Про нас і Міжнародний Букер

Днями комітет Міжнародної Букерівської премії оголосив короткий список лауреатів. Серед претендентів – Аарон Аппельфельд із романом «Катерина». Міжнародний Букер — відносно молода відзнака, яку журі поважної Букерівської премії вручає один раз на два роки письменникам, які пишуть англійською або твори яких перекладено англійською і вони доступні широкому загалу. Від 2005 Міжнародного Букера отримали Чінуа Ачебе, Ізмаїл Кадаре, Аліс Мунро і Філіп Рот.

Уже нині можна стверджувати, що в світі довкола цьогорічного короткого списку відбуватимуться гострі дискусії й обговорення в різних виданнях (і не лише спеціалізованих), висловлюватимуться якнайрізноманітніші думки та робитимуться висновки. В Україні — прагну, звісно, помилитися, але, як свідчить наш досвід і практика, — в кращому разі з’являтимуться спотворені новини на зразок «Український письменник отримав Міжнародного Букера». Звісно, претендент на відзнаку Аарон Аппельфельд в Україні мав би викликати посилену увагу. Адже в романі ізраїльського письменника, родом із Чернівців, ідеться про долю українки з Буковини, тісно пов′язану з долею місцевих євреїв; про її прагнення зрозуміти їх і перейнятися їхніми поневіряннями, а часто й мимоволі порівняти зі своїм народом (до слова – порівняння навряд чи видасться приємним українцям). А ширше – про складне історичне співіснування українського та єврейського народів у середині ХХ ст., про трагедію єврейсього народу (Катастрофу), про стереотипи та їх долання тощо. Роман Аарона Апельфельда в світі викликав дуже різне сприйняття – від різкої критики до прагнення проговорити й осмислити історію взаємин двох історично тісно переплетених народів. Дискутували багатьма мовами, на які роман перекладено, – не пригадую тільки розмов на цю тему українською. Врешті, як і перекладу.

Прецедент, що нас стосується якнайбезпосередніше (але ми до нього, водночас, знову не долучимося), наштовхує на роздуми про ширшу проблематику: якими нас бачать у світі. В Україні окремі небайдужі так-сяк фіксують переклади творів українських письменників на інші мови, хоча навряд чи відстежують реальні продажі наших авторів за кордоном, рецепцію світової критики тощо – дозволю собі взагалі засумніватися в їх наявності, тобто продажів і критики. Проте я жодного разу не бачила, щоб хтось досліджував зарубіжних письменників, які пишуть про Україну чи українців. Ми, за поодинокими винятками, майже не знаємо тієї картинки, яку отримує про нас із книжок європейський читач.

Серед винятків, що першими спадають на згадку, — переклад українською роману «Гойдалка дихання» нобеліатки Герти Мюллер (письменниця описує табори для інтернованих на Донбасі), книжки Марини Левицької, зокрема її «Історія тракторів по-українськи», довкола якої і в Україні були такі-сякі дискусії (до речі, переклад роману українською має вийти ближчим часом), роман австрійського письменника Йозефа Вінклера «Вивезена» (про долю українки, вивезеної в часи Другої світової війни на примусові роботи до Каринтії), переклад якого до нас дійшов через майже тридцять років після написання, книга репортажів Рішарда Капусцінського «Імперія», де репортер, пишучи про пострадянський простір, згадує й Україну. А тепер ось — видана 1989 року «Катерина» Аарона Аппельфельда.

Літературний світ знову дискутуватиме й робитиме висновки і про нас також. А що ми? Ми й далі тихенько сидітимемо в своєму літературному гетто, дуже нагадуючи трьох славнозвісних мавпочок, які затулили вуха, очі й рота, мовляв: не чую, не бачу, не скажу… Ми довго так можемо сидіти – рівно стільки, скільки нас самих влаштовуватиме власна провінційність.