З одного боку, короткі оповідання – дуже виграшний жанр. Вони не потребують розлогої системи героїв, пишучи їх, не треба записувати купу деталей і сюжетних ходів, щоб десь чогось не переплутати, і зазвичай таке оповідання – це одна ключова подія, кілька влучних фраз і обов’язково – влучний чіткий фінал. В ідеалі – щоб хотілося перечитати.
З іншого боку, довжина короткого оповідання зобов’язує десь так само, як довжина короткої спідниці. І якщо коротке оповідання буде ще й «прохідним», його зразу забудуть, і вдруге на нього ніхто не гляне. Друга книжка Сашка Ушкалова «Жесть» — саме книжка коротких оповідань, або ж sho( r)t stories, як він сам зазначає в підзаголовку. Після виходу першої, роману «БЖД», минуло вже п’ять років, і дехто чекав від автора більшого, кращого, іншого чи вищого. Можливо, роману. Натомість автор видає на-гора зовсім не роман, а 11 оповідань. Про що вони?
Як пише в передмові ще один письменник, Анатолій Дністровий, людям «хочеться природності, невимушеності, дотепності й ненав’язливості». Ушкалов це народові й пропонує. Просто і подекуди навіть зі смаком. Звичайна молодіжна проза. Головні герої – підлітки й молодь. Вони кохаються, купують бутси в чорношкірих студентів, застряють у ліфтах, беруть провину на себе замість привабливої однокласниці, заводять собі папуг, розходяться з коханими, слухають промови на шкільнім подвір’ї, здають тести на вагітність і їздять у потягах. Чим, у такому разі, «Жесть» відрізняється від «БЖД»? Жестю, скажу я. Так, жестю. Але м’якою і ненав’язливою. Це не жахи, не трилер, не чорний гумор і не регіт. Це, як, знову-таки, сказав Дністровий, «непричесана дійсність». Найм’якше зі значень слова, додам я. Читаючи, я сміявся. Але тихенько, думаючи: «Так. У нас це може бути. І це теж може. А цього у нас – греблю гати. Скільки хочеш». Подекуди розумієш, де сміятися, але не смієшся. Часом думаєш «тут би можна вигукнути: «Жесть!» — але не вигукуєш. Можливо, через «зіпсованість» справжньою жестю. Це не магічний реалізм; тут нема побутової магії сюжету, тут загалом мало що дивує, якщо не випускати з ока думку, де ми живемо. Це – «жесть». Невеличкі уточнення до кожного зі «стандартних» молодіжних сюжетів сучукрліту – і саме з цих уточнень твориться цікавість збірки. Герої кохаються, але перед тим його мавпа витягла з моря її цуцика, якого туди скинув баклан. Брати-близнюки з однаковими іменами дарують єнота дівчинці, яку витягли з застряглого ліфта. Герой приїздить з Африки вчитися в Харків, але через обман мусить продавати фломастери й леза на ринку, куди приходить по бутси учень хлопця, який напередодні потрапив у смішну ситуацію. Хлопець їде в Київ услід за дівчиною, яка замкнула в туалеті вчителя, зв’язавши йому руки, — і знаходить її завдяки закоханості. Чи достатньо цих «родзинок», щоб із цікавістю прочитати книжку? Хтозна: може, іноземцеві кожне з оповідань видалося б устократ смішнішим. Але загалом автор умову виконав: без несподіваних поворотів сюжету аудиторію не залишив, про життя написав, про молодь для молоді — теж. А те, що жесть видається не «жестяною» — то це вже претензія не до нього. Нам, жителям пострадянської дійсності, дивуватися часом дуже складно.
Читайте також:
Сашко Ушкалов: «Мінімум літер, максимум думки».
Остап Сливинський. Спроби життєдіяльності (рецензія на книгу Сашка Ушкалова «БЖД»
