Південь Англії – батьківщина багатьох видатних письменників. У списку імен, пов’язаних із Сасексом, значиться і Едіт Несбіт, і Ред’ярд Кіплінґ, і Чосер… То ж чи треба дивуватися, що багато героїв книг народилися і живуть саме тут, у краї болотистих долин і безкінечних пагорбів, порослих світлим листяним лісом або ж зі схилами, вкритими зеленою травою і ретельно підстриженими овечими отарами.
Найкраще почати цю історію так: «Колись, давно-давно,- здається, минулої п’ятниці – у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух…» (Тут і далі усі цитати наведено за книгою Алан. А. Мілн «Вінні-Пух» переклад з англійської Л. Солонька за редакцією І. Малковича, 2001. А-ба-ба-га-ла-ма-га). Так починаються оповідки про мале ведмежа Крістофера Робіна та його друзів, написані Аланом Мілном. І якщо раніше я, так само, як і ви, сприймав їх виключно як витвір авторової уяви, то тепер знаю, що вони – справжні!
Ліс, у якому мешкав Вінні-Пух, справді існує. Він розташований за милю-дві від англійського села Гартфілд і туди можна дістатися, проїхавши менш як півгодини від вузлового міста Танбридж Веллс. Гартфілд – типове англійське село з неодмінною Високою вулицею з поштовою станцією та крамничками. Один зі старожитніх будинків перетворився на прецікавий магазинчик «Пухова галявка», де усі охочі можуть придбати сувеніри, пов’язані з Вінні-Пухом, поїсти спеціальний обід згідно з «Тигрячим», «Пацевим» чи «Пуховим» меню, а ще – купити посвідчення учасника «Ех-спотикції» до Північного Полюса.
Уже на межі між Лісом та Селом подорожніх зустрічає розлогий дуб, що вочевидь виріс із жолудя, посадженого колись Пацем.
«- Я, Пуше, саджу жолудя: з нього виросте дуб, і тоді в мене просто біля порога буде багато-багато жолудів! Розумієш?
– А що, як не виросте? – спитав Пух.
– Виросте! Крістофер Робін сказав – неодмінно виросте, через те я й саджу».
Стежка пірнає під тінисте склепіння дерев і петляє між порослих мохом стовбурів, минаючи казкові, загублені в лісі фермерські будинки з табличками на кшталт Пацевої «Стороннім В», покликаними відгонити надокучливих туристів від приватних володінь. Такими ж табличками і густим живоплотом відмежувалася і стара ферма Котчфорд, до якої в 1925 році переїхав жити Мілн з родиною. Він і не здогадувався, якою доленосною стане ця місцина для нього самого, його сина Крістофера Робіна та всіх любителів чарівних казок у світі. Після Мілна ферма Котчфорд рідко коли мала постійного власника, а відколи у ній пожив один із учасників гурту «Ролінґ Стоунз», до неї й підступитися неможливо. Зате невідомий городник, який там нині заправляє, потішив моє вінніпушаче серце, змайструвавши на грядці з квасолею справжню хатинку Іа-Іа.
Головна принада Пухового Краю, безумовно, Місток. Це саме той місток, на якому Вінні-Пух вигадав гру в Палички. І знаєте, він абсолютно такий самий, як у книзі.
«Широка стежка, – така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, – вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев’яний місток – завширшки, як і сам Битий Шлях – з дерев’яними бильцями по обидва боки.
Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку…»
Хай пробачать мені читачі таку довгу цитату, але як краще описати цей дерев’яний місток, на якому постійно клопочуться туристи, перебігаючи з одного боку на інший? Щоправда, тепер на поперечки ніхто не вилазить, навіть дітлахи, бо ж цей місток став не просто містком, а знаменитим Пуховопаличковим містком. (Для тих, хто ще не встиг прочитати книгу, або ж колись знав, а потім забув, нагадаю правила гри в Палички: гравці одночасно кидають по паличці з одного боку мосту, а потім перебігають по інший бік, і чекають, чия паличка випливе першою).
Не відмовивши собі у задоволенні влаштувати змагання між двома паличками, я наочно переконався у мудрості віслючка Іа-Іа: «Треба пускати палочку з вихилясом, якщо ти, Тигро, тямиш, до чого я веду».
Це може здатися дивним, але для отаких, як я, туристів місток часто є кінцевим пунктом призначення у «Ех-спотикції». Далі йдуть переважно ватаги школярів із наплічниками, скаути і китайці. Далі вирушив і я, перейшовши через паркінґ (а тут їх чимало) і шосейку. Лісок змінився горбистою частково залісненою місцевістю, путівець здичавів. Якщо вірити розповідям місцевих, недалеко від стежки була пастка на Слонопотамів, яку я завбачливо оминув – бо раптом то також і пастка на Пухів, Перекладачів чи ще якихось П?
Стежка пішла під гору, скупе англійське сонце якось невчасно отямилося і вирішило трохи пригріти, а між тим я без особливого ентузіазму проминув ямки з піском у яких Малий Ру тренувався стрибати «у висоту, у довжину і навіть у глибину».
Нарешті, коли стежка стала надто вже крутою, я потрапив у Зачароване Місце. Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого.
Найцікавіше місце у Зачарованому місці – Капітанський Місток. Це, мабуть, тому, що з Капітанського Містка видно було все-все на світі – принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею. Тепер на Містку розташували меморіальний камінь на честь творців Вінні-Пуха – Алана Александера Мілна та художника Ернеста Говарда Шепарда. Тут особливо відчувається казкова атмосфера цього Пухового краю – це справді найвища точка, з якої видно ген далеко, усі овечі пасовища, тінисті гайки і загадкові балки, мало не до Гартфілда.
Як же було приємно посидіти там після виснажливої десятимильної подорожі… Але ж я розумів, що справжні пригоди мене ждуть далі – на Північному Полюсі.
Зійшовши на шлях і глянувши на мапу, я спробував уявити собі, де ж є той полюс? А ще, звісно, який він є той полюс, із чим його їдять? Попереду на схід від дороги прослалася широчезна балка з поодинокими деревцями, поросла папороттю і колючками, які так полюбляв віслючок Іа-Іа. Полюс мав бути десь там. А що мені не хотілося спускатися в балку більш як один раз, я вирішив вибрати за орієнтир струмок, який є на мапі, і у який, як я пам’ятав, під час першої «Ех-Спотикції» впав Малий Ру. Тож я рушив просто на Північ, із наміром за першої-ліпшої нагоди збочити зі стежки і спокійнесенько дістатися до Полюса, йдучи за течією…
Отож я йшов і йшов, а стежки все не було. Знову почалися дерева, потім ферми – приватні володіння, «Стороннім В», як уже мовилося. На найпершу придатну стежку я натрапив миль за дві. Отак я, мов колись Вінні-Пух, «бадьоро йшов поміж дубів та ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам’янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та втомлений, ступив у Дрімучий Праліс».
Дрімучий Праліс (ще відомий, як Столітній Ліс) виявився геть не схожий на Пухів Ліс. Тут було темніше, тихіше і вологіше. Глиниста багниста стежка вела донизу, доки я не натрапив на струмок, акурат як Пух і Паць, коли вони придумали зловити Слонопотама: «Спочатку, поки вони чалапали вузенькою стежкою, що в’юнилась понад Дрімучим Пралісом, обидва мовчали. Та коли вони підійшли до струмка і, підтримуючи один одного, по камінцях перебралися на той бік…»
Саме так, перебравшись сам-один по камінцях на той бік, я усвідомив одночасно кілька речей. Найперше – цей струмок і був моїм провідником до Полюсу. По-друге, він тік у НЕПРАВИЛЬНОМУ напрямку (тобто, не ДО Полюса, а ВІД нього, тому Малий Ру ніяк не міг впасти у нього і приплисти мало не до Земної Вісі. Ах, Алане, ах Александре!) І по-третє – БІЛЯ СТРУМКА НІДЕ БУЛО НОГИ ПОСТАВИТИ! Зарості підступили так близько, що йти уздовж струмочка, весело насвистуючи, і з приємністю примандрувати просто до Полюса не випадало…
Довелося видиратися на пагорб і йти побіч струмка на Південь, час від часу пірнаючи в нетрі, щоб перевірити, чи все ще струмок біжить поруч і чи нікуди не подівся. Особливої пікантності додавало те, що з іншого боку мене підпирало овече пасовище, обнесене дротом із підключеним струмом. І це я ще мовчу, що під ногами чвакало болото (і як воно тримається на схилі?!) й немилосердно кололися будяки.
Отож, я перейшов Праліс і вийшов точно до того ж видолинку, з якого почав свою «Ех-спотикцію» до Полюса, тільки з іншого боку. Струмок справді витікав із невеличкого озерця, що збирало з усіх боліт сірувату воду, довкола росли колючки і орляк. І навіть палиці не лишилося на знак того, що тут колись побувала ціла «Ех-спотикція». І жодної придатної для цього ломаки довкіл – жоднісінької!
Одне слово, діставшись-таки Полюсу, я найперше пригадав слова Іа-Іа, які той сказав при такій же оказії: «Гм… Ну що ж. Принаймні дощу не було, і то вже добре».
Коли я видерся на західний бік долини і опинився там само, звідки рушив до Полюса, то я вже був Скромним Тигрою, Сумним Тигрою, Смирним Тигрою, Маленьким і Ввічливим Тигрою, саме таким, який повсякчас повторює: “Ой, АВТОБУСЕ, який же я радий тебе бачити!”
А коли й ви колись надумаєте помандрувати Пуховим Краєм, то найперше беріть із собою провізію (тобто, те, що їдять), ідіть великою компанією, набирайте палички заздалегідь (бо біля мосту все геть-чисто вибрано), а головне – обов’язково – прихопіть палицю, щоб устромити її там, де це зробив Крістофер Робін. На ПІВНІЧНОМУ ПОЛЮСІ. ВІКРИТОМУ ПУХОМ. Тому що ПУХ ЙОГО НАШОВ.
Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.
