Повстання проти змори триває

Так, «Повстання проти змори», – таку назву має перша рецензія на дебютну збірку віршів двадцятидворічного Юрія Тарнавського, видану далекого 1956 року. Юрій Лавріненко, автор рецензії, говорив про те, що вірші Тарнавського та інших молодих поетів, котрих згодом знатимемо як Нью-Йоркську групу, – це повстання проти чвертьстолітньої змори в українській поезії. Богдан Рубчак пізніше так оцінював роль тієї збірки: “«Життя в місті» … мала ключеве, своєрідно епохальне значення 1956 року і не втратила його досі. Справа не тільки в революції поетичної мови, але також і в тому, що оце українською мовою з’явилися думки, згідні з тими ідеями, що ними ми, двадцятилітні юнаки, жили і дихали в середині минулої декади. Це було для нас величезним відкриттям. До того часу дехто з нас був переконаний, що українською мовою можна висловлювати тільки позитивні думки, думки вітаїстичні, вольові – і тому в нас панувало своєрідне розщеплення: з одного боку, університет, з другого – українство. І ось Тарнавський заговорив до нас новою українською мовою, про речі цілком позаукраїнські, але проте не менше рідні”.

Як і інші члени Нью-Йоркської групи, Юрій Тарнавський сформувався як творча особистість не на батьківщині, а вже на Заході. І це мало визначальний вплив на його манеру письма. Він став чи не першим українським поетом, який від самого початку не орієнтувався на вітчизняну традицію. Важко знайти в українській поезії ХХ ст. когось, хто б модернізував нашу поезію так наполегливо, як Тарнавський.

Кілька штрихів до біографії, а тоді повернемося до творчості. Народжений 1934 р. в учительській родині в бойківському містечку Турка, що тоді входило до складу Польщі, десятирічним хлопчиною Тарнавський втратив матір, хату і батьківщину. У 1944 році він виїхав із родиною (батько залишився воювати в Дивізії «Галичина») до Німеччини, де після війни проживав у таборі для переміщених осіб. Середню освіту здобув екстерном у Мюнхені в 1952 р., після чого виїхав до США. Повноліття, як згадує в автобіографії «Босоніж додому і назад», зустрів на кораблі. У 1956 році закінчив Ньюаркський Коледж Інженерії і влаштувався на працю до знаменитої комп’ютерної компанії IBM. Працював у цій компанії до 1992 року, спершу – інженером-електроніком, а згодом кібернетиком (computer scientist) у галузі автоматичного перекладу з російської мови на англійську, над обробкою природних і розробкою штучних мов, у сфері штучного інтелекту та над експертними системами. Завідував відділом прикладних лінгвістів в IBM, у військовій школі в Сиракюзах та у Бібліотеці Конгресу США. У 1964–1965 рр. понад рік мешкав в Іспанії. Пізніше, не покидаючи праці в IBM, студіював теоретичну лінгвістику у Нью-Йоркському Університеті. Спеціалізувався на трансформаційній граматиці. Здобув ступінь доктора філософії (Ph. D.), захистивши дисертацію на тему «Knowledge Semantics» («Семантика, базована на знанні»). За працю в IBM був відзначений низкою нагород. Має численні публікації на кібернетичні й лінгвістичні теми. Після завершення кар’єри в IBM працював у Колумбійському університеті на посаді професора української літератури й культури у відділі слов’янських мов, а також співкоординатором української програми (1993–1996). Нині зосереджений на літературній діяльності.

Статистика літературного доробку Юрія Тарнавського на теперішній час є такою: 19 поетичних збірок, 7 драм, 5 опублікованих книжок прози (написано більше).

Рання творчість Тарнавського вкорінена в іспаномовній поезії та філософії екзистенціалізму. З нинішнього погляду перші його збірки видаються хоча й цікавими, але вже не революційною, а тому я не буду на них зупинятися. Цілком свіжими в контексті сучасної вітчизняної поезії виглядають збірки 1960-х рр., створені після того, як Тарнавський відкрив для себе французьких передсимволістів та сюрреалістів. Під впливом цього захоплення його творчість стала більш ірраціональною, з’явилися збірки поезій прозою («Спомини», «Без Еспанії»). 1960-тв рр. – дуже інтенсивний період у творчості Тарнавського: 7 поетичних збірок і 2 неопублікованих романи англійською мовою. Найцікавіші поетичні збірки того часу – «Без Еспанії» та «Анкети». Можливо, це найголовніші збірки в усій його дотеперішній творчості. У них запропоновано радикально нове трактування поетичної мови. В інтерв’ю, присвяченому першій із цих збірок, Тарнавський пояснює, що “звичайний, раціональний спосіб передавання того, що письменник відчуває, – це перекладати те, що він хоче сказати, з «емоційного рівня» на раціональний, щоб читач сприйняв його своїм раціональним апаратом і тоді переклав це на свій емоційний рівень”. За його словами, вживання такого опосередкованого рівня чи “додаткового перекладу” спричиняє втрату певної дози інформації, а тому він вирішив спробувати уникнути цього, тобто “іти просто від власного емоційного рівня до емоційного рівня читача”. При цьому Тарнавський відмежовує своє письмо від автоматичного письма сюрреалістів і зазначає, що кожне слово у «Без Еспанії» перевірено “раціональним розумом”. Навряд чи знайдеться читач, котрий би раціонально осягнув повний текст цієї збірки, але декотрі фрази можна пояснити цілком раціонально. Наприклад, початок вірша «Тиша ІІІ»: “Їдуть слова ліворуч, а рука праворуч, уста в один бік, а кров у інший, їдуть кості до вапна і скла, а кров шукати пітьми …”.
Пишучи рядок зліва направо, ми або посуваємо листок вліво, або зміщуємо руку дедалі правіше, тож і виходить, що слова “їдуть” ліворуч, а рука – праворуч. Дальший текст сугестує дистанцію між словом і ділом, словом і почуттям, видимістю і почуттям.

Збірка «Без Еспанії» писалася після поетового однорічного проживання у цій країні, вона дуже енергійна і чуттєва, розкута і структурована (хоча належить до поезій прозою), дуже конкретна в образах і невловима у почуттях. Хоча туга за країною, в котру поет закохався, але з котрою розлучився, відчувається у ній від початку до кінця.

“О, місто напроти наших уст, де сині човни, з нашими серцями і коханням, надрукованими на бортах, перепливають Ґуадальківір під нашими устами, замість неба, де Ґуадальківір сковзається з наших уст, щоб плисти туди, де не досягають мапи і слова, де наші уста побудовані на березі Ґуадальківіра, і ми сидимо на них, з нашими нутрами, підпертими білими металевими кріслами й живоплотами, де наші уста, як місяць, освітлюють Ґуадальківір, де речовина наших уст, як світло, тремтить на його поверхні, де місяць і вежі ростуть напроти наших уст, що тримаються, як руки, де вежі й наші уста ростуть напроти місяця, де тіні веж і наших уст схрещуються …” («Звернення VIII (Севілья)»)

У цьому та в низці інших текстів збірки Тарнавський немовби жонглює поняттями. “Фактично кожне поняття (слово) почергово проходить різні смислові позиції, внаслідок чого витворюється специфічний образ певного колообігу (циклічності і рівності усього в світі)”, – пише Андрій Підпалий.

Якщо «Без Еспанії» написано поезіями прозою, то цикл «Анкети» написано в формі анкет. Чіткі канцелярські запитання і – сухі, але важкозбагненні відповіді. Контраст раціонального й ірраціонального. Вершина поетичної творчості Тарнавського, в Україні мало ким читана, бо була опублікована лише раз у нью-йоркському томі зібраних поезій «Поезії про ніщо і інші поезії на цю саму тему» (1970). Подаю частину однієї з 25 анкет циклу:
“Анкета III
Назва: Душа.
Форма: Така, що крізь неї видно тільки її, як вона постійно падає крізь руки і діри, які вони залишають на краєвидах. Теж, така, що може бути видна крізь краєвиди без дір.
Речовина: Не те, що охоплює її назва і що рівночасно не є те, що вона не охоплює, як теж і речовина дір, які заслоняють літери її назви, і речовина дір, крізь які вона падає і які вона залишає на краєвидах.
Колір: Такий, що, коли дивитися на нього, стає ясно, чому краєвиди завжди падають крізь руки, як теж, що вони падають. Часами можна почати вимовляти його назву кутиками уст, та треба, щоб уста знаходилися в ту мить в середині щільно замкненого будинку, а їхні кутики надворі. В кожнім разі не лежить в колі зацікавлень метафізики. В найкращім випадку може мати щось спільне з причиною друку метафізики.
Місце: Там, куди дивляться очі і звідки вони дивляться, як і там, куди простягаються руки і звідки вони простягаються. Теж там, звідки походить тіло, волосся, і колір очей і куди вони прямують. І, вкінці, там, звідки вказують зуби і куди вони вказують.
Причина: Забагато паперу зібралося на зап’ястках, і забагато поверхень на обличчі, і забагато чорнила і автоматичних ручок під нігтями, і забагато дат народження і смерти під устами, і забагато прізвищ під обличчями, і забагато облич під краєвидами, що безконечно далекі від них. Теж, задалеко є руки від ніг, і зідхання від легенів, і ім’я від крови, до якої воно відноситься.
Причина причини: Немає. По той бік причини вже немає нічого, а зараз по цей бік знаходиться речовина, себто не те, що охоплене словом «душа» і що рівночасно ним не охоплене, і що є в додатку рівночасно різними родами дір (див. «Речовина», вище)”.

Ця дивовижна збірка – складне плетиво відносин між людиною і світом, пошук альтернативи метафізики (уособленням її виступає Геґель) та релігії. Метафізика й релігія трактуються як такі, що певною мірою схильні до наївності. Перша з них, поставши з прагнення до пізнання, показує, що у природі розуму закладено воліти більше, ніж він здатен осягнути. Відірваність змісту метафізики від життя поет моделює через низку наочно-конкретних образів, кульмінацією цього мотиву можна вважати відповіді рубрик «Відношення до форми» й «Відношення до змісту» анкети «Метафізика»: “Форма обмежує її ефективність, а вона свою форму” та “Вона робить його [зміст. – І. К.] менше ефективним (по суті, зовсім неефективним), і навпаки”. Стосовно релігії, то про неї, як і про Господа Бога, в «Анкетах» нічого й не сказано; проте досить часто мовиться про окремі її атрибути (світло, янголи, Святий Дух). Послідовно пов’язуючи янголів із метафізикою, говорячи про Святого Духа лише в умовному способі, автор піддає сумніву істинність такої релігії, хоча Христос, згаданий у творі, таки наділений винятковою, надлюдською природою.

Ще одна дуже важлива збірка – «Поезії про ніщо». Вона стала останньою, дев’ятою у згадуваному томі зібраних поезій і дала назву цьому виданню. У ній застосовано антисинтаксичний принцип розбиття на рядки, який не міг не викликати роздратування у звиклих до милозвучності шанувальників поетичного слова. У статті-коментарі, що був реакцією на полемічну рецензію Богдана Бойчука на цю збірку, автор пояснює, що він ставив собі за мету, щоб кожен рядок у «Поезіях про ніщо» “не ламався легко, як згинається рука, а боляче, як вона ламається”.

У назвах кожного з віршів цієї збірки присутня процесуальність («Рана має ім’я», «Вдень видно заясно», «Чоловік іде в сад весною» тощо). Проте заанонсовані в назвах дії розкладено в тексті на мікроелементи. Це створює ефект сповільнення життєвих процесів, уніщовіння. Анна Біла називала такий образний плин “зупиненою процесуальністю”. Збірка понизана мотивом асиміляції людини і зовнішнього світу, уніфікації великого і дрібного. На тлі ніщо все суще втрачає свою багатоманітність, губляться звичні знання, недоречними стають оцінні характеристики та емоційні коливання. Найвідповіднішим тропом для сугестування такої відносності життя є порівняння, тож саме цей засіб Тарнавський експлуатує у цій збірці на кожному кроці. А от метафор уникає – у метафорі, очевидно, забагато категоричності як на такий поетичний контент.

До першого зібраного видання творів Юрія Тарнавського «Поезії про ніщо і інші поезії на цю саму тему» ввійшло 9 збірок. Наскрізним у томі є звернення до екзистенційних мотивів. Проте якщо першу збірку «Життя в місті» можна вважати сповідальною, в ній ліричний суб’єкт зосереджений на власному існуванні, то в «Анкетах» та «Поезіях про ніщо» замість еґоцентричності –прагнення накреслити універсальний образ людини, надати конкретним ситуаціям перспективу загальних умов людського існування, тотальна елімінація “я”. Щодо форми творів, то в книжці немає жодного римованого вірша (в наступних збірках їх теж немає), але при цьому кожна зі збірок має свої формальні особливості, свою розвинену концепцію форми. Автор постійно експериментує з ритмікою, з синтаксисом, із тропами.

Паралельно з поезією Тарнавський писав прозу. Перший його роман «Шляхи» (вийшов книжкою в 1961 році) співзвучний з екзистенціалізмом, та водночас він досить ліричний. Може видатися автобіографічним, та насправді таким не є. Після «Шляхів» письменник перейшов у прозі на англійську мову, проте жодна з прозових книжок, написаних у 1960-х рр., не вийшла в світ.

У 1970-х рр. Тарнавський починає писати англійською й поезії, але свої англомовні верлібри та поезії в прозі він перекладатиме на українську. Більшість цих збірок уперше побачать світ у київському видавництві «Родовід» під назвою «Їх немає». Про цей том ітиметься нижче.

У прозі 1970–80-х років Юрій Тарнавський теж вдається до мінімалістичних експериментів. І це приносить певний успіх. Його романи англійською мовою «Meningitis» та «Three Blondes and Death», написані простими реченнями, з мінімальною кількістю дійових осіб, вийшли друком у «Fiction Collective» та «Fiction Collective 2» 1978 і 1993 року відповідно. Перший із них близький до збірки оповідань, в якій переплітаються між собою твори на уявну тематику (події марковані минулим часом; головний герой – Джим Моррисон) та твори автобіографічного характеру (час теперішній; головний персонаж – Джордж). До цих оповідань додано також одне оповідання в майбутньому часі. Дослідниця прози Ю. Тарнавського Тетяна Остапчук відзначала поетичність письма українсько-американського автора, антропоморфізацію навколишнього світу та розчинення в ньому людської істоти. Фактично, це той самий прийом асиміляції людини й оточення, про який я вже згадував. І «Meningitis», і «Three Blondes and Death» відкидають звичний спосіб побудови твору на хронологічній основі. Це своєрідні колажі, в яких окремі частини сусідують між собою асоціативно. Другий роман має складну математичну структуру (ось вам і вплив нефілологічного фаху Тарнавського). Оскільки, як видно вже з самої назви роману, твір обертається довкола ролі чотирьох жіночих персонажів у житті головного героя, то число 4 становить математичну основу твору. Загальна кількість сцен у цій книжці – 175. Це число, на перший погляд, ніяк не асоціюється з числом 4, проте сума трьох цифр, котрі його складають, становить число 13, а 1+3=4. Із тих 175 сцен 88 складають описи снів. Тарнавський це обґрунтовує так: “Факт, що вони становлять половину всіх сцен, і в той сам час їх більше, ніж сцен реальности (рівна половина була б 87,5, що неможливе), можна розглядати як твердження роману, що життя складається з уявного та реального світів, і що перший сильніший від другого”. Роман складається із чотирьох частин, кожна з яких відсилає до імен тих трьох блондинок, що їх кохав головний герой з невимовним іменем Hwbrgdtse, та до смерти: Alphabette, Bethlehem, Chemnitz і Death. Перші три частини мають однакову кількість сцен, четверта, котра своєю значимістю їх переважає, – більшу. Таку неординарну структуру роману письменник пояснює перенесенням принципів образотворчого мистецтва (кубізму та поп-арту Енді Воргола) у царину прози.

Англомовні романи отримали схвальні (хоча й нечисленні) оцінки в американській критиці. Гаррі Полкінгорн, зокрема, писав про «Три блондинки і смерть»: “Цей роман височить над іншими сучасними романами, як будинок у міжнароднім стилі Міса ван дер Рое чи Ґропіюса, але без бомбастичного ідеологічного покриття”.

У 1990-х роках творчість Ю. Тарнавського, як і багатьох інших діаспорних письменників, стала доступною для вітчизняних читачів. Вийшов том вибраних поезій «Без нічого» (1991), з’являлися публікації в періодиці. Наприкінці тисячоліття побачив світ згадуваний том зібраних поезій 1970–1999 років «Їх немає», а також том драматургії «6х0» (1998) та вибраної прози «Не знаю» (2000). Ці видання не стали подіями в вітчизняному літпроцесі. Декотрі з нечисленних рецензій радше показували нестачу критичного розуміння, ніж розкривали суть текстів та особливості поетики.

Том «Їх немає» – зібране видання поезії 1970–1999 років – ілюструє поступовий рух естетичної свідомості Тарнавського від мінімалістичної образності до постмодерністичної (поеми «У ра на», «Місто київ та ям»). Збірка «Ось, як я видужую», котра відкриває том, показує, що американська поетика, котру Тарнавський довго не наважувався зображати, таки проникла в його художнє мислення. Густі метафоричні лавини письма попередніх збірок поступилися місцем скутим лапідарним віршам, довжина яких не перевищує одного речення. Подекуди – безметафоричність. Те, що називають поезією факту. В багатьох віршах – мотив деідентифікації я. Одна з найбільш депресивних збірок автора, який ніколи не загравав із попсою.
Гелікоптер
З гелікоптера
смерти
біль
і радість
зіллються
в одну
точку.

Серед десяти збірок «Їх немає» хотілося б звернути увагу на цикли «Фотографії, це квіти», «Нулі і одиниці» та «Зео півонії». Перший із них вражає надзвичайно тонкою ліричністю, у другому Тарнавський пропонує нову поетичну форму, назви якої немає, а в третьому не менш цікаво експериментує з формою. В автобіографії «Босоніж додому і назад» поет зізнається, що більше, ніж література, його надихають інші види мистецтва. І це, мабуть, справді так. У монографії Марії Котик-Чубінської показано, що цикл «Спомини» має кінематографічні риси, міні-цикл «Два танці» з «Зео півонії» побудовано відповідно до структурних особливостей танго і вальсу. Ну а те, що в «Нулях і одиницях» автор взорується на принципах Бахового мистецтва фуги, – про це він сам пише в примітках. Деякі вірші Тарнавського є інтерпретацією творів образотворчого мистецтва, фотографій.

На відміну від поезії та прози, якими Тарнавський займається ще з першої половини п’ятдесятих років ХХ століття, свої драматичні твори, за винятком п’єси-гепенінґу «Чотири проєкти на український національний прапор», створеної взимку 1972-73 року, він написав у стислі терміни 1995-1997 років. Підсумком цього став постмодерністичний цикл драм «6х0». Як на рівні форми, так і на рівні змісту письменник вдається до численних літературних і не тільки літературних алюзій, до обігрування відомих мотивів та образів. В основі книжки – класичний давньогрецький жанр тетралогії. Тетралогія Тарнавського має парадоксальний заголовок «Трикутний квадрат», до неї входять три трагедії на тему смерті кохання та сатирівська драма. Як і в давньогрецькій драматургії, у Тарнавського домінує розповідь над традиційною дією. На думку письменника, немає ніякої необхідності в тому, щоб на сцені вдавати присутність реального життя. Сучасний театр повинен бути не реалістичним, а метафоричним, – спираючись на естетичні пошуки Єжи Ґротовського, Антонена Арто, Еудженіу Барби, Леся Курбаса, Всеволода Мейєрхольда, наполягає Тарнавський у поданому наприкінці книжки «6х0» есеї «Театр і текст».

Окремі п’єси із збірки було поставлено на сцені. Зокрема, в Нью-Йоркському авангардовому театрі «Mabou Mines» відбувалася вистава англійською мовою за п’єсою «Не Медея», а в Тернопільському Драматичному Театрі було поставлено «Чотири проєкти…».

У 2000-х роках Тарнавський відкрив для себе новий жанр, який називає мініроманом (без дефіса). Як пояснюється у його статті «Мініроман і негативний текст», мініроманом є твір, який “може вміститися в розміри оповідання, – умовно кажучи, від десяти до сорока сторінок, – однак його читання здатне справляти приблизно такий ефект, як той, що справляє роман”. Цей ефект досягається за допомогою евокативності, впрягання читачевої уяви у процес розбудови персонажів. Багато того, про що романіст чується зобов’язаним розповісти читачеві, автор мініроману залишає поза текстом (це і є так званий негативний текст). Через ці інформаційні пропуски тексти мініроманів потребують від читача такої зосередженості, якої вимагає читання поезії. До своїх мініроманів Тарнавський включає також драматичні уривки, конструкції на зразок нумерованих фраз в «Логіко-філософському трактаті» Вітґенштайна.

Письменник підготував три книжки прози у цьому жанрі, в кожній книжці по 5 мініроманів. Наразі опубліковано одну – «Like Blood in Water» (2007). Американські критики у своїх схвальних рецензіях підкреслювали складність осягнення цієї збірки. Спільні мотиви та образи, присутні у творах, більше заплутують читача у здогадах, ніж вияснюють. Марк Лоу писав, що “кожен із творів настільки насичений, що заслуговує, як винагороди, багаторазового перечитування”, а Андреа Кмієлевскі зізнавалася, що навіть після кількох спроб повільного читання їй здається, що вона “просто ковзала по поверхні”. Віталій Кейс проводив паралель між образністю цієї збірки й теоретичними постулатами теорії струн – одного з напрямків теоретичної фізики. Щоб проілюструвати незвичність книжки «Як кров у воді», досить сказати, що один з персонажів живе у місті, яке називається Кінець Світу, стрілки годинників обертаються в протилежному напрямку, небо над головою персонажа на ім’я Рільке настільки низьке, що він мусить пригинати голову, між небом і землею видніє така щілинка, як в гральному автоматі, в яку “хтось пхає блискучі, нові монети світла”, каварня вивалюється на вулицю, як нутрощі з розпоротого живота тварини, а родина одного з персонажів перебуває між ним і крайньою точкою на горизонті.

Наприкінці 90-х і вже в 2000-х Тарнавський написав також книжку оповідань. Спершу її було опубліковано українською мовою у «Видавничому домі Дмитра Бураго» під назвою «Короткі хвости», але до книгарень вона навряд чи потрапляла, а недавно, перероблена й доповнена, вийшла друком англійською («Short Tails», 2011). Твори цієї книжки можна віднести до прози магічного реалізму. Детальність описів, зокрема внутрішнього світу, поєднується у них з фантастичними поворотами сюжетів, містикою. Наскрізні мотиви збірки – самотність, ескапізм, хвороба, біль, смерть, щастя. В окремих текстах («Землетрус у серці», меншою мірою «Фізкультурні товариства», «Концерти», «А.К.Робат») цієї збірки Тарнавський-прозаїк немовби зливається з Тарнавським-поетом, використовуючи ті прийоми, які раніше знайшов в поезії. Спосіб написання цих оповідань теж дуже незвичний: спершу виникала назва, а тоді вона породжувала текст.

Юрієві Тарнавському належать також численні літературо-, театро-, перекладо- і мовознавчі статті, що друкувалися в українській, американській та польській періодиці. Він присвячував себе й перекладацькій праці – як перекладам української літератури на англійську (думи, оповідання В. Стефаника, М. Коцюбинського, вірші поетів Нью-Йоркської групи, В. Цибулька), так і перекладам з різних мов на українську (Ф. Ґарсія Лорка, С. Беккет, Ґ. Тракль, Г.-М. Ванґ, Ю. Лех тощо). Його власні твори перекладені на англійську, єврейську, німецьку, польську, португальську, румунську, російську та французьку мови. Він був одним з організаторів Нью-Йоркської групи і співзасновником та співредактором її літературно-мистецького річника «Нові поезії» (1959–1970).

Андрій Підпалий дав таку загальну оцінку творчості поета Тарнавського: “яскравий приклад новітньої поезії, що в найкращих зразках серед світового поетичного процесу стала найцікавішим пошуком та відкриттям новітніх художніх світів. В особі Юрія Тарнавського українці мають поета, котрий не хотів бути провінціалом – він захотів і став поетом нового”. Понадпівстолітня творча праця не вичерпала естетичних ідей Тарнавського, нині він продовжує шукати нових форм і засобів художнього самовираження, відповідно до змісту обігрує вже опановані прийоми, сміливо занурюється у вири людської психіки. І якщо в Україні за його творчістю й надалі слідкують дуже мало людей, то за кордоном, схоже, його оригінальний авторський стиль поступово привертає до себе увагу. Цьогоріч побачила світ перша монографія про Тарнавського італійською мовою, триває робота над дослідженням його прози у Польщі, з’являються нові рецензії на «Short Tails».