Інтелектуальний важковаговик із Кривого Рогу

В Україні літературні журнали відрізняються від динозаврів лише одним: вони поки що існують, хоча зміну культурного та економічного клімату пережили вкрай погано. Тенденція до зникнення набрала загрозливого характеру не сьогодні, й не вчора, проте всупереч їй останнім часом відбуваються спроби відродження окремих видань, як от «Дніпро» чи «Сучасність». Обличчя цих журналів сформувалися у цілковито відмінних «тераріумних» умовах, тож тепер доводиться шукати нових способів та стратегій, аби виживати й розвиватися. Більш успішним у цій ситуації виглядає журнал, який прийшов до нас не з юрського чи тріасового періоду, а заснований порівняно недавно – 1994 року. Мова йде про «Кур’єр Кривбасу».

Дітище Григорія Гусейнова має всі підстави, щоб називатися найкращим у своєму сегменті, і може похвалитися оперативною й адекватною реакцією на вітчизняний літературний процес. На сторінках «Кур’єру Кривбасу» друкуються знані сучасні українські автори, виходять літературно-критичні статті, рубрика «Нові автори нового століття» знайомить із молодими прозаїками й поетами. Крім того, журнал публікує переклади світової літератури та досі невідомі (або ж маловідомі) твори класиків – свіжими прикладами є оповідання Юрія Косача та його п’єса «Скорбна симфонія», яку в архівах віднайшов Марк Роберт Стех. Загалом, «Кур’єр Кривбасу» можна назвати виданням всеїдним щодо напрямів літератури, проте водночас вибагливим і не позбавленим власної кон’юктури. Закономірно, що за роки існування журналу в нього з’явилися постійні автори. Наприклад, Ігор Бондар-Терещенко регулярно виступає на сторінках «Кур’єра Кривбасу» і як поет, і як прозаїк, і як літературознавець. Водночас, важко не помітити цілковиту відсутність серед дописувачів таких зірок, як Юрій Андрухович та Оксана Забужко, при тому Сергія Жадана в «Кур’єрі Кривбасу» почитати можна. Втім, значення цього видання надзвичайно вагоме для української літератури, і якби цього журналу не було, то на його місці зяяла хіба що велика «чорна діра».

Із початку 2011 року видання друкують в Києві, воно помітно виросло в розмірах, і тепер нагадує альманах – свіжий випуск об’єднує аж три місячних номери. Припускаю, що причини такого рішення передусім фінансові. Адже видавати один, нехай більший, випуск на квартал менш витратно, ніж робити щомісячні номери. Тож від початку цього року маємо два товстих примірники «Кур’єра Кривбасу» – №266-267 за січень-лютий та №268-269-270 за березень-квітень-травень відповідно, хоча весняний випуск з’явився у книгарнях ще в квітні.

Зимовий «Кур’єр Кривбасу» відкриває повість Ярослава Мельника «Телефонуй мені, говори зі мною». Автор досягнув значного успіху в Литві, де мешкає з початку дев’яностих років, а тепер повертається в українську літературу. Проза Ярослава Мельника має філософське підґрунтя екзистенціалізму, побудована на яскравих алегоріях та символах, через що критики називають письменника нео-символістом. Мова повісті суха та лаконічна, важливими формальними засобами передачі психологічного напруження та конфлікту стають діалоги та риторичні запитання, на які герой все ж намагається шукати відповіді. Цілком можливо, що комусь, бракуватиме конкретних побутових деталей у змалюванні архетипної ситуації пошуку батька. З іншого боку, проза Ярослава Мельника виглядає альтернативною пропозицією серед сучасної української прози, тому немає сумніву, що вона знайде свого читача.

Чудовим зразком для зіставлення із «Телефонуй мені, говори зі мною» виступає «Альбіна» Євгенії Кононенко, опублікована в тому ж випуску журналу. Текст має обсяг тридцять сторінок, тож його можна вважати повістю або великим оповіданням. Основою цієї містичної історії стають дитячі та підліткові спогади з точним змалюванням реалій радянського життя, артефактами якого були одночасно і пам’ятник Косіору, і джинси Super Rifle. Йдеться про Київ вісімдесятих років, тому характерними для «Альбіни», як для класичної розповіді про місце юності, стають інтонації ностальгії та жалю, проте водночас присутня віра у перевтілення та можливість прожити іще одне, інакше життя.

Зовсім інший настроєвий фінал має перший розділ «Лахмітника» – роману Олексія Жупанського, що завершує розділ української прози в цьому номері. Після «Альбіни» цей текст переносить читача на десятиліття вперед – маємо вже картину не перебудовчих вісімдесятих, а непевних дев’яностих років, суспільства, у якому старі закони скасовано, а нові ще не написано. Роман Олексія Жупанського містить ще більше деталей епохи: тут і детальні описи депресивних спальних районів та хаотичних базарів, і розповіді про трагічні долі наркозалежних друзів головного героя, і сцени тотального бандитизму та безправ’я. Власне, перший розділ роману має назву «Генезис» і змальовує картину формування світогляду й характеру ще школяра Лахмітника, який постає перед вибором: стати хижаком чи жертвою в тому жорстокому світі, де він мав нещастя народитися. Для створення панорамної оповіді автор часто використовує прийом дієгезису, узагальнено переповідаючи події чи описуючи суспільні явища та процеси, характерні для дев’яностих років, це наближає текст Жупанського до ранньої прози Жадана: «Деякі заводи ще сяк-так продовжували працювати, вряди-годи вивергаючи в небо чорні і жовто-сірі дими, неначе гордо підняті прапори величезних бойових крейсерів, що навіки сіли на мілину пагорбів-рифів цього міста, але попри все вахтові продовжували щоранку відбивати склянки, давати гудки і підіймати бойові знамена різнокольорових димів, ніби натякаючи, що, можливо, цей бій програний, але війна ще триває, і що ще побачимо хто кого, і що світовий пролетаріат лише вдає, що заснув і збайдужів до всього, з розірванням своїх кайданів включно, а насправді він лише вичікує, вичікує слушної миті, коли їхні заводи-крейсери дадуть той єдиний доленосний гудок, і тоді сталеві брами їхніх трюмів розчахнуться, і віками пригнічуваний пролетаріат разом із дружнім йому декласованим елементом нарешті довершить те, що так і не зміг до пуття за попередні сімдесят із гаком років». У цьому фрагменті бачимо опоетизовану лівацьку й анархістську риторику, проте, загалом, вона в тексті не домінує – значно більше там зображень постсоціалістичного суспільства як постапокаліптичного і пошуків молодої людини свого місця в ньому. Автор наближує умови, в яких формується його персонаж, до екстремальних та змушує його до вчинку.

Неозброєним оком помітно, що прози в «Кур’єрі Кривбасу» найбільше. Третину весняного випуску займає роман Романа Іваничука «Торговиця», зміст якого можна передати зашкарублим штампом – перипетії людської долі на тлі історичних катаклізмів. Місцем дії роману стає Коломия – «не помия, місто!», про що автор нагадує читачеві, послідовно вживаючи слово «Місто» з великої літери. Епохою, яку Роман Іваничук обрав для нової книги, стають 1930-40-ві роки – криваві часи, з яких мало хто вийшов неушкодженим. Тоді не бракувало ні героїзму, ні підлості, ні життєвих драм і трагедій. Беручи до уваги, що Коломия тридцятих років була місцем дитинства Іваничука, я мав дещо наївне сподівання прочитати роман, сповнений суб’єктивізму, особистих вражень та емоцій. Проте автор піднімається над подіями та видає публіцистику абзацами й сторінками, створює добрих героїв і героїв поганих, і всі вони ходять поруч та розмовляють із реальними історичними постатями: Станіславом Вінцензом, Оленою Телігою, Іриною Вільде та іншими. Коротше кажучи, живий класик, і ніц із тим не зробиш.

От де емоцій не бракує, то це в прозі Ольги Деркачової. Під заголовком «Повидло з яблук» зібрано декілька чуттєвих безсюжетних оповідань, яким притаманні сповідальні та дещо сентиментальні інтонації. До прозового блоку весняного випуску можна також віднести спогади Станіслава Вишенського «Після пристрастей і страстей» та фрагменти non-fiction із нової книги Сергія Жадана «Вогнепальні й ножові».

У розділі «Універс» зимового «Кур’єра Кривбасу» опубліковано серію оповідань скандинавських авторів у перекладі зі шведської та норвезької львів’янок Наталі Іваничук, Ірини Сабор, Ганни Мамчур, Софії Косарчин. Під назвою «Тепла проза з-над холодного моря» зібрано твори дуже різних авторів: уже знаних класиків – норвежця лауретата Нобелівської премії Бйорнстьєрне Бйорнсона та фіна Захаріаса Топеліуса, – вкупі з такими молодими талантами, як Юнас Гассен Хемірі. Життєствердну скандинавську прозу відтінюють два моторошні оповідання Тадеуша Боровського про перебування в нацистських концтаборах. Переклав ці тексти з польської киянин Ігор Пізнюк. У наступному номері світова проза представлена оповіданням німкені Фреї Клір «Повернення раю» (перекладач Тетяна Веремієнко), герой якого страждає від наслідків комуністичних ілюзій у молодості, та повчальною казкою латвійця Карліса Скалбе (перекладач Юрій Завгородній). В обох випусках є також чудові переклади Валерії Богуславської: в зимовому – поезії відомої російської дисидентки Наталії Горбанєвської, у весняному – зворушливі вірші Шике Дріза, який писав їдишем. Привертають увагу також переклади Валентини Давиденко сучасної італійської поезії, опубліковані раніше в міжнародному літературному журналі Formafluens у Римі. До підбірки увійшли тексти вже зрілих поетів різних поколінь: Тіціани Колуско, Марко Палладіні, Маріо Лунетти та інших. Серед цих текстів багато філософської, проте позбавленої герметизму поезії. Майже вся вона написана верлібром, подекуди помітні американські впливи.

Українська поезія представлена в зимовому випуску текстами Юрія Буряка та Ігоря Бондаря-Терещенка. Обидва є постійними авторами «Кур’єра Кривбасу», хоч останній публікується тут частіше. Поезіям Бондаря-Терещенка притаманна гра слів, іронія, а деякі з них є неприхованим блазнюванням, в якому відчувається задерикуватість Михайля Семенка.

Бурякові поезії теж не без гумору, провідною їх темою є спогади, як дитячі, так і зовсім свіжі. Пережиті події, відвідані місця, імена друзів-знайомих, серед яких, зокрема, зустрічаємо поетів Київської школи, стають тлом для поетичних та філософських рефлексій. Юрій Буряк абсолютно незакомплексований та відкритий до новацій поет, він створює багатошарові й водночас герметичні тексти, залюбки грається з мовою, експериментує з формою, а вірш «Веселий Роджер» взагалі можна назвати фігурним. І попри все, не покидає враження, що така поезія цікава передусім автору та згаданим у текстах людям, колу обраних, кожен з яких має власний ключ до інтерпретації віршів Буряка.

Поетичний розділ весняного випуску «Кур’єра Кривбасу» особисто для мене виявився значно цікавішим. Віра Вовк опублікувала свої сонети та сонетоїди під назвою «Варіяції на тему кохання», в яких помітні сліди традицій «від «Молодої Музи» до «Празької школи»». «Формальні етюди» поетки переливаються широкою палітрою почувань: від богемного декадентства до тонкої іронії та патріотичних зізнань. Компанію Вірі Вовк на сторінках журналу склала Галина Крук. Авторка насамперед відома своєю інтимною лірикою, проте досить несподівано її підбірку відкриває вірш «Сказати собі чесно», сповнений громадянських мотивів та закликів. Можливо, це ще не барикадна поезія, але зовсім недалеко від неї:
«ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок,
щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля,
навіть китайок не вистачить завезених із Китаю…»

Справжньою знахідкою, в прямому та переносному значенні, серед матеріалів журналу є п’єса Юрія Косача «Скорбна симфонія», що публікується вперше. Цей твір, що зображує події з життя композитора Дмитра Бортнянського, в архівах УВАН в Нью-Йорку віднайшов Марко Роберт Стех. Для весняного номера «Кур’єра Кривбасу» доктор Стех відібрав також історичну малу прозу Косача. У тому ж випуску надруковано оповідання Степана Риндика та біографічна стаття про цього незаслужено забутого автора. Подібні публікації справді безцінні, адже дають доступ широкому колу читачів до малознаних текстів й заповнюють «білі плями» в українській літературі.

Молодим авторам рубрики, яку веде Олег Коцарев, у двох свіжих випусках журналу знайшлося небагато місця: у зимовому номері сентиментальна поезія Алли Миколаєнко, що деякими інтонаціями та прийомами нагадує творчість уже знаної Каті Бабкіної, у весняному – коротенькі замальовки з життя від Марини Єщенко, які Коцарев характеризує як сентиментальний натуралізм. Якщо підсумувати, то молодим авторам за п’ять місяців вділили аж тринадцять «сентиментальних» сторінок. Тут одне з двох: або молоді мало пишуть, або не відповідають вимогам журналу. Звісно, хотілось би бачити більше «нових авторів нового століття», хоча якщо рубрика спеціалізується лише на дебютах, то можна зрозуміти причини такої невисокої врожайності.

Літературна критика в зимовому випуску представлена проникливою статтею Олени Галети «Історія “на дому”» про книгу вибраного листування Юрія Шевельова й Оксани Забужко та науковою рецензією Марти Хороб на роман Степана Процюка про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю». У наступному випуску лише одна літературознавча стаття: «Що було б, якби?.. Що буде, якщо?..» професора Миколи Ільницького. Критик зіставляє тексти Василя Кожелянка («Дефіляда в Москві») та Юрія Щербака («Час смертохристів»), досліджуючи філософську основу та сюжетні особливості обох романів. Закриває літературознавчий блок інтерв’ю з критиком Євгеном Бараном.

Фахове осмислення літературного процесу є важливою складовою «Кур’єра Кривбасу», проте водночас ці матеріали потребують відповідного читача. Очевидно, що журнал не націлений на масову аудиторію, його передплатник – це літератор, гуманітарій, інтелектуал, а вони, погодьмося, становлять дуже нечисельну групу в українському суспільстві. Припускаю, що саме з цих причин «Кур’єр Кривбасу» почав нагадувати боксера-чемпіона у надважкій вазі, який украй рідко виходить на ринг. Хоча б тому, що ніхто не зазіхає на титул.