Багато різних речей, які тільки стаються людині, сприймаю як дар, але часом думаю, що серед усіх найгарніших дарів дуже важливим є дар бути другом, мати друзів, вчитися їх любити й берегти. Бо кожен із них дуже цінний, бо кожен – важливий і світлий. Добре, дуже добре могти їх так бачити, добре, коли нам дано переживати своїх друзів як дар.
Вимовляю слово «друзі», зрештою, просто його думаю – і бачу стільки добрих і світлих облич, що радісно й щасливо усміхаюся. Бачу тих, кого хотіла би зараз міцно обійняти, за ким скучаю і при кому розливається стільки світла й незатьмареної радості. Згадую тих, при кому можна вільно і легко бути, при кому нарешті стаєш ніким іншим, як тільки собою.. Тих, при кому пізнаєш себе тим найкращим, яким тільки можеш бути. Тих, при кому було би дуже соромно зробити щось зле чи принаймні прикре. Чию присутність відчуваєш навіть тоді, коли їх немає поруч, і червонієш уже на саму думку про те, що якийсь твій недобрий вчинок найдорожчі люди могли би побачити.. Вони всі дуже близько. І ті, з ким єднають роки приязні, і ті, хто є поруч іще дуже коротко, але вже міцно.
Так багато є тих, кого хотіла б спитати: чи ти уявляєш, як добре, що всі ми зустрілися, що всі ми одні одним сталися? Що ми можемо говорити так вільно і легко, і що можемо берегти те світло, яке є біля нас, і яке починається в наших розмовах, і триває в нас навіть тоді, коли вони закінчуються.. Чи уявляєш, як це гарно, що можемо бути гідно одні при одних і що стаємо одні при одних світлішими? Але я ще не запитую; просто дякую, що ми є одні одним і що разом стаємо ліпшими.
Добре мати друзів, при яких почуваєшся дуже малим і знаєш, що вони – великі. Добре, зрештою, мати тих, із ким знаєш, який ти насправді – нічого не додаючи і не віднімаючи.
Мені подобається усвідомлення того, що друзів справді можна навчитися приймати безумовно, зі всім, що в них є. А коли вмієш приймати друзів, починаєш загалом дивитися на всіх теплішим і лагіднішим зором, серце стає добрішим і перестає зважати на дрібні прикрощі, яких нам часом завдають. Стає легше приймати інших, а світ стає відкритішим і радіснішим. Перестаєш критикувати й оцінювати, порівнювати і зважувати – а просто нарешті починаєш любити і довіряти.
А ще мені дуже подобається вміти чекати друзів. Подобається зустрічати друзів, коли вони приїздять у гості. Подобається радість, із якою прокидаєшся рано вранці, щоб встигнути на вокзал, а може, й не лягаєш, коли гість приїздить уночі. Подобається те добре світло, що розливається в тобі в очікуванні на зустріч. Тоді думаю, що добре було б уміти зустрічати так не лише тих найближчих, а й кожного, хто приходить. Уміти цією радістю поділитися.
Гарно також, що мовою, якою говоримо до друзів, можемо говорити й до зовсім незнайомих людей. Що з такою самою лагідністю, доброзичливістю і простотою, які в ній є, можемо говорити до продавців, водіїв, бездомних, урешті, до всіх, кого бачимо. Що часом уміємо бути так, щоби в нашій мові не було страху й скнарості, щоб ми не боялися ділитися нею – і тоді вона теж розсіватиметься довкола нас, як найкраще світло.
Гарно, що можна це все пізнати й цього навчитися. І гарно, що нам стаються ті, чия приязнь перемінює нас настільки, що починаємо по-іншому бути, інакше бачити. Гарно, що є ті, кому кажемо: за те, що ти є, так міцно тобі дякую. Що є приязні, які нам хотілось би зберегти як найцінніший, найкоштовніший скарб.
А ще думаю, що друзів дано нам і для того, щоб ми могли повніше пізнати себе – які ми є, чого потребуємо. Щоб пізнати в собі щось те добре, про що ми, може, навіть і не підозрювали. Нам дано друзів, щоби поруч із ними ми вчилися дякувати. А ще – щоб мали кому довіряти й кому довірятися, бо потребуємо тих, при кому не мусимо нічого боятися. Потребуємо тих, хто може прийняти нас із усім, що в нас є. Тих, хто дивиться на нас любляче й лагідно.
Пригадую, як колись, думаючи про євангельські слова «Збирайте собі скарби не на землі, а на небі», якоїсь миті я подумала, що наші друзі – це теж такі добрі скарби. Бо, відходячи з цього світу, не візьмемо з собою нічого. Нічого не зможемо з собою забрати, але напевно зустрінемо в небі тих, кого ми любили тут, на землі. Зможемо їх обійняти й уже назавжди бути разом. Мені би справді хотілося, щоб ми могли пережити там однакову за всіх і за кожного вдячність. Але й тут хотіла би встигнути подякувати за всіх, хто так світло і добре мені стався. Завдяки кому хотілося бути тихо і ясно. Поруч із ким я навчилася бачити в інших світлий і добрий дар. За тих, хто був і є поруч, і за тих, хто відійшов. Бачу всіх їх у теплому й доброму світлі. І тихо-тихо кажу: «дякую»…
Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.
