У Могилянці днями відбувся невеличкий колоквіум-дискусія на тему «Образи божевілля в літературі ХХ століття: шляхи втечі від реальності». Модератор, Ростислав Семків, запросив до участі трьох доповідачів.
Роман Веретельник зосередився на літературі США. Хрестоматійні Кен Кізі та Вільям Фолкнер, менш читана в нас Сильвія Платт, драматична особиста й літературна історія подружжя Зельди й Френсіса Фітцджеральдів тощо. Однією з тематичних домінант образу божевілля в американській літературі, за Веретельником, було недосягнення героєм ідеалу «американського чоловіка»/«американської жінки» та крах психіки внаслідок цієї інакшості. Іншим помітним мотивом, найбільш наочним саме в Америці, стало божевілля як неодмінний елемент будь-якої війни. Бо ж втрата ілюзій про війну як «нормальне випробування для справжнього чоловіка» – заслуга передусім мистецтва ХХ століття. І до цього доклався не лише Курт Воннегут, а й на позір войовничий мачо Енрест Гемінґвей. Цікаво, що, за даними пана Веретельника, більшість пацієнтів американських психіатричних клінік є і були жінками, але в літературі до цієї теми частіше звертаються чоловіки. До речі, саме в американській літературі знаходимо й зовсім інші образи лікарні та лікарів, ніж ті, добродушно-дивацькі, що прижилися в масовій культурі.
Любов Щіпка розповіла про образи божевілля в українській літературі. За її словами, на зламі ХІХ-ХХ століть тема психічних відхилень була виразно естетизована. Наприклад, Леся Українка чи Володимир Винниченко шукали в ній своєрідної краси, спроб порозуміння. Натомість уже в 20-х рр. ХХ ст. (Микола Куліш, Микола Хвильовий та інші) українська література зосередилася на психічних проблемах як справді болючій, шалено травматичній ситуації, не в останню чергу через репресивний характер психіатрії. Пізніше ця лінія тривала (наприклад, в «Емальованій мисці» Домонтовича). Але, як каже Любов Щіпка, на жаль, залишився майже не осмисленим вітчизняною літературою досвід концентровано каральної радянської психіатрії.
Іван Коломієць (у сфері молодої літератури більш відомий як Вано Крюґер) присвятив свій виступ Маркізу де Саду, зокрема сприйняттю його постаті та творчості у ХХ столітті. Коломієць переконаний, що саме де Сад, а точніше його «легалізація» постала вагомим чинником в історії визнання божевілля як своєрідної «норми» для митця та мислителя.
Що ж, психічні відхилення – справді одні з ключових мотивів літератури попереднього століття. І, як на мене, головною функцією божевілля’ХХ стало очуднення, «експресіоністичне» викривлення, заломлення образу реальності. Модернізм та авангард постійно шукали способу для таких експериментів, і зупинитися в цьому пошуку на божевіллі в тому чи іншому вияві було абсолютно природнім кроком. Ідеальним, здається, втіленням став «Шум і шал». А далекосяжним наслідком подібних речей стало профанне сприйняття значною частиною суспільства будь-якого незрозумілого мистецтва через призму божевілля.
Девіація як художній прийом дала світовій культурі прекрасні твори мистецтва. Заперечувати це може хіба що фанатик-пуританин чи, радше, пуританин-ханжа (треба визнати, на жаль, останні кілька років їхні голоси в Україні звучать усе гучніше, й не можна відкидати реальність своєрідних «темних років» у найближчому майбутньому). Вона ж надала самим хворим і психічно особливим людям право голосу. Без досвіду цілого ХХ століття важко було б уявити собі появу, надто ж у такій закомплексованій країні, як наша, наприклад, поетичної антології, до якої ввійшли тексти пацієнтів психіатричних клінік. Зовсім інакше виглядала б арт-терапія.
Проте – в цій естетизації та «нормалізації» психічних девіацій є й загроза втрати чутливості до цілком реальних проблем. Адже в абсолютній більшості випадків усе це – трагедія для людини та її рідних і близьких. Крах життя чи неможливість його налагодити. Просто душевні та фізичні страждання. Непередбачувані, часто катастрофічні вчинки. Необхідність мати справу з деградованою системою медицини та не завжди доброзичливими й професійними лікарями. Було б смішно казати, що література, мовляв, зобов’язана це помічати, реагувати та бити в дзвони. Але якщо вона геть уся не помічатиме цього боку явища – то буде свідченням її обмеженості, незбалансованості, нездатності елементарно взаємодіяти з навколишньою дійсністю.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
