Роман Сергія Жадана “Ворошиловград”, що вийшов у німецькому перекладі, викликав безліч відгуків у Німеччині. Якою побачили Україну Жадана німецькі критики, розповідає Deutsche Welle.
Роман “Ворошиловград”, який в німецькому варіанті називається “Зародження джазу на Донбасі”, вийшов у Німеччині через два роки після його написання. Термін для такої книжки невеликий. Ще свіжі в пам’яті захоплені відгуки російських критиків (переклади російською вийшли в 2011-12 роках). “Це найкраща на сьогоднішній день річ талановитого українського письменника”, – приблизно таким був лейтмотив. Німецькі критики висловлюються не так пафосно, і річ тут не лише в загальноприйнятому стилі написання газетних і журнальних рецензій у Німеччині.
Томас Шмідт (Thomas Schmidt) у докладній статті в найбільшому інтелектуальному тижневику Німеччини Die Zeit, який відвів рецензії на книжку Жадана половину великоформатного газетного аркуша, багато розповідає про Україну, Донецький басейн й автора “Ворошиловграда”. У творах Сергія Жадана, за словами критика, “Україна постає країною, викривленою постсоціалістичною трансформацією, із суспільством, що повертається до своєрідних первісних відносин, але без спалахів відкритого насильства. Це країна, яка ніяк не може зробити вибір між Європою та Азією і топчеться на місці”.
На щастя, таким пасажам у статті Томаса Шмідта відведено небагато місця. Видно, що й він зачарований “оповідною орнаменталістикою” Жадана, що йому дає насолоду виписувати і, напевно, вимовляти екзотичні для німецького читача імена та прізвиська героїв.
Гімном чоловічій дружбі здається роман рецензенту Die Zeit, гімном взаємодопомоги в бездомному й хиткому новому світі, де розвалилося все. За словами критика, “образ дружби”, зображений у романі Жаданом, ідилічний, але, як зауважує рецензент, “хотілося б вірити Жадану, що ця ідилія справді існує”.
“Ворошиловград”, як і всі книжки Сергія Жадана, – це безліч сюжетів, часом розказаних побіжно, мимохідь, не промимрених, але вміщених в один-два абзаци, які в іншого, скупішого чи біднішого на фантазію автора могли б перетворитися на ціле оповідання, повість, роман.
“Може, в сучасних німецьких романах дуже мало п’ють? – жартівливо починає свою рецензію критик журналу Spiegel Марко Ліпус (Marko Lipus). – Інакше як пояснити, що німецькі романи рідко бувають такими живими, божевільними й поетичними, як романи східноєвропейських авторів й особливо – книжки Сергія Жадана?”. Рецензент називає “Ворошиловград” “віртуозним вестерном”, в якому гротескний гумор іде поруч із жорстким кримінальним сюжетом і м’якою лірикою.
Герман, який уперто захищає в “українських преріях” автозаправку від усесильного загарбника-олігарха, – носій якоїсь “вищої ідеї” і для Яна Беттхера (Jan Böttcher) з газети Welt. Це ідея особистої свободи, незалежності, непокори – всупереч навіть логіці самозбереження. Критик Welt приділяє особливу увагу й художнім якостям роману: абсурдним сюжетним структурам, лаконічним діалогам і – що, мабуть, найцікавіше, – мінливому темпу оповіді.
На думку Беттхера, “Ворошиловград” – це не вестерн, а роуд-муві, фільм-подорож. Залежно від того, їде герой автобусом чи поїздом, іде пішки степом чи біжить із м’ячем по футбольному полю, змінюється темп оповіді, навіть речення довшають чи коротшають. А коли герой спить, не відбувається нічого: наступний розділ починається з наступного ранку.
Кримінальний роман про рейдерство, вестерн чи роуд-муві – хай там як, для тих німецьких читачів, що хочуть “глибокої” філософії та психологічного аналізу навіть там, де розповідається анекдот, “Ворошиловград” виявився занадто важким. Одна з рецензенток простодушно зізнається, що може прочитати нараз не більше 50 сторінок Жадана: для неї “забагато атмосфери і настрою”. Не зрозуміло тільки, що в цьому поганого.
Улюблений сайт літературної критики
