Незважаючи на спробу рейдерського захоплення та війни акціонерів, «Всесвіт» вижив. І це не може не тішити. Впродовж останнього півріччя вийшли три спарені номери журналу. Усі вони, слід сказати, досить примітні: № 1–2 – тим, що вірменський, приурочений проголошенню ЮНЕСКО Єревана Всесвітньою столицею книги 2012 року і 500-річчю вірменського книгодрукування, № 3–4 – тисячний ювілейний номер і, нарешті, № 5–6 – просто бестселер.
Вірменський номер «Всесвіту» відкривається (згадаймо минуле!) довгим офіціозним паровозом – привітальними словами президентів, міністрів культури та кількох міністерств двох колишніх братніх республік. Здійснюючи благородну просвітницьку місію, редакція журналу ставила собі за мету показати «сучасне письменство вірменського народу». Наскільки це вдалося і наскільки репрезентативною вийшла вибірка «сучасних письменників», можна сперечатися.
Чи є літературне життя у Вірменії поза Спілкою письменників? – серйозно замислилася я, гортаючи часопис, бо майже всі літературні достойники, яким пощастило втрапити до нього, – члени згаданої організації. І чи народжували у Вірменії поетів і прозаїків після 1967 року? Адже, якщо вірити «Всесвіту», у вірменському літературному заповіднику мешкають лише 50–80-річні особини, наймолодшому екземпляру – 45 років. Одне слово, критерії відбору і воля редактора – це вам не жарти.
Картина вірменської поезії, намальована «Всесвітом», дуже строката. Є тут рустикальна, традиційна лірика Метаксе («В обіймах з Батьківщиною живу,/ Аби щомиті чути її подих…»), морального авторитета нації, яку за місцем у каноні можна порівняти з нашою Ліною Костенко; апологія рідної землі й творчої праці Баграта Алекяна, патріотичні мотиви Бабкена Симоняна, катастрофізм Давида Говганнеса, який досягає страхітливих масштабів: із неба іде «не дощ, самісінький стронцій», в душі заповзає «тваринний жах, / і від нього сивіють малята, / і жінки народжують зненацька». Голова Спілки письменників Вірменії Левон Ананян страждає від болю, завданого відділенням Нагірного Карабаху («Антихрист у злобі своїй / гора за горою тебе розділив – / на схилах твоїх кров сочиться із ран»). Натомість поетичний світ Генрика Едояна вмиротворений і гармонійний: тут Фавн грає на сопілці на березі річки, зелений пирій розмовляє з Басьо, час стікає вигинами старої вулички. Вардан Акопян замислюється над плинністю буття, проникливі розмови з Богом на есхатологічні теми проводить Усік Ара.
Серед прозаїків, більшість із яких не відступають від реалістичної традиції, хотілося б відзначити іронічного Гургена Ханджяна, який розповідає про суспільний маргінес, не цураючись фізіологічності й карикатурності («Сторож напівзруйнованого будинку»), людину на межі психічних сил показує Левон Хечоян («Кореєць», «Дрож землі»), війну в різних її проявах описують Ованес Єранян, Ара Назаретян, Овік Вардумян.
Для вірменських письменників проблема номер один – пошук власної національної ідентичності. Давид Мурадян у подорожніх нарисах «Європа на колесах» міркує про місце своєї батьківщини в світовому культурному просторі. «Тіло народу перебуває на Сході, а духовні й інтелектуальні устремління звернені на Захід», – каже публіцист Рубен Ангаладян. Пограничний стан вірменської культури – між Європою та Азією, між християнством і мусульманством – створює ситуацію постійного напруження, підштовхує до самовизначення.
Тексти вірменських авторів, представлені в цьому номері, з їхньою загостреною авторефлексійністю в національному питанні – справжня знахідка для імаголога. Вірменин живе, завжди відчуваючи «незриму присутність Гори» – Арарату, до якого, за легендою, прибився Ноїв ковчег. Арарат набуває сакрального значення як гора-порятунок для всього людства і ледь не географічний центр Європи (так, не лише українці на нього зазіхають). «Рай міститься в наших краях», – переконує Давид Мурадян. «Усі великі на цім світі – трохи вірмени», – стверджує Едвард Мілітонян. Зосередженість на своєму корінні супроводжується намаганням установити діалог з Іншими, при цьому консерватизм розцінюється як найкращий засіб вірменського самозбереження, а глобалізація мислиться як велике зло і національна загроза. Складні стосунки у вірменів з історією, завдані нею рани – геноцид, землетрус, війна в Карабасі – досі болять, і той біль письменники ніжно плекають.
Есеї Рубена Ангаладяна про поета-модерніста Чаренца, актора Фрунзика Мкртчяна, кінорежисерів Рубена Мамуляна та Сергія Параджанова, а також хроніка XVII ст. «Історія Хотинської війни» і стаття-коментар до неї Олександра Божка – це все, звісно, добре, та журналу дуже бракує оглядово-аналітичної статті саме про сучасний літературний процес. І ще не можу не згадати про одну річ. Біографічні довідки про авторів укладено за якимось дивним принципом: у деяких навіть не вказано дати народження, а от, наприклад, про Вардана Акопяна подано вкрай важливу інформацію – в шкільні роки його картина «Олень і озеро» посіла перше місце на обласній олімпіаді.
Ювілейний номер (№ 3–4)
Цьогоріч «Всесвіт», що народився в далекому 1925 році, відсвяткував вихід свого тисячного номера. Ювілей відзначили гідно – публікацією роману «сардського Марселя Пруста» Джузеппе Дессі «Сан Сільвано» (переклад з італійської – Олександри Рекут). Сан Сільвано – вигаданий топос, розташований на острові Сардинія, «сумний край, майже кінець світу, жорстокий, дикий, де оливи нагадують рідкі голоси кричущої самотності гір», де панує тиша, час застиглий, тягучий. Це – світ дитинства сестри Елізи та її двох братів (від імені одного з них ведеться розповідь), про який вони згадують і до якого не можуть повернутися. У романі майже відсутня зовнішня дія, є лише життя свідомості головного героя. Власне, дія – то неквапний потік його думок, споминів, асоціацій. Сприйняття речей навколишньої дійсності відбувається через внутрішній прорив, переступання себе: «Я ні про що не думаю. Відчуваю деревину дверей, на які спираюся, м’яку шкіру моїх чобіт, тканину моєї білизни, крихти хліба в глибині моєї кишені. Відчуваю матерію в її новому смислі, мої тактильні та зорові відчуття загострюються, проникають в усі мої фібри, в кожну клітину… Я наче той, хто затамовує подих і прикидається неживим для себе самого». Роман Джузеппе Дессі співзвучний багатьом феноменологічним концепціям, ідеям Сартра, складний і в міру нудний, як і належить геніальним творінням.
Ще в цьому номері варто звернути увагу на документальний роман Ремзей Шерефе (співавтор – Роберт Девідсон) «Тінь сонця. Переліт із Косова: історія жінки». Воєнні події колишній Югославії, сербсько-албанські конфлікти в Косово розгортаються паралельно з боротьбою за виживання окремої мусульманської сім’ї та змаганням героїні зі страшною хворобою – раком. Про людський вимір політичних конфліктів, пошук у хаосі спокою, міжетнічне порозуміння і проблеми інтеграції біженців в англійському суспільстві читайте в цьому тексті.
Коли маєте час, раджу також переглянути фантастичні оповідання Ніла Геймана, східну казку-притчу «Знуджений принц» Жана Жіоно та медитативну «Печаль Корнеліуса Берґа» Марґеріт Юрсенар. Якщо серед читачів «Всесвіту» є футбольні фанати, тут знайдеться дещо й для них: журнал іноземної літератури надрукував біографію Мішеля Платіні, окремі місця не можу не зацитувати: «він зростав і виховувався у чудовій атмосфері добра й щирості, просякнутої палким коханням батьків одне до одного і до своїх дітей», знайомство президента УЄФА з майбутньою дружиною описано дуже поетично: «А де можна зустріти ці гарні італійські очі? Звичайно, в піцерії».
Якщо вірити видавцям та одній київській книгарні, № 5–6 «Всесвіту» нині користується шаленою популярністю. Чим же так привабив часопис покупців? Насамперед добіркою поезій (вперше українською в перекладі Ірини Сатиго) сенегальського письменника, творця концепції негритюду, президента Сенегалу Леопольда Сенгора. Не менша цікавинка номера – вірші шведських нобелівських лауреатів, зокрема Тумаса Транстрьомера, в інтерпретаціях Дмитра Павличка.
Завдяки Маргариті Жердинівській нарешті українською можна прочитати «Неймовірну та сумну історію про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню» (1972) Габрієля Гарсія Маркеса. Це магічно-реалістична оповідка про те, як невситима на гроші бабуся, втілення зла (недарма її порівняно з «білим китом» – алюзія на Мобі Діка Мелвілла), заробляє на покірливій онуці Ерендірі – примушує займатися її проституцією. У художньому світі повісті побутова магія – звична річ, рабська покора онуки – результат дії бабусиних чар, персонажі часто перебувають в оніричному стані, жінки поводяться як сомнамбули. Образи побудовано гротескно, гіпертрофовано сексуальність Ерендіри (перед наметом, в якому вона мешкає, стоять довжелезні черги чоловіків, охочих до її тіла) і живучість бабусі (стара з’їдає стільки миш’яку, що ним можна отруїти ціле покоління пацюків, але пречудово почувається при цьому). Вбивство бабці, здійснене закоханим в Ерендіру ангелоподібним юнаком Уліссом (його дідусь і справді мав крила), набуває ритуального характеру і звільняє дівчину від страждань, зрештою, і від самого хлопця.
Латиноамериканську тему продовжує Карлос Кастанеда фрагментами з «Вчення дона Хуана» – прекрасне чтиво для тих, хто хоче зануритися в індіанську езотерику, відчути дію галюциногенного пейоту і духовно самовдосконалитися. А ще в номері – симпатичні оповідання Харукі Муракамі, перекладені загадковим анонімом, що підписався жежешним ніком – «Дивовижний капосник brovary84», та абсолютно посередній пригодницький екшн на модну упівську тему ізраїльського автора Станіслава Бражника.
Рубрику «Письменник. Література. Життя» редактори за традицією напихають різним дріб’язком, даючи про людське око одну-дві пристойні речі. Хоча, можливо, я помиляюся, і, можливо, інсценізація роману видатної письменниці Анни Герман «Піраміди невидимі» акторами випускного курсу Прикарпатського університету, про яку пише Д. Дроздовський, – то справді визначна подія. Чи от, скажімо, стаття кандидата педагогічних наук Т. Скрипник «На поетичному Олімпі жіночої душі: компаративний аналіз поезії Емілі Дікінсон і Марини Цвєтаєвої», яка мене спочатку страшенно заінтригувала назвою і на яку я накинулася в передчутті інтелектуальної насолоди. Та, хоч як я напружувала зір і вдивлялася в рядки і між рядків, компаративістики не змогла розгледіти. Так само не надто тішить опус В. Мовчанюка про Шевченка й Бернса та рецензія М. Шатилова на роман С. Козаченка. До речі, це вже вдруге «Всесвіт» виділяє паперову площу під піар цього молодого літератора «високого хисту» (в попередньому номері було вміщено славословіє Ю. Микитенка на його адресу).
Ну і наостанок про незначне. «Виключати з університету», «старий друг», «з’явивсь в світ», «зосталися одні», «нічого не поробиш», «пес, зализуючий рани», «проливний дощ» – дивно бачити такі ляпи на сторінках поважного часопису. Певна річ, цінуємо ми завжди те, що втрачаємо. Не хотілося би втрачати «Всесвіт», але й хочеться, щоби в журналі справді було що цінувати.
