Коли я переглядаю коментарі читачів «ЛітАкценту» до різних матеріалів, у мене часто напрошується сумний висновок. Усі «дискусії» – натхненні, емоційні, палкі, з переходом на інші мережеві ресурси тощо – виявляються, зрештою, балачками ні про що. Якимсь таким химерним тупцюванням на місці. Схоже, що ми ніяк не можемо озвучити чогось важливого, тому хтось переходить на особистості, хтось довго й нудно мусолить вихоплену з контексту фразу, а хтось намагається довести, що та певна книжка не відповідає критеріям «високої літератури» (до слова: мені направду дуже цікаві ці критерії, окресліть їх уже хтось нарешті!).
Наше намагання дорівнятися до якогось нікому не відомого стандарту подиву гідне. Адже, на мою скромну думку, все може бути значно простішим, якщо тільки змінити кут зору (або складнішим – уже як кому). Чому би, приміром, не розглянути нашу найсучаснішу літературу як постколоніальну? З такого погляду багато елементів розсипаного пазлу можуть стати на свої місця.
Відомо, що постколоніальна критика прагне спростувати універсальний погляд на літературу як таку, що має позачасову вартість. Прихильники постколоніальних студій вбачають чар саме в малих літературах з усім їхнім жанровим, тематичним, стильовим тощо розмаїттям.
А ми нині маємо насправді дуже розмаїту літературу. І для світу вона цікава зокрема і як постколоніальна. Світ загалом нині цікавиться постколоніальністю – пригадаймо, для прикладу, що один із найобговорюваніших нині письменників – це Салман Рушді.
«Характерно, що постколоніальні письменники відновлюють чи створюють доколоніальну версію власної нації, заперечуючи новітнє й сучасне, зіпсоване колоніальним статусом їхніх країн», — пише викладач Уельського університету Пітер Баррі у книзі, рекомендованій іще студентам, «Вступ до теорії: літературознавство і культурологія» (Смолоскип, 2008).
Адже хіба не це намагаються прописати у своїй прозі Марія Матіос, Василь Шкляр («Залишенець»), Юрій Винничук («Танґо смерті»), Оксана Забужко («Музей покинутих секретів»), Володимир Лис («Століття Якова»), Лариса Денисенко (“Відлуння. Від загиблого діда до померлого”), Андрій Кокотюха («Червоний»)? Хіба не прагнуть вони деміфологізувати наше радянське минуле, замінивши його на міф героїчного питомо українського?
Тому в сучасній актуальній критиці, з цього погляду, дуже хочеться побачити не намагання знайти текст, що його можна назвати «символом нації», а автора, відповідно, «рупором нації» Варто було би краще відшукати місце нашої сучасної малої літератури у світовому контексті. Повірте, воно там є. «Це література бунтівників і відчайдухів, патріотів і піонерів, письменників, чиї твори додали світовій літературі нової милозвучності й розширили межі людського вираження. Те, що багато з них також стали голосами українського народу, навіть пророками в національному каноні, безперечно, важливо. Але це, врешті-решт, другорядне», — пише у статті «Бунтівники й відчайдухи української літератури» доктор Рорі Фіннін із Кембриджського університету.
Тому навіть якщо в нас іще немає письменника масштабу Салмана Рушді чи Тоні Моррісон, то нині говорити про книжки, актуальні в українській літературі, з погляду постколоніалізму, фемінізму екокритики тощо – таки час. Говорити спершу для себе й особистого розуміння. Говорити спокійно й безпафосно.
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
