Інтерв’ю письменника Газеті по-українськи сповнене гіркоти, розчарування і заяв, які з уст будь-кого іншого звучали би як радикальні. Патріотизм в його інтерпретації набуває геть нового значення: «Мені абсолютно не дороге моє українство і те, що я – українець. Я б спокійно став якимось євреєм чи китайцем. Але йдеться про потребу рідного ландшафту, його традицій і персонажів. Ну і от не можеш ти звідси звалити, бо це гівно все – воно твоє рідне».
Коли інші літератори закликають до громадянської та політичної активності, Іздрик мізантропічно констатує факти і тенденції. За словами літератора і музики, «Проблема не у владі, а проблема з людьми, які тут живуть. Вони не можуть ніяк собі порадити з державотворенням, з облаштуванням гідного суспільного життя. Це виглядає на якесь кармічне покарання».
Має письменник і свій прогноз на майбутнє:
«До сьогоднішнього дня я жив з надією, що щось тут буде. І в міру своїх можливостей цьому якось сприяв: писав книжечки, вважаючи, що це моя місія, бо треба, аби мова обслуговувала всі форми буття, аби людей познайомити зі словом, адже це теж є проблемою, коли людина не може висловити своїх почуттів. Не кажу, що все це пішло надаремно, але не маю більше сил цим займатися. Я не відчуваю мотивації, чому далі потрібно писати. Тому останні три роки займаюся тільки музикою, навіть не читаю чужі твори.
Мені – п’ятдесят. І я знаю, що просто не доживу до того, що тут щось буде добре. І мені це стало пофіг».
Улюблений сайт літературної критики
