Україна гине? Українська мова загнана в кут? Шевченківська Україна відходить навіки в минуле – на її місце приходить незнайома країна, де українці будуть (вже є) в меншості…
Деякий час і я був песимістом. Але тепер — уже ні. Висловлю кілька парадоксальних думок. Є естетика глибокого страждання. Є сила глибокого страждання. Страждати не страшно, якщо це загартовує. Що гірше — то краще. Що гірше — то різкіше «я». Тим більше ти є. І – навпаки – як тільки зникне відчуття загнаності, може настати період більш серйозного духовного випробування. Екзистенційного вакууму. Ба, духовного колапсу.
Хороше, розкішне життя, де за своє «я», за свободу не треба боротися, призводить до розслаблення і навіть занепаду духу. Те, що ми нині спостерігаємо в західних країнах, де ніхто не утискує їхню мову, не знущається над національною пам’яттю: у них нема наших проблем (є інші) – а де те духовне щастя?
Звичайно, ми не можемо прирівнювати націю до окремих її особистостей. А однак такі, скажімо, люди, як Василь Стус, доказали, що чим більше утиску, тим більша внутрішня незламність. Звичайно, біля витоків цього явища стоїть Шевченко.
Чи це не міф? Не думаю. Є закони людської душі.
Ми тужимо «за Майданом» і кажемо, що тепер, за такої активності мас, «усе пропало».
У мене є розгадка громадянської пасивності нинішніх українців. Вони живуть глибше від влади. Влада для них – ніщо. Вони її зневажають. Це щось козацьке: що для них була влада? Ніби й визнавали владу гетьмана, але чи було це серйозно? Як довго це тривало?
Попри те, що хочеться докоряти народові за відсутність свободолюбства (де той помаранчевий сплеск?), не можу не відзначити парадоксальну наявність свободи в позиції «моя хата скраю». Тут не все так просто. Так, егоїзм індивідуаліста. Але чи не індивідуалізм – корінь будь-якої свободи? Чи моє інтимне, «хатнє» «я» не веде в глибини тиші й Бога? І мого власного буття? І що тоді всі ці криві перекошені «лики» політиків на телевізійних іконах? Чи вони мене стосуються?
Якось довелося побувати на українському весіллі. Там співали «Вітька при власті». Всі реготали. Танцювали притупуючи. І я подумав: цей народ вільний. Попри все, що ми про нього думаємо й говоримо. Якщо він сотворив таку пісню, яку співають на весіллях. Він використав наймогутнішу зброю – не «Повстаньте, гнані та голодні», а – сміх. Регіт запорізьких козаків. Хай іноді крізь сльози. Чи це не сила (яка може вирости і в щось інше)?
Я не думаю, що у східного сусіда здатні на таке. Ось так реготати. Це суто українське.
Та ні, є щось тонке в загнаності українського серця. В цій загнаності воно витончується. Душа стає якось глибшою. Сидів цього літа у львівській кав’ярні «Гасова лампа», під скляним дахом. Лунала українська пісня. Пив каву. Було добре.
Україна. Українська мова отримала неможливий статус мови культурної еліти. Вона не виробила власних (дослівні переклади до уваги не беремо) матюків і блатної лексики, радянського «новоязу». «Новояз» був винятково російськомовним, бо мова влади була російська. Зі свого боку, блатняк, як і взагалі феня наших, як сказали би французи, банльйо («спальних» міських і приміських зон великих міст) – або російською, або суржик.
Це якийсь історичний шанс і вища справедливість на тлі нижчої наруги – що, будучи століттями загнаною на задвірки, українська мова зберегла свою чистоту: бо великі маси люду, який валив у міста за кращим життям протягом усього минулого століття, нерідко стаючи «приблатненим», в умовах напівкримінальної атмосфери російськомовних мегаполісів, швидко освоювали російський сленг (не мову – бо вони її досі не знають). Залишаючи таким чином солов’їну незайманою – в глибинах власної підсвідомості: такою, якою вони її засвоїли від матері й батька в селі чи невеликому містечку.
Якщо не брати до уваги відкритих українофобів, російськомовні українці загалом дивляться на українську мову, хай і загнану, як на щось вище. Попри те, що ця мова, яка хоч і має державний статус, відтиснута на Захід, а в Центрі й особливо на Сході існує лише на острівках – щось схоже на історичну Хортицю. У тому, що українська мова сприймається саме як мова культури, не раз доводилося пересвідчуватися. Це нагорода за утиск.
Тільки цим не треба гордитися. Найгірше, якщо почати «задирати ніс». А ще гірше – ставати в позу ображених і нещасних і впадати в національне самовихваляння (вбивче для нації, уже не кажучи про комічний ефект, який позбавляє справжньої сили).
Страждання, що витончує і мову, і буття, – лише тоді гідне себе, якщо не стає розмінною монетою. Якщо воно є чимсь інтимним.
Це таке страждання, яке є важкістю. А важке життя в умовах тиску – якщо важкість несуть із гідністю – варте поваги і самоповаги.
Врешті, що потрібно? Людині – як і нації – найважливіше поважати себе. І українці – справжні – себе поважають. Не треба казати, що вони не поважають себе, якщо не виходять мільйонами на площі міст (покищо?). Там, у їхніх душах, іде непомітний рух. Там щось зріє. Це стихія підсвідомості, про яку ми нічого не можемо знати.
