Хоч як визначай критику, користі з неї жодної, а шкоди чимало. Аж ніяк не квінтесенцією істерики творця займається наша критика, а займається вона нівелюванням літератури, аби зручніше зводити з письменниками особисті та смакові рахунки. (Брати Стругацькі)
До того, що пишуть про мене, я цілком байдужий. Я ображаюся, коли не пишуть. (Сергій Довлатов)
«Я — не критик».
Цю фразу доводиться чути й читати постійно. І виголошують її, ясна річ, люди, які впродовж років, а то й десятків, пишуть рецензії та критичні статті, отримують за це гонорари й набувають відповідні імена в літературному середовищі. Усі знають, що Х у нас відомий критик – але ж ні! «Я письменник, просто іноді пишу відгуки на книжки». «Я літературознавець, це зовсім інше». «Я викладач і науковець, критика – моє гобі, не більше». «Хіба ж я критик, я тільки вчуся». «Я так собі, проходив тут неподалік…»
А потім кажуть, що критики в нас нема.
І кортить вийти вперед, розриваючи сорочку на грудях: я комсомолець, стріляй! Хоча, слово честі, прокинувшись зранку із філософським запитанням «хто я?», в десяту чергу я згадаю самовизначення «літературний критик», та й харчування моєї родини не перебуває у прямій залежності від літакцентівських гонорарів. Але я, Яна Дубинянська, – критик. Бо насправді ЦЕ роблю. І якщо раптом почну заперечувати – у моїх опонентів є тепер дуже вагомий аргумент на руках. 544 сторінки живої книжкової ваги.
У п’ятницю ми презентували «Літературну дефіляду» на Книжковому Арсеналі. А вперше я потримала цей великоформатний та грубезний том у руках трохи раніше в редакції – і впала під стіл від реготу: мене ніхто не попереджував, що це буде книжка з картинками! Та ще й від карикатуриста журналу «Перець» Анатолія Василенка, якому я, користуючись нагодою, передаю окремий привіт. Уявляєте: художник, котрий усе життя малював алкоголіків, тунеядців та решту подібних колоритних персонажів нашого життя, дістався своїм сатиричним олівцем письменників. І критиків!..
Ми вже домовилися в кулуарах з колегами, що неодмінно запросимо пана Василенка на наступну презентацію. Хай подивиться у наші гарні очі. Хай спробує піти живим!
«Не хвилюйся, якщо не виставити на фейсбуці, ніхто й не побачить», – заспокоїла мене на презентації товаришка по нещастю. Я не можу припустити, щоб ніхто не побачив, і прошу редакцію «ЛітАкценту» проілюструвати цей блог картинкою зі сторінки 134. А ще картинками-коміксом із перших сторінок, де песик і котик їдять з однієї миски, тоді один починає гавкати на другого, а той гордовито йде собі, задерши хвоста. Вони мені видаються найбільш символічними.
Бо чому всі навколо з такою завзятістю намагаються відкараскатися від визначення себе як літературного критика? Тому що це високе звання дається одиницям, які довели свою спроможність самовідданою працею всього життя на ниві літературної критики й більше ніде? Здобули сакральну ініціацію, подолали планку, встановлену десь там, на недосяжній небесній висоті? Всі приблизно так і кажуть, але я маю підозру, що насправді все навпаки.
Літературний критик – звучить не надто гордо. Він може бути книжковим хробаком чи тусовочним персонажем, пенсіонером чи незаміжньою студенткою; але це людина, в якої щось не склалося у житті – бо інакше навіщо вона робить те, що за визначенням ніколи не принесе ані слави, ані грошей, і навіть не є нормальним людським фахом? Тільки щоб самоствердитися. «Аби зручніше зводити з письменниками особисті та смакові рахунки».
Літературне середовище герметичне, годі уявити собі критика, якого б не пов’язували з письменниками дружні чи ділові, тусовочні чи ієрархічні, світські чи інтимні стосунки; не кажучи вже про те, що майже кожен критик з іменем за сумісництвом письменник, поет, публіцист, науковець-гуманітарій або перекладач, тобто часами і сам стає об’єктом критики.
Стосунки між критиком і письменником у наших реаліях – окремий захопливий сюжет. На презентації було суцільним задоволенням спостерігати за парою Тетяна Трофименко – Антон Санченко, які проілюстрували власним прикладом один із безлічі можливих сценаріїв. Почали з дружнього поцілунку, тоді зворушливо присіли на спільний диванчик і поділилися історією співробітництва, що розпочалося задовго до нарису для «Дефіляди» і зайшло досить далеко: зокрема, Тетяна Трофименко влаштовувала Антонові Санченку зустрічі з читачами у Харкові. Далі – цікавіше:
Тетяна: Під час написання нарису ми провели кілька ночей разом. У скайпі…
Антон: Я працюю ночами. Ти в мене просто була у другому віконечку.
Тетяна (трохи згодом, але ж жінки не забувають!): Взагалі-то мені не дуже подобається творчість Антона Санченка.
Антон (увечері на фейсбуці): Вона мене поцілувала, а тоді сказала, що мене не любить. А як же «вмри, але не давай поцілунку без любові»?!
Бачите, як усе складно? І це ще не найдраматичніший з можливих варіантів.
Приміром, я дізналася на презентації, що мій нарис про Марію Матіос «Ліва рука літератури» – один з найбільш «кусючих», за висловом Володимира Панченка (мабуть, йому теж сподобалася картинка з песиком), у збірці. І не знаю, як тепер жити далі: все ж таки йдеться про одну з найбільш впливових фігур нашого літпроцесу, і мені ще дивитися пані Марії у вічі! Ясна річ, я намагалася бути коректною, прихильною та навіть захопленою, наскільки це можливо, не втрачаючи об’єктивності. Я завжди, за рідкісними винятками, намагаюся писати саме так: доброзичливо, але в жодному разі не компліментарно. Намагаюся не зважати на жодні особисті стосунки; втім, неодноразово помічала, що, варто ближче познайомитися з письменником – і мені справді починають більше подобатися його книжки. Суб’єктивність, людський фактор? А хіба ми, критики, не люди?
Існування ідеального сферичного критика у вакуумі неможливе – бо вакууму, на щастя, нема. Є літературний процес у русі, на перший погляд броунівському, але насправді дуже складно структурованому зсередини. І місце критика в цій структурі – найбільш непевне й подвійне. За будь-яким його оціночним судженням шукають позалітературні мотиви: від самопіару до заздрощів, від клановості до продажності, від суб’єктивної смаківщини до підлабузницького дипломатизму. Критик – персонаж апріорі непопулярний. Ніхто не хоче називатися критиком.
Але дев’ятнадцятеро авторів «Літературної дефіляди» вже не мають права зректися цього звання. Ось їхні імена: Лесь Белей, Юлія Джугастрянська, Іван Дзюба, себе я вже називала, Сергій Іванюк, Микола Ільницький, Тетяна Кохановська, Михайло Назаренко, Олег Коцарев, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Тарас Пастух, Володимир Панченко, Роксоляна Свято, Ростислав Семків, Елеонора Соловей, Олександр Стусенко, Людмила Таран, Тетяна Трофименко. Не вірте, коли почуєте від когось із них: «Я не критик».
Карикатурист Анатолій Василенко зобразив алегорично, як кожен із нас підіймає над головою портрет покритикованого письменника, неначе Атлант – небесний схил. Із невимовним сумом в очах, бо нелегка це робота. І не дуже приємно весь час перебувати внизу, навіть усвідомлюючи, що ці портрети впадуть, варто нам опустити руки.
Ясна річ, «Літературна дефіляда» – книжка не для широкого загалу, але маю надію, що в літературному середовищі її помітять та оцінять, і критичне дефіле буде продовжено. Сподіваюся у продовженні виступити вже в якості героїні. Бо все ж таки я, Яна Дубинянська, хіба що в десяту чергу літературний критик, а в першу – письменник. І я ображаюся, коли про мене не пишуть!..
(От лише б у наступному томі, зображаючи письменників і критиків, ілюстратор не вдався до якоїсь іншої алегорії. Приміром, Святого Георгія зі змієм).
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
