Богуслав та Хохітва – місця, що назавжди залишилися у памяті Марії Вілінської, хоча там вона пережила не найлегший період свого життя. Та потім, уже живучи в Саратові, згодна була багато що віддати за «одну гілочку чебрецю, що росте над Россю». Людина зі складним характером і такою ж долею, вона викликала бурхливе захоплення чоловіків та заздрість жінок, особисто знайома з Т. Шевченком, Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Тургенєвим, О. Герценом, Л. Толстим, Ж. Верном… «Фатальна жінка», як її називали недоброзичливці та «святая зоренька» Шевченка, прагнула, окрім літературної слави, ще й простого домашнього затишку і краси навколо. Тим більше, що бажання спілкуватися із колегами по фаху не викликало колишнього захвату – Марія уже встигла побувати в епіцентрі скандалу, пов’язаного з її журналом перекладів. Вона писала М. Чернишевському в 1887 році, що «стільки важкого довелось пережити, стільки гидкого побачити, що сама думка знову потрапити у це середовище неприємна». Тому ніде й не афішувала, що знаменита Марко Вовчок і дружина скромного службовця Марія Олександрівна – одна й та сама людина.
Той Богуслав, що його застала письменниця, пішов у минуле – однак дещиця старовини все ж таки залишилася. Якщо пройтися центром міста, то можна побачити двоповерхову «Кам’яницю» кінця XVII – початку XVIII ст., кілька будинків кінця XIX ст. — щоправда, у досить печальному стані. Усе «культурне життя» нині зосереджене в центрі – магазини, базар, автостанція. Околиці ж міста являють зору типово сільські картини: тіточок у купальниках, які пораються на городі, одноповерхові будиночки, курей-гусей-корів.
Звісно, музеї – і, зокрема, музей-хата Марко Вовчок – також у центрі. Щоправда, потрапити до нього не так і легко, особливо столичним туристам, звиклим до того, що культурні заклади працюють за графіком. Сам музей знайшовся швидко, однак потому очікувала неприємна несподіванка – на хвіртці, що вела до будинку, висів масивний замок. Виявилося – щоб долучитися до прекрасного, потрібно записуватися заздалегідь. Як пояснили у музеї, троє наукових співробітників на весь музейний комплекс Богуслава фізично не встигають усюди. Тому постійно працює лише історико-краєзнавчий музей.
Домовившись, що завітаю у визначений час, вирішую поки що спробувати відшукати хату письменниці в Хохітві. До цього села транспорту не було, тому добиратися довелося власним ходом. Мушу зазначити, чудові краєвиди сповна компенсують 40 хвилин спеки, недарма Марко Вовчок так любила ці місця (хоча, підозрюю, Рось тоді була значно чистіша). У Хохітві мені щастить – на запитання про «старовинний будинок» місцева жіночка вказує, як пройти до нього. У музеї, звісно, попередили, що його «законсервовано», і дивитися немає на що, однак побачити фактично руїни я все ж таки не очікувала. Будинок – а точніше, те, що від нього залишилося, – накрита шматками поліетилену, навколо – зарості дерев та чагарника. Однак цікавість усе таки перемагає страх подряпатися, і, обійшовши будинок зі різних сторін, знаходжу забитий дошками вхід. Усередині, навіть незважаючи на купи цегли на підлозі та залишки другого поверху у вигляді балок, відразу виникає відчуття монументальністі та величі. І жаль, що відремонтувати садибу навряд чи вдасться. Співробітниця музею каже, що тут планували зробити експозицію «Дві хати», присвячену Марко Вовчок та Петрові Запорожцю, було виділено частину грошей. Однак після 1991 року, з початком кризи, фінансування припинилося і за кілька років споруда фактично була розвалена – все, що можна було, порозкрадали, зокрема й опалення. Тому перспективи цієї будівлі досить сумні.
Дещо веселіші справи з хатою, у якій письменниця проживала у Богуславі. Музей у ній засновано було 1985 року: тоді у приміщенні, поділеному навпіл, жило дві господині. Одну вдалося відселити, інша ж, бабуся, навідріз відмовилася від обміну. Тому нині ні води, ні опалення в музеї немає. Лише коли опалюють сусідню частину хати, де залишилася піч, прогрівається й сам музей, що й рятує хату від руйнування. Відвідувачі, особливо влітку, тут бувають нечасто – дачники мало цікавляться літературними діячами, а групи школярів та студентів приїжджають переважно восени. У приміщенні 5 кімнат, експозиція налічує понад 500 експонатів – фото, меблі, книги, живопис, листи… Щоправда, оригіналів та речей, що належали Марії Вілінській, не так уже й багато. Фактично все зберігається у фондах, а плями «під старовину» на виставлених у вітрині листах, із допомогою марганцю відтворюють самі співробітники. Така ситуація склалася через брак умов для зберігання матеріалів (неможливо ні підтримувати постійну температуру, ні контролювати освітлення), та відсутність охорони. А ще це пов’язано із любов’ю письменниці до своїх особистих речей – шафи, дзеркало, важку ванну вона перевозила із собою. Тому зараз, щоб побачити предмети, до яких торкалася рука видатної жінки – потрібно їхати у Нальчик, де завершився її земний шлях. У експозиції російського музею значно більше особистих речей письменниці.
Меблі, представлені в богуславському музеї, – переважно кінця ХІХ – початку ХХ ст., до письменниці стосунку не мають. В експозицію їх введено для створення атмосфери того часу. У п’яти музейних кімнатах зосереджено експонати, що намагаються дати повну картину життя Марії Вілінської. З порога на відвідувачів дивиться погруддя письменниці, а на стіні – її висловлювання: «Живу і мислю думою одною про ті світлі часи, коли людина стане володарем своєї долі, свого щастя». У першій кімнаті – матеріали, що дають уявлення про формування особистості письменниці до приїзду в Богуслав (1833-1885 роки). Окремі факти її біографії, портрети оточення, літературні досягнення… Як, наприклад, знайомство із німецьким композитором Едуардом Мертке в 1864 році і результат цього спілкування – вихід у світ збірника «200 українських пісень».
Друга кімната присвячена Богуславу, у якому Марко Вовчок жила з 10 серпня 1885 року до кінця червня 1886 року. Тут відтворено інтер’єр початку століття – піаніно, майстерно розписане ліжко, шафа. Історія її переїзду до Богуслава така: спочатку до хати, що раніше належала мировому судді В. Колусовському, приїхав чоловік Марії, Михайло Лобач-Жученко. Він писав, що хата сільська, лише «має панські широкі половиці», додаючи до листа план будівлі. Письменниця приєдналася до сім’ї пізніше. Довгі роки напруженої праці та переживань, пов’язаних із літературними скандалами й особистими проблемами, арешт та заслання сина, якому вона, незважаючи на свої зв’язки, не змогла допомогти, спричинили важку хворобу. Вона обстежувалася у київських лікарів, і на додачу до серцевих проблем, у неї виявили ще й онкологічне захворювання. Однак від оперативного втручання Марія відмовилася.
Всі ці фактори призвели до того, що у Богуславі вона фактично ні з ким не спілкувалася та перебувала у вкрай депресивному стані; за спогадами її чоловіка «могла тижнями, місяцями не виходити з хати». На щастя, страшний діагноз у 1886 році було спростовано. Важка хвороба онука Бориса теж певним чином посприяла поверненню до нормального життя – Марко Вовчок зосередилася на клопотах за хворим. І у кінці червня 1886 році, коли подружжя переїхало до Хохітви, невеликого селища неподалік міста, письменниця вже «ожила» і навіть повернулася до літературної діяльності.
До Богуслава Марко Вовчок приїздитиме ще раз – у період із жовтня 1896 року до серпня 1897 – допомагаючи своєму чоловікові, який мав неприємності по службі, збирати свідчення на його користь. Однак це буде пізніше, а у «хохітвянський період» літераторці нарешті випадає щаслива нагода насолоджуватися навколишньою красою і неквапним темпом життя. Про час перебування у Хохітві (з кінця червня 1886 року до грудня 1893 року) розповідає третя кімната музею. Тут також є дещо з речей кінця ХІХ – початку ХХ ст.: вигадлива люстра, щоправда, своєрідно «реставрована» – покрита білою фарбою, стіл, стільці, дерев’яна скриня. На стінах – фото і копії архівних матеріалів, що стосуються цього переоду життя Марка Вовчка. Зокрема, вражає репродукція портрета Толстого, виконаного С. Хазіним. Якщо придивитися уважно, то видно, що одяг письменника утворюють рядки його «Крейцерової сонати». Саме цей твір переписувала Марія з чоловіком у 1890 році. 
Четверта і п’ята кімнати музею присвячені останнім рокам життя видатної літераторки (з 1893 до 1907), де, зокрема, наведено рядки з листа, у якому Марко Вовчок з ностальгією згадує «милу Рось» і її зелені береги, де так вільно дихалося…
Біля хати, на подвір’ї, засадженому різноманітними квітами, встановлено погруддя письменниці роботи Т. Братерського. На відвідувачів дивляться загадкові очі сміливої жінки, яка багато досягла у своєму житті, заплативши, проте, високу ціну за право «бути володарем власної долі».
