Самокритика на експорт

Десь понад тиждень тому польська Gazeta Wyborcza опублікувала текст Юрія Андруховича під заголовком Bedziecie mieli Euro, że hej! Важко сказати, яку реакцію викликав цей матеріал у Польщі, проте в Україні його майже не помітили. І якби не локальний резонанс у мережі Facebook, я мав би небагато шансів ознайомитися з епічним посланням Юрія Андруховича європейцям. За своїм жанром це класична авторська колонка, подібна до тієї, яку Андрухович веде на сайті ТСН. Там шановний Юрій Ігорович найчастіше описує враження від подорожей чи побутових ситуацій, рефлексує на тему доброї та поганої музики, згадує світлі сторінки минулого, проте при цьому не забуває прориватися зі сфери особистої в суспільно значущу. Складається враження, що для створення цих коротких текстів наш Патріарх використовує один-два прийоми, особливо при цьому не напружуючись.

У колумністиці, як відомо, провідну роль відіграє особистість автора. Бажано, щоб він був відомим та авторитетним, а також мав нестандартний погляд на проблему, про яку пише. Колумністика – жанр суб’єктивний, особистісний і не такий легкий, як може здатися на перший погляд. Попри те, тут таки діє правило, обов’язкове для будь-якого жанру: нічого не вдасться, якщо тобі нема чого сказати.

Про Євро-2012 Юрій Андрухович, як виявилось, має що сказати, хоча текст для польського видання він створив за «фірмовими» прийомами своєї інтернет-колонки. Навіть більше – частину просто скопіював із неї. Йдеться про враження від поїздки під час туру-презентації «Лексикону інтимних міст».

Полякам Андрухович переповідає про наші погані дороги, засмічені узбіччя, біґборди з політиками та інші ознаки пропащої країни. Далі він констатує більш глобальні прояви близького краху: економіка цілком зупинилася, не виробляє жодних товарів та послуг завдяки «донецькому бізнесу». Зовсім невимушено автор переходить на ораторський тон: «О, наївні європейці! Ви досі вважаєте, що, провадячи переговори з українськими лідерами, дійсно розмовляєте з політиками? Які там політики – то звичайні злочинці! Ви безсилі проти них, якщо не беззахисні. Намагаєтесь розмовляти з ними за допомогою цивілізованих політичних механізмів, а вони розуміють лише один аргумент – удар бейсбольною биткою по голові». Андрухович зізнається, що українці знов починають боятися, і порівнює цей стан страху з 1970-ми роками, коли ув’язнювали дисидентів. «Потім ми відвикли від страху, а тепер боїмося знову», – підсумовує він. Так ніби у вісімдесяті вже не боялися і дисидентів усіх звільнили, так ніби до Помаранчевої революції не боялися. Досить вільна паралель із брєжнєвськими часами, але це ж колумністика, як не крути.

Андрухович підкреслює монолітність теперішньої влади: «У їхніх руках усе: прокуратура, суди, міліція, армія, спецслужби». І відразу порівнює Україну із Сицилією періоду міжвоєння. Цікаво, що стало основою таких паралелей – фільми Мартіна Скорсезе, чи інші історичні документи?

Створивши таке епічне полотно в кількох абзацах, Юрій Андрухович запрошує європейців приїхати до України на протест: «Може, вас не відважаться розганяти кийками та сльозогінним газом». І якби він поставив після цього речення крапку, то зробив би дуже мудро. З окремими висловлюваннями я, може, й не цілком згоден, але ж це колумністика. І все в ній на місці: власний погляд, яскраві ілюстрації, чітка артикуляція, емоційні заклики, критика бездарної та злочинної влади. Коротше кажучи, інтелектуал на варті!

Проте Андрухович вирішив додати ще кілька речень. Можливо, він якось відчув композиційну незавершеність тексту, а може, йому здавалося, що запрошення не досить щире та переконливе. Хтозна, причин можна знайти багато. Скажу лише, що завершальний акорд вдався на славу, у кращих традиціях Андруховичевої прози. Подаю його повністю, щоб ви також змогли насолодитися цим нанизуванням образів, цими «маврами, козаками, ведмедями, спудеями, жидами, пігмеями і повіями» двадцять років потому: «Проте навіть якщо приїдете не протестувати, то теж запрошуємо. Якщо любите той прогнилий пострадянський клімат та не зовсім південну атмосферу масштабного забруднення від великих комбінатів, монументи Леніну і Сталіну, горілку з пивом, засмічені узбіччя, зруйновані пам’ятки, а замість них незакінчені об’єкти будівництва великих торгівельних та бізнесових центрів, якщо ви спраглі доступних та приємних дівчат, необов’язково з ВІЛ чи венеричними хворобами, а також всюдисущих наглядачів, поліцаїв, агентів, спортсменів, готових до атаки з бейсбольними битками, – тоді ми ще сердечніше запрошуємо вас на українське Євро!».

Саме цей фрагмент спричинив дискусію в соціальних мережах: образив чи не образив Юрій Андрухович українців? Тих, хто обурився, зрозуміти легко. Тих, хто захищає автора, – також: «Самокритика – єдине, що нас у всій цій прикрій ситуації ще може якось врятувати і виправдати». Я поділяю право інтелектуала писати неприємні, драстичні, навіть провокаційні речі, якщо це допомагає очищенню та розвитку суспільства. Проте чи є текст Андруховича самокритикою? Вся пафосна частина колонки написана від «ми», тобто автор при всій суб’єктивності та неоднозначності заяв, виступає від імені українського суспільства. Така собі метонімія: українці – це Андрухович. Не дуже вдалий хід, як на мене. І вже точно не позиція інтелектуала, не голос колумніста, який мав би говорити від себе. Який мав би відвідати Харків і Донецьк, врешті-решт, перед тим, як говорити щось про українські реалії перед чемпіонатом.

Якщо ж розглянути текст Юрія Андруховича як перформативне повідомлення (перепрошую за термінологію), то «самокритикою» його назвати аж ніяк не можна. Цей матеріал має конкретного адресата і визначену мету. Андрухович не написав його для українського читача, його адресат це поляки, європейці (саме до них звертається автор у тексті), тобто потенційні гості України під час Євро-2012. Метою повідомлення є переконати їх, що в Україні все жахливо, поведінка влади і суспільства спричиняє небезпечну для життя і здоров’я туриста ситуацію. Тому краще до нас не їхати, хіба що ви «спраглі доступних та приємних дівчат». Припустімо, «наївний і не спраглий європеєць», до якого звертається Андрухович, таки повірить авторові на слово і залишиться вдома. Без сумніву, це значно наблизить зміни в українському суспільстві, пришвидшить усі позитивні процеси, включно з євроінтеграцією. І нехай наша економіка й справді зупинилася, ні товарів тобі, ні послуг, але чого нам усе ж не бракує, то це – самокритики. Та ми навіть експортувати її можемо!