1 грудня 2012 року стартував культурно-перекладацький проект «Wordyssey», в якому беруть участь п’ять віршів п’яти українських поетів: Олега Лишеги, Маріанни Кіяновської, Сергія Жадана, Остапа Сливинського та Богдани Матіяш.
Вірші вже вирушили у мандрівку, повідомляє Litfest.ru.
Тож розповімо вам, де вони подорожують та з ким уже мали нагоду зустрітися.
Першим пунктом призначення в цю холодну зимову пору стало місто Пулави в східній Польщі, що на річці Вісла. Вірші опинилися в теплій, гостинній оселі відомого польського поета, прозаїка та перекладача – Богдана Задури.
Богдан Задура (Bohdan Zadura; 18 лютого 1945, м. Пулави, Польща) – польський поет, прозаїк, перекладач (з англійської, української, угорської та російської мов) і літературний критик. Автор 23 збірок віршів, 7 книжок прози. Випускник філософського факультету Варшавського університету (1969). З осені 2004 року — головний редактор літературного часопису Tworczosc («Творчість»). З 1970–х рр. — постійний автор журналу Literature na swiecie («Література у світі»). Лауреат літературних премій імені Станіслава Пєнтака (1994), Юзефа Чеховича (2010), лауреат фестивалю «Київські лаври» (2010). Мешкає у Варшаві й Пулавах.
Пан Богдан радо прийняв гостей, ознайомив із місцевістю та подбав про їх оновлений вигляд. На нову польську одежину українських віршів маєте можливість глянути і ви.
Маріанна Кіяновська
Диптих (із присвятою Мілошеві)
якби місто звідки все починалося
було тільки містом
місцем
а не місцем на карті
не сотнею фотографій
з обличчями й без
якби вітер і сніг
якби маслини й цитрини
якби кава й вино
якби все що всередині
кожної з книг
не залишало плям
наприклад на шкірі або на бруківці
наприклад як тінь
якби минуле було тільки минулим
або не тільки минулим
не тільки
поет міг би бути тільки поетом
або не тільки поетом
не тільки
сходить і заходить
сходить і заходить
сходить і заходить
і так весь час
смерть як сонце
у віршах і поза ними
а розуму птах
не в гнізді і не в клітці
не в вусі не в оці і не в руці
а десь посередині
дуже посередині
дуже
ходить і ходить
не може літати
встає і сідає
і так весь час
Marianna Kijanowska
Dyptyk (z dedykacją dla Miłosza)
gdyby miasto skąd wszystko się zaczęło
było tylko miastem
miejscem
a nie miejscem na mapie
nie setką fotografii
z twarzami i bez
gdyby wiatr i śnieg
gdyby oliwki i cytryny
gdyby kawa i wino
gdyby wszystko co jest w środku
każdej z książek
nie zostawiało plam
na przykład na skórze albo na bruku
na przykład jak cień
gdyby przeszłość była tylko przeszłością
albo nie tylko przeszłością
nie tylko
poeta mógłby być tylko poetą
albo nie tylko poetą
nie tylko
wschodzi i zachodzi
wschodzi i zachodzi
wschodzi i zachodzi
i tak cały czas
śmierć jak słońce
w wierszach i poza nimi
a rozumu ptak
nie w gnieździe i nie w klatce
nie w wąsie nie w oku i nie w ręce
a gdzieś pośrodku
bardzo pośrodku
bardzo
chodzi i chodzi
nie może latać
wstaje i siada
i tak cały czas
Сергій Жадан
Любити тебе навіть по смерті
Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
заселений якимись невтішними зомбі?
Після пошуків житла, спання на стільцях
і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,
ти торкалася пальцями його цегли,
і вона була тепла й груба,
наче свиняча шкіра.
Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?
Притиснувшись до стіни, аби пропустити,
він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.
Як він ловив кожен твій рух,
заворожено задивляючись угору,
доки в потоках сонця й пилу
спалахували твої порцелянові литки,
горіли твої солодкі коліна.
Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:
– Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!
Ви що – не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!
– Ну що ж, – виправдовувався я, – це був найкращий місяць у нашому житті.
– Ну а запах? – Не міг заспокоїтись сержант. – Ви що – не помічали запаху?
– Ну що ж, – не погоджувався я. – Живі тут пахнуть не краще.
– Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,
стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.
Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,
гіркі новини передавали по державному радіо,
і якби я міг померти, я би помер під ті новини.
Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш
його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.
Що він говорив, дивлячись тобі услід?
Що він міг сказати, побачивши тебе?
Любити тебе навіть по смерті.
Я буду любити тебе навіть по смерті.
Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,
пробиваючи в темряві тунелі та ями.
Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,
підспівуй смерті, підігравай їй на
розбитому банджо.
Співай про те, що ти знаєш краще за інших.
Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.
Наша любов весело плескає в долоні,
щоденно поливаючи квіти
на наших могилах.
Sierhij Żadan
Kochać cię nawet po śmierci
Pamiętasz ten podejrzany budynek,
zamieszkały przez jakichś niepocieszonych zombi?
Po poszukiwaniach mieszkania, spaniu na krzesłach
i w wannach, po kilku nocach hotelowego smutku,
dotykałaś palcami jego cegieł,
i one były ciepłe i grube,
jak świńska skóra,
Pamiętasz tego starego, który trafił się nam na schodach?
Przycisnąwszy się do ściany, żeby nas przepuścić,
zamarł, patrząc za nami czujnym spojrzeniem.
Jak łowił każdy twój ruch
z zachwytem patrząc w górę,
pokąd w potokach światła i pyłu
rozbłyskiwały twoje porcelanowe łydki,
płonęły twoje słodkie kolana.
Sierżant, który prowadził jego sprawę, pytał podejrzliwie i z niedowierzaniem:
– No jak to? Miesiąc! Minął cały miesiąc!
Wy co — nie zauważyliście, że on znikł, że go nie ma? Cały miesiąc?!
– No cóż — tłumaczyłem się — to był najpiękniejszy miesiąc w naszym życiu.
– No a zapach? – nie mógł uspokoić się sierżant. – Wy co, nie poczuliście zapachu?
– No cóż – nie zgadzałem się. – Żywi tutaj pachną nie lepiej.
– Wiecie, że zmarł w łóżku? Prosto nad wami. Przeżarł sobą materac,
wyciekł na podłogę. Jeszcze trochę i zeskrobywaliby go z sufitu.
Niewymowne lato zaczynało się wtedy za naszymi oknami,
państwowe radio przekazywało gorzkie wiadomości,
I gdybym mógł umrzeć, to bym umarł przy tych wiadomościach.
Ty weźmiesz moje serce, gdy ono się zatrzyma, napełnisz
je nadzieją,żeby znowu zaczęło bić w twoich dłoniach.
Co on mówił, patrząc za tobą?
Co mógł mówić, kiedy cię zobaczył?
Kochać ciebie nawet po śmierci.
Będę kochać ciebie nawet po śmierci.
Czekamy na nią, aby wzlecieć w powietrze,
przebijając w ciemności tunele i jamy.
Dalej, stary zombi, ruszaj kończynami,
podśpiewuj śmierci, podgrywaj jej
na rozbitym banjo.
Śpiewaj o tym, co znasz lepiej od innych.
Czas nie ma nad nami władzy, odpędzamy go swoim śpiewem.
Nasza miłość wesoło klaszcze w dłonie,
codziennie podlewając kwiaty
na naszych grobach.
Богдана Матіяш
ті що люблять подивися які вони прості і красиві
делікатні як найперше ранкове світло
безтривожні як голуби
ті що люблять поглянь як багато вони віддають
і як легко усе що приходить приймають
подивися на їхні долоні повні скарбів
на їхню шкіру на їхні очі на усміх
радісний і щасливий на їхній спокій
погідний як літній вітер
ті що люблять вони як дельфіни
що вистрибують із води веселі й лагідні
розбризкуючи довкола сотні бризок
розливаючи довкола стільки світла
навчися в них дякувати за все що є і чого немає
навчися приходити довірливо й лагідно
і відходити просто
як світло увечері гасне як птах засинає
як вода що тече в землю вертається
Bohdana Matijasz
ci którzy kochają spójrz jacy są prości i piękni
delikatni jak pierwsze poranne światło
ufni jak gołębie
ci którzy kochają popatrz jak wiele oddają
i jak lekko przyjmują wszystko co przychodzi
popatrz na ich dłonie pełne skarbów
na ich skórę na ich oczy na ich uśmiech
radosny szczęśliwy na ich spokój
pogodny jak letni wiatr
ci którzy kochają są jak delfiny
które wyskakują z wody wesołe i łagodne
rozpryskując wokół setki bryzgów
rozlewając wokół tyle światła
naucz się od nich dziękować za wszystko co jest i czego nie ma
naucz się przychodzić ufnie i łagodnie
i wychodzić prosto
jak światło wieczorem gaśnie jak ptak zasypia
jak woda która płynie powraca w ziemię
Остап Сливинський
Щось постійно горіло попереду
Щось постійно горіло попереду –
не орієнтир,
не знак заблуканих,
не багаття, не знак остороги,
нічиє житло, нічиї
полювання чи війна, що спинилися
тут назавжди,
не людина, не звір,
не сухе дерево, що впало у своє
чистилище,
невідступне, як душа світила, не
наказ і не допомога,
щось
солідарне з нами в безвиході,
безутішне, коли нам безутішно,
спокійне, коли
миримося з утратою.
Однакове в час війни і час миру,
глухе до прохань, але стривожене, коли
мовчимо надто довго. Однакове
для королів кварталу
і тих, кого женуть сходами.
Короткозоре і чуйне,
ніби мати в глибокій старості.
І не надія, бо
буває так, що немає надії,
а воно – є.
Ostap Sływynski
Coś nieustannie płonęło przed nami
Coś nieustannie płonęło przed nami –
nie punkt orientacyjny,
nie znak zabłąkanych,
nie ognisko, nie znak ostrzegawczy,
niczyje mieszkanie, niczyje
polowanie czy wojna, które zatrzymały się
tu na zawsze,
nie człowiek, nie zwierzę,
nie uschłe drzewo, które wpadło w swój
czyściec,
nieodstępne, jak dusza światła, nie
nakaz i nie zapomoga,
coś solidarnego z nami w bezwyjściowości,
niepocieszone, kiedy jesteśmy niepocieszeni,
spokojne, kiedy
godzimy się z utratą.
Jednakowe w czas wojny i czas pokoju,
głuche na prośby, ale przestraszone, kiedy
milczymy zbyt długo. Jednakowe
dla królów dzielnicy
i tych, których pędzą po schodach.
Krótkowzroczne i czujne
jak matka w głębokiej starości.
I nie nadzieja, bo
bywa, że nie ma nadziei,
a to — jest.
Олег Лишега
ПІСНЯ 551
Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ…
Oleh Łyszeha
PIEŚŃ 555
Póki nie jest za późno – o lód głową wal!
Póki nie jest za ciemno – o lód głową wal!
Przebijaj się, wydobywaj!
Przepiękny ujrzysz świat!
Karp zaś, na odwrót, w głębinie się zanurzy
Umknie na samo dno –
Lecz karp do tego właśnie służy,
by wcześniej lub później schwytać go.
Tyś jest człowiekiem – ciebie nie schwytają.
Karpie – nie takie.
Całe stulecia osiadają
ich ławice płochliwe i ciemne, –
W przeciwną stronę odpływają –
Nasz wiek za nimi czy dawno nie płynie?
Dotyka jak płetwą swą ręką ich płetw,
Ucieka… porzucił ciebie? – lecz jesteś człowiekiem –
Nie rozpaczaj – przebijesz się przecież.
Póki nie jest za późno – o lud głową wal!
O piękny bezgraniczny zaśnieżony świat…
Подорож триває, вірші готуються до нової пригоди.
На українську поезію чекає інша країна та новий перекладач…
Улюблений сайт літературної критики
