У кожного з нас є своє хобі: музика, філателія, футбол… Або ж щось екстремальніше на зразок банджі-джампінгу чи скайдайвінгу (недешеві задоволення). А от тим, хто надає перевагу мандрівкам ілюзорними світами, багато не треба: зручніше вмоститися на дивані з улюбленим фентезі. До того ж, за таку можливість не потрібно дорого платити. Інша річ – скільки всього втрачає український читач. Пропонуємо вашій увазі чотирьох британських письменників, які працюють у жанрі фентезі, та ще досі – через прикрі непорозуміння – не перекладені українською.
Маестро Плаского світу
Якщо до цього моменту ви не знали, хто такий Террі Пратчетт (Terry Pratchett), то однозначно живете в якомусь іншому світі, Непласкому. Не ображайтеся, але ви втратили півжиття… Саме так! Адже читаючи книжки цього британського письменника, часто плачеш… від сміху. А якщо «перетравити» все, що коли-небудь виходило з-під пера Пратчетта, можна продовжити собі життя не на одну декаду.
«Плаский світ» — це серія гумористичного фентезі, яка налічує тридцять дев’ять романів, п’ять оповідань, наукові твори та навіть куховарську книгу. І звичайно ж, у такому розмаїтті не обійтися без спеціальних карт, які б не дали загубитися читачеві-мандрівникові. Серія має декілька підциклів, присвячених конкретним героям. А на фан-сайтах можна знайти допоміжні схеми, що радять, із якого роману краще братися за цей масив витонченого гумору й необтяжливого стилю.
Автор почав писати невеличкі фентезійні оповідання, ще навчаючись у школі. Згодом став журналістом, проте пішов із професії заради письменницької кар’єри. 1971 року було надруковано його перший роман «Люди з килима» (The Carpet People). Головні герої – небачені людським оком мешканці наших килимів. «Темна сторона сонця» (The Dark Side of the Sun) заносить читача на іншу планету, де живе головний герой, який прагне розшукати расу Жартівників. Згодом був «Пласт» (Strata) – космічний роман про вчених, що спеціалізуються на створенні планет. Керівника проекту незнайомець попросив дослідити незвичайний світ у формі диску. Мабуть, уже тоді Пратчетт виношував свій задум «Плаского світу».
Романи не викликали ажіотажу серед читачів, тож видавництво відмовилося від співробітництва. Але Пратчетт не склав рук і вже 1983 року в іншому видавництві було надруковано «Колір магії» (The Colour of Magic) – книжку, що поклала початок цілому циклу, який нині відомий як «Плаский», адже дії всіх романів серії відбуваються на дископодібній планеті. Для свого світу Пратчетт – історик, науковець і кулінар, а простіше кажучи – Бог-творець. Хоча сам для себе обрав скромну роль такого собі «спеціального кореспондента» з місця подій. Пратчетт дбайливо описує кожен нюанс побуту, звичаї жителів та навіть систему освіти, водночас схожі й такі відмінні від наших. Так, «Санта-Хрякус» (Hogfather) розповідає про особливості самобутнього Різдва в місті Анк-Морпорк, де одного разу через випадкову прикрість подарунки дітям у шкарпетки довелося складати Смерті. 2006 року історію було екранізовано. Ще одна книжка з підциклу «Смерть» — «Жнець» (Reaper Man). Цього разу Смерть (а це чоловік) змушений піти у відставку, проте вакантну посаду поки що не зайнято, а люди ж усе одно помирають. Так сталося й зі старим чаклуном, по чию душу ніхто не прийшов, і йому нічого не залишилося, як стати зомбі. «Свіжий» роман (вийшов у жовтні 2011-го) з підциклу «Міська варта» — «Руйнування» (Snuff). Із нього читач дізнається, що навіть у цьому чарівному світі існують такі серйозні проблеми як незаконна експлуатація праці та контрабанда. Проте, на відміну від наших реалій, там усе закінчується добре.
Нині Террі Пратчетт повністю віддався «пласкій серії», і це надзвичайно тішить фанатів. Єдине, що затьмарює їхню радість, хвороба Альцгеймера, яку виявили у Пратчетта. Та наперекір усьому, письменник майже щороку випускає новий роман циклу, оздоблюючи картину Плоского світу новими деталями.
Напевно, українські поціновувачі таланту Пратчетта неодноразово задавалися питанням: чому ще не переклали такого направду геніального письменника? Адже варто з’явитися у продажу будь-якій його книжці, як любителі фентезі зметуть усе, довго не роздумуючи. На жаль, у такому делікатному процесі, як перемовини щодо перекладу, не завжди вдається досягти бажаного. У жовтні 2010 року інтернет сколихнула звістка: нарешті! крига зсунулася! Журналіст Олександр Михельсон переклав 25-ту книжку із серії «Плаского світу» під назвою «Правда» («The Truth»), а «Буквоїд» узявся опублікувати роман. Сам же перекладач у зверненні до читачів скромно зазначив: «Вживаючи слово «переклад», ваш покірний слуга цілком свідомий того факту (і хоче, щоб його усвідомив і читач), що насправді йдеться про щось середнє між перекладом та переказом. …У прагненні максимально наблизити текст до звичних нам реалій, українізував гномське прізвище «Доброгір» (Goodmountain) до «Вернигори»…». До речі, переклад вільно лежить на просторах неосяжного Інтернету. Він так і лишився поодиноким і неофіційним.
Приборкувач горрору
Своє перше інтерв’ю після виходу «Кольору магії» (The Colour of Magic, 1983) Террі Пратчетт дав молодому й невідомому журналісту та художнику коміксів Нілу Ґейману (Neil Gaiman). Чоловіки потоваришували і, зрозумівши, що мають спільні прагнення, написали роман, який 1990 року вийшов під назвою «Гарні прикмети» (Good Omens) – щось на кшталт пародії на відому кінострічку «Омен». Пратчетт і Ґейман із гумором поставилися до Апокаліпсису та призначення Антихриста, перетворивши фільм жахів на забавну історію, але із серйозним підтекстом.
А ось пошановувачам не надто популярного в Україні жанру коміксів Ґейман передусім все відомий епохальною (інакше й не скажеш) серією «Піщана людина» (Sandman). Ніл писав цей комікс упродовж семи років (1989–1996) і, отримавши за нього всі мислимі й немислимі нагороди та любов безлічі фанів, вирішив перейти з графічних романів на щось серйозніше. Так і з’явилася спільна з Пратчеттом робота, а вже за декілька років письменник самостійно написав «Зірковий пил» (Stardust) – роман, який часто називають казкою через легкість викладу, наявність привидів, ельфів, єдинорогів та класичний казковий сюжет. Головний герой-романтик вирушає в далеку небезпечну подорож, аби дістати зірку для своєї коханої – першої красуні «на селі». «Зірковий пил» було знято 2007 року, у стрічці зіграли Мішель Пфайфер, Роберт де Ніро, Сієнна Міллер та інші зіркові актори.
Ще одна екранізована повість, щоправда, вже мультиплікаційна – «Кораліна» (Coraline). Це історія дівчинки, котра переїхала до нового будинку, в якому, як годиться, є свої секрети. У «Кораліні» – це таємні двері, які провели дівчину до паралельного світу, де все ніби так само, однак лише на перший погляд. Там живуть її батьки, ось тільки до їхніх очей пришиті ґудзики. Та й поводяться вони якось занадто дивно. А ще з’являється кіт, що благає дівчинку повернутися в її світ, і недаремно. Адже псевдобатьки не хочуть відпускати її назад. Мультфільм було відзначено Американською кіноакадемією та номіновано на Оскар. Іншим вартим уваги романом Ґеймана є «Американські боги», написаний під враженням від переїзду автора з рідної Великобританії до Нового Світу. Роман розповідає про богів із різних міфологій, які збираються разом, щоб нагадати людям про своє існування, позаяк вони давно забуті й заміщені новими Американськими, яким тепер вклоняються люди. І йдеться не про християнського, мусульманського чи юдейського Бога, а про банальні новітні технології, без яких ми не уявляємо свого життя.
Візитівкою творчості Ґеймана є його любов до горрору. Автор зізнається, що цінує нічні жахи, адже потім може використати їх у своїх творах. Тож письменником, націленим на дитячу аудиторію, Ґеймана назвати важко. Проте це аж ніяк не відлякує підлітків усього світу зачитуватися його книжками.
Котячий клан
Навіть ті письменники, які безтямно закохані у свою роботу, хоча б раз у житті мріяли про відпочинок. І такий, щоби потяггувати собі коктейльчик десь у раю, а книжки й надалі виходили. Фантастика? А от Ерін Гантер (Erin Hunter) може собі це дозволити. Бо вона – не реальна людина, а псевдонім, під яким, наче солдати під час чергування, позмінно працюють чотири авторки: британки Кейт Кері (Kate Cary), Черіт Болдрі (Cherith Baldry), Вікторія Холмс (Victoria Holmes) і американка Тай Сазерленд (Tui Sutherland). Ці жінки різного віку йшли до письменства різними життєвими шляхами. Проте одна спільна риса на всіх у них усе ж є – це коти. Саме завдяки цим милим пухнастим істотам, яких авторки перетворили на справжніх воїнів, Ерін Гантер стала відома всьому світові.
Ідея квартету, що спочатку був дуетом, виникла майже десять років тому, коли відоме видавництво «HarperCollins» вирішило створити фантастичну серію про котів-фурій. Завдання поклали на плечі досвідченої редакторки Вікторії Холмс, якій її досвід не те щоб сильно й допоміг, позаяк жінка більше була прихильна до собак, та й фентезі читала не надто часто. Утім, 2002 року таки вийшла перша книжка з циклу «Воїнів» (Warriors, у рос. перекладі – «Коти-воїни») «Стань диким» (Into the Wild). Саме цей роман зі спонукальною назвою, написаний Кейт Кері, розпочав серію, яка нині розділена на чотири цикли по шість книжок кожна. На додачу до цього є ще путівники по серії та спеціальні видання. Одне слово, нічим не гірше, ніж у Пратчетта. Тільки до праці залучилися Кері та Болдрі, а Холмс лишилася вічною редакторкою, яка пильно слідкує за логікою та хронологією немаленької розповіді. У голові цієї жінки, мабуть, уже давно оселилися муркотливі створіння.
У романах ідеться про клани лісових котів, що, наче досвідчені мафіозі, змагаються між собою. Для того, щоби краще оцінити весь «масштаб трагедії», події нам показують із погляду домашнього кошеняти Руденького (Rusty), який випадково опиняється посеред лісу, де «ніжинкам» не місце. Проте, як і годиться справжньому героєві, Руденький швидко зорінтовується й ображати себе не дає. Взагалі на котів чекають різні неприємності не тільки одне від одного, але й від лютої зими та потужних весняних паводків. А найсерйозніші вороги тварин, звичайно ж, — люди.
До вдалого письменницького тріо згодом приєдналася американка Тай Сазерленд. А допомога Кері, Болдрі та Холмс потрібна була як ніколи, адже вони розпочали нову серію романів; цього разу під промені слави потрапили ведмеді, хоча в якості кандидатур розглядалися собаки, дельфіни й коні. Чотири друга різних порід (біла ведмедиця, два грізлі та ведмедиця барибал) шукають безпечне місце, де б вони могли сховатися від всюдисущих людей. І це знову повертає нас до питання, хто ж усе-таки головний ворог природи. Якщо ви полюбляєте історії про тварин – то серії саме для вас. Ось тільки приготуйте носові хустинки, бо плакати доведеться, і не раз.
Володар артефактів
Перші проби пера письменник Джонатан Страуд (Jonathan Stroud) робив ще дитиною. Прочитавши ту чи іншу книжку, хлопчик обов’язково вигадував власний фінал подій – так йому було цікавіше. Маленький Джонатан часто хворів, тож аби якось розважити себе вдома, читав і малював. Письменник жартує, що в той час книжки лежали біля його ліжка, наче обгризені кістки в левовій печері. Подорослішавши, Страуд довгий час не міг визначитися, що любить більше – писати чи малювати. Слово виграло битву, проте не війну. І досі він іноді власноруч робить ілюстрації до своїх творів.
Закінчивши університет, Джонатан подався працювати у видавництво. Проте, редагуючи чужі книжки, майбутній автор не мав часу на свої, тому покинув роботу й зосередився виключно на письменництві. Редагування навчило Страуда не лише стилістиці, а й дало повне уявлення про створення книжки, що значно полегшало життя авторові-початківцю.
Письменницький стаж Джонатана налічує трохи більше п’ятнадцяти років. За цей час автор устиг видати двадцять книжок. Проте прихильники творчості найвидатнішою його роботою вважають трилогію Бартімеуса – «Амулет Самарканда» (The Amulet of Samarkand, 2003), «Око Голема» (The Golem’s Eyе, 2004), «Ворота Птолемея» (Ptolemy’s Gate, 2005) та пріквел «Кільце Соломона» (The Ring of Solomon, 2010). Головний герой трилогії Бартімеус – джин, якого викликає для своєї вигоди обдарований юнак-чаклун Натаніель. Звичайно, а хто ж іще? Страуд належить до тих письменників, які вважають дітей ідеальними персонажами для фентезі. Протягом усієї трилогії читач бачить, як хлопчик росте, а краще сказати — дорослішає, як змінюється його характер і світогляд. Та все ж головну увагу забирає на себе Бартімеус. І не дивно, адже це улюблений персонаж із-поміж усіх героїв, яких письменник колись вигадував. Страуд дуже постарався зробити свого джина харизматичним, наділивши Бартімеуса неординарним розумом і гострим язиком. Читачі звикли бачити джинів у східних казках, проте дії роману відбуваються в Лондоні, щоправда, в паралельному світі, де влада належить чарівникам.
У трилогії чаклуни, на відміну від багатьох романів інших письменників, виставлені дискримінаторами, що притісняють простолюдинів, яким магія не під силу. Зате проста людина може обіграти чаклуна й без надприродних здібностей. У цьому Натаніель переконався, зустрівшись із Кетлін Джонс, учасницею руху Супротиву, що покликаний зупинити свавілля чарівників. Принципова й непохитна дівчина вразила марнославного чаклуна просто в серце. Та чи вийшло в них щось? Дізнайтеся ліпше самі.
Страудівська трилогія перекладена майже в усіх країнах Європи та в деяких азійських. Проте українські видавці чомусь не надто з цим поспішають.
Список талановитих всесвітньовідомих авторів можна продовжувати. Проте вже цих достатньо, щоби зрозуміти, який незмірний пласт підліткового фентезі втрачає український читач, скільки мандрівок чарівливими світами не може здійснити, і не зовсім через відсутність візи, а банального перекладу. Залишається два виходи: чекати або ж учити мову оригіналу. І слід сказати, що останній варіант — далеко не найгірший.
