили. А тут чоловік жив собі від пуза, а тепер вирішив підшитися під дисидента.
Щодо Бориса Олійника й Івана Драча – взагалі смішно. Як і Горлач, вони теж щороку видавали по книжці. Обоє мали змогу їздити за кордон. Іван Драч, побувавши в Америці, видав книжку паровозів «Американський зошит». Микола Рябчук тоді ж її і роздовбав дуже дотепно у «Вітчизні». Це була просто таки революційна стаття, бо нарешті хтось посмів покпити з метра. Щоправда, редакція застереглася і поруч із Рябчуковою вмістила захвальну рецензію іншого автора.
Іван Драч більше ніколи віршів із тієї книжки не перевидавав, бо соромно.
Станіслав Тельнюк теж видавався доволі щедро і був співавтором отих трьох книжок про БАМ, за що теж отримав комсомольську премію. На щастя, він писав не тільки правильні речі, а й видав чудовий пригодницький роман про козаків «Грає синє море». Думаю, його не раз перевидаватимуть.
А БАМ так і залишився для Горлача солодким спомином: «Нас із Станіславом Тельнюком, який зі мною працював, теж поступово вижили. Хотіли посадить в тюрягу, але ми втекли на БАМ, пробули там більше місяця. До речі, не розчарувалися. Молодь тоді золота була – стільки було ентузіастів!»
І це ще одна дурня. Втекти на БАМ було так само просто, як втекти в Америку. То був режимний об’єкт і поїхати туди іншим способом, окрім комсомольської путівки, було просто неможливо. А якщо була путівка, то було й відповідне завдання. Ну, не лопатою ж махали наші письменники. Ні, вони справно оспівували стройку вєка. Так само, як колись це робили на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу.
Отака картина страждань і гонінь бідного Горлача. Щодо його теперішньої поезії, то це не зовсім графоманія, бо якби це було написане всередині ХІХ ст., то навіть вартувало би хрестоматій. Але давати за цю віршомазію премію після того, як її отримували Римарук, Герасим’юк, Воробйов, Голобородько – це означає поставити їх в один ряд.
А після того як лауреатом стала Любов Голота за бездарний роман, це найбільше розчарування в премії. Земля їй пухом. Себто – премії.
P.S. А це на закришку. Вірш Леоніда Горлача про того, хто йому вручатиме премію.
ОСІННІЙ КУРНИК
Жовтіє осінь. Жухне днина гожа.
Литаври листя линуть в лунь лунку.
І півень зозулястий, як вельможа,
поважно походжає в курнику.
Його б до нас на осінь в президенти,
щоб крив курей, не рахував пеньки.
Йому б не треба навіть еполети
справляти за народні копійки.
Він возсідав би на крутому тині
і кукурікав, як належить, влад,
не підгрібав би кігтями святині,
украдені колись під листопад.
Та кожному своє. А жовтень жовкне.
Виразнішає осені печать.
Вельможа-півень у тумані мокне,
а кури спантеличені мовчать.
