У пошуках мандрівних цікавинок іноді доводиться долати сотні кілометрів, проте нерідко подорожні знахідки перебувають зовсім поруч, як-от, приміром, у містечку Ірпінь, що приблизно за 20 км від Києва. Діставатися сюди також нескладно: 15 хвилин електричкою або півгодини маршруткою – і на місці.
Літераторам Ірпінь відомий насамперед тим, що тут із перемінним успіхом, проте досі працює Будинок творчості письменників, але в цій статті на ньому зосередимося найменше, бо він заслуговує окремої розмови. Та й окрім нього в Ірпені та навколишніх селищах (Ворзелі) й містечках (Бучі) поки що є на що подивитися.
Нинішній Ірпінь залишає доволі невиразне враження «ні села, ні міста»: за наявності багатоповерхівок, великої будівлі міської адміністрації, щільно забудованих громіздких котеджів і статусних автомобілів на дорогах, усе інше має доволі сумний вигляд – дороги такі, що мандрівник ризикує зламати ноги, тротуари відсутні як явище (крім кількох центральних вулиць), а зелень заховано за високими й глухими парканами. Проте ще років із 30 тому ці краї мали славу ошатних дачних і затишних курортних місцин, а в те, як усе виглядало з сотню років тому, особливо якщо почитати спогади старожилів, то й узагалі не віриться.
До кінця ХІХ ст., коли тут були поля й густезні ліси, ніщо не вказувало на бурхливий розвиток і будівництво, що розпочнеться 1898 року у зв’язку з прокладанням залізниці Київ–Ковель. Ірпінь, Буча, Ворзель були забудовані буквально за якийсь десяток років і дуже швидко здобули славу зручної дачної місцини. Одночасно з київськими багатіями сюди потяглися підприємці й творча інтелігенція. У «старій» нецентральній частині Ірпеня (на те, що саме з неї починалося місто, нині вказують лише історичні матеріали) частина вулиць досі має назви Ліній (Перша, Друга тощо) — так їх назвали ще тоді, коли перпендикулярно до залізничної колії в лісі рубали просіки (пронумеровані) й виставляли на продаж компактні ділянки. Покупці знаходилися швидко, адже, як стверджують тодішні мешканці, тут було неймовірно красиво. Зневоднена нині річка Ірпінь колись була популярним місцем для романтичного катання на човнах, про ірпінські сосни й різнотрав’я, про кількість птаства, риби та звірів у довколишніх лісах нині читається з недовірою.
Таємниця Незнайки
На Першій Лінії (нині цю вулицю названо іменем М.Стельмаха) зберігся будинок, у якому жили Носови, – тут провели дитячі та юнацькі роки майбутній письменник Микола Носов і його брат – майбутній художник-аніматор – Петро Носов. Окрім славнозвісної трилогії для дітей про Незнайку, Микола Носов залишив чудову автобіографічну повість «Таємниця на дні колодязя», у якій не лише відтворив ірпінські пейзажі та побут початку ХХ століття, а й згадав гномиків зі своїх дитячих фантазій: «Гномики, т.е. маленькие человечки ростом с палец. Известно, что гномики ничего не едят и питаются запахами цветов… За забором – улица. Называется почему-то Первая линия». Згодом цих казкових персонажів письменник опише в історіях про Незнайку. Оскільки сім’я Носових жила доволі незаможно, Миколі довелося з підліткового віку йти на роботу. Працював він тут-таки, в Ірпені, то в цементній артілі, то на цегельні неподалік дому. Ввечері, після роботи, майбутньому письменникові доводилося їздити до Києва на навчання у вечірній школі, а згодом у Художньому інституті. Тут-таки, в Ірпені, Микола Носов зустрів і свою майбутню дружину — Олену Мазуренко, дочку залізничника, будинок якого височів на пагорбі по вул. Пісочній, до якої сягала садиба Носових. Після одруження Микола Носов вступив до Московського інституту кіномистецтва й забрав дружину з собою до Москви. Молодший брат Миколи Носова Петро, схоже, взяв зі старшого приклад і одружився з молодшою сестрою Олени – Марією Мазуренко, яку також забрав до Москви, оскільки вступив до того самого інституту, що й старший брат. Батько Миколи Носова продав їхній ірпінський будинок і перебрався з сім’єю до Києва, проте до Ірпеня молодші Носови навідувалися щоліта, аж до смерті Олени Мазуренко в роки війни й подальшого другого одруження Миколи Носова. Батьківський будинок Носових зберігся до цього часу; нині кажуть, що ведуться перемовини про те, щоб викупити його для музею. Будинок сусідів – Мазуренків – також дійшов до наших днів, у ньому мешкають нащадки Мазуренків.
Сусідка Мазуренків згадує, що Носови полюбляли закохуватися «через паркан». Так, батько Миколи Носова, також Микола Носов, до шлюбу палко закохався в дочку сусіда Павла Капійковського, Ларису. Одружитися їм не вдалося через скромні статки Носових і багатство Капійковських, проте коли згодом у подружжя Носових після трьох синів народилася дівчинка, батько назвав її Ларисою. Школяркою Лариса Носова часто відвідувала сусідську дачу, і Лариса Павлівна їй завжи була рада. Цю родинну легенду зафіксувала дослідниця Ніла Висоцька від онучки Лариси Павлівни, Ніни Іванівни, яка мешкала у прадідівському будинку до 2010 року.
Чому Булгаков не любив Підмосков’я
З Приірпінням, а точніше — з Бучею, пов’язані юнацькі й студентські роки (а радше — канікули) МихайлаБулгакова. Спогади про цей відтинок часу в житті письменника залишила його сестра Надія Опанасівна Булгакова-Земська. Зокрема, вона писала, що для великої сім’ї Булгакових (четверо доньок і троє синів) було складно щоліта винаймати дачу, тому родина вирішила купити ділянку й збудувати власний заміський будинок. 1900 року Опанас Булгаков купив у Бучі, що за 30 км від Києва, ділянку в дві десятини лісу й побудував дачу на п’ять кімнат і дві великі веранди. Навесні будинок потопав у бузку та жасмині, влітку — у трояндах. З 1902 року сім’я Булгакових відпочивала тут щоліта.
Діти в Бучі розкошували – бігали босими (чим шокували сусідів), грали у крокет, теніс, шашки, футбол. За сімейною традицією, всі багато читали. Розважалися також грою в аматорських виставах – досі збереглися їхні тогочасні сценарії, розписані ролі, зокрема, й для активного Мишка Булгакова.
На дачу до Булгакових часто приїжджали гості; зокрема, неодноразово бували художники Мурашко, Репін, Пимоненко та ін.
1910 року студент Михайло Булгаков познайомився з Тасею (Тетяною) Лаппа з Саратова й закохався. Влітку 1911-го й 1912 рр. Тася гостювала в Бучі, а Михайло Булгаков у цей час написав свої перші оповідання. Одружившись наступного року, Михайло й Тетяна ціле літо знову провели в Бучі. Згодом розпочалася Перша світова війна і їхні маршрути через Бучу більше не пролягали. Дачний будинок Булгакових не зберігся – згорів 1918 року.
Біограф Михайла Булгакова Марієтта Чудакова залишила такий запис про Бучанські роки письменника: «У пам’яті дитинства… залишилася також простора дача в Бучі, де … всім вистачало місця, де панувало рідне та дружнє єднання й злагода; залишилася залита сонцем розкішна зелень українського літа. (Чи не тому пізніше ніколи не любив підмосковного дачного життя? Зелень, напевне, видавалася запорошена пилом, а кожне житло – тісним і вбогим)».
А 1988 року ірпінські краєзнавці встановили місце розташування будиночка Булгакових й у травні 1991-го до 100-річчя від дня народження письменника встановили там пам’ятний знак. Нинішні мешканці Бучі про це місце знають і навіть радо показують дорогу.
Моя адреса — «Ворзельська трудова школа»
Залишилося Приірпіння, а точніше, селище Ворзель – у біографії Валер’яна Підмогильного, який 1921 року приїхав сюди з голодного Києва вчителювати (викладав українську мову й політосвіту). В одному з листів він писав: «Адреса моя: ст. Ворзель, Києво-Ковельської залізниці, Ворзельська трудова школа». Тут письменником було написано два оповідання: «Іван Босий» і «Проблема хліба».
Мешкав В.Підмогильний неподалік від школи на квартирі в будинку Портнових на вулиці Великого Жовтня, 56. Портнови товаришували з Ворзельським священиком І.Червінським та його дітьми – Іваном і Катериною, — акторами Київського українського музично-драматичного театру. Так В.Підмогильний і познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Катериною Червінською. До слова, з них вийшла доволі несподівана пара, що дивувала кожного, хто бачив їх разом: маленький на зріст, тихий, мовчазний і мрійливий письменник та ефектна й неймовірно жвава актриса. Згодом закохані одружилися й оселилися в будинку священника по вул. Великого Жовтня, 33. Там у них народився син Роман.
Проте Ворзель гнітив Підмогильного. Наприкінці 1921 року письменник писав приятелеві Валер’яну Поліщуку: «Хоч я й близько Києва, але од літературного життя одірваний страшенно». Тому 1923 року він із дружиною переїхав до Києва й оселився в будинку на Великій Житомирській.
Кажуть, у Ворзелі поховано батька В.Підмогильного, який помер, гостюючи в сина. Проте могили його на місцевих кладовищах не знайдено.
В Ірпінській школі № 5, розташованій у Ворзелі, нині працює музей «Світлиця В.Підмогильного», відкрито меморіальну дошку. Проте ця школа – нова, приміщення колишньої трудової школи не збереглося.
Зате зберігся будинок Портнових, і сучасні його мешканці охоче впускають на подвір’я й радо підтверджують інформацію про свою «історичну» оселю. Щоправда, на цьому їхні знання про В.Підмогильного вичерпуються.
«Старожил» Ірпеня Максим Рильський
Серед українських письменників «старожилом» Ірпеня, очевидно, слід вважати Максима Рильського, який уперше приїхав сюди з родиною ще наприкінці 1920-х рр. на ціле літо. Коли 1936 року в Ірпені відкрили Будинок творчості (до речі, за активної агітації письменника, адже на «столицю відпочинку для письменників» претендували також маєток Браницьких у Білій Церкві та Репніних у Яготині), зупинявся там, а з 1938-го придбав власну оселю. Аж до 1951 р. майже щоліта письменник тікав із гамірного Києва в ірпінську тишу разом із дружиною Катериною Миколаївною та синами Богданом і Георгієм. Тут його часто бачили не лише за письменницькою «роботою», а й коли садив квіти чи облаштовував сад. А вечорами до письменника сходилися друзі; точилися бесіди й читання віршів. Багатьом запам’яталися вечори, коли Максим Тадейович грав на фортепіано. Можливо, поет просто шукав утечі від контрольованого життя в будинку письменників «Роліт» і, схоже, знаходив.
В Ірпені Максим Рильський потоваришував із композитором Вериківським (до речі, саме про нього йдеться в поезії «Три ідилії» (1937), це він той композитор, якого за палець вкусила білка, коли годував її з рук). Вериківський саме обробляв пісні для співачки Оксани Петрусенко й писав оперу «Наймичка». Лібрето до опери готував близький товариш Максима Рильського Кость Герасименко. Згодом Кость одружиться з донькою композитора Іриною, проте щастя їхнє триватиме недовго: з початком війни Ірина Герасименко (Вериківська) поїде в евакуацію до Уфи, а її чоловік 1942-го загине на фронті.
Натомість Рильські після 1944 року, відбувши уфівську евакуацію, повернуться до Києва. Як свідчать підписи у віршах «Медитація» та «Напис», у листопаді Рильський перебував уже в Ірпіні. Шокований новиною про те, що на період окупації в його будинку розмістилася поліція, письменник узявся перебудовувати садибу й потроху повертатися до творчої роботи. У той же час він готує 5-томник перекладів Шевченка російською, видає збірки «Мости» і «Братерство», у яких більшість віршів підписано «Ірпінь-Київ».
1951 року родина Рильських у зв’язку з хворобою Катерини Миколаївни залишила Ірпінь і переїхала в комфортнішу оселю на узліссі Голосіївського парку в Києві. Дачний будиночок Максим Тадейович продав сусідові по «Роліту» В.Собку.
В останній прижиттєвій збірці «Зимові нариси» (1964 р.), виданій за кілька місяців до смерті, є такі рядки-спогад про дружину та Ірпінь:
Із нею ми жили в будиночку малім
У скромнім Ірпені, близенько залізниці,
І не гнівило нас, коли здригався дім
Від поїздів нічних
(воно ще й досі сниться).
Нині будиночок Максима Рильського в ганебному стані: розташований на одній із центральних вулиць, він, проте стоїть майже руїною. Перехняблена фіртка впускає непроханих гостей на засмічене подвір’я, підпускає до облупленої хати й викривлених вікон, проте аж ніяк не вказує, чи живе тут хтось нині. Кажуть, що колишню оселю Рильського продано-перепродано по кілька разів (земелька ж бо неймовірно дорога, та й розташування зручне!), тому з’ясувати імена власників доволі непросто. Єдине, що не залишає сумнівів — те, що навряд чи нові (чергові?) власники планують зберегти стіни, в яких так добре жилося й писалося Максимові Рильському.
«Перекладацька слава»
Нині ж літературний Ірпінь чи не найбільше пов’язують із іменем перекладача Григорія Кочура та його приватним музеєю, облаштованим сином Андрієм і невісткою Марією.
Сам перекладач Ірпінь обрав за порадою Максима Рильського: відбувши десять років таборів, на початку 1960-х, під час «хрущовської відлиги», Григорій Кочур зміг повернутися в Україну. Облаштувати будинок допомагав перекладач, співтабірник Григорія Кочура Дмитро Паламарчук, також мешканець Ірпеня. Д. Паламарчукові після ув’язнення, як і Г.Кочуру, було заборонено жити у великих містах, тому (і знову ж — за порадою Максима Рильського) він осів в Ірпені.
Дружина Григорія Кочура Ірина Воронович також відбула десять років таборів, а малолітнього сина Андрія в цей час виховували родичі. В Ірпені родина Кочурів нарешті зібралася разом.
Нині вулицю, на якій жив Г.Кочур, заслужено названо його іменем, а тоді, понад пістоліття тому, будинок перекладача, який був неформальним лідером українського перекладацького цеху й загалом легендарною в інтелектуальних колах постаттю, йменували «Ірпінським університетом» (М.Коцюбинська). У Кочура гостювали Л.Костенко, І.Дзюба, І.Жиленко, В.Скуратівський, О.Заливаха, В.Симоненко, В.Стус та багато інших.
«Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілока (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей із теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів» — повідомляє нині про перекладача українська «Вікіпедія». Тоді ж, на початку 1960-х, геніальному перекладачеві доводилося працювати без сподівань на публікацію, адже була заборона на використання його імені. Тому деякі його переклади побачили світ під іншими прізвищами, дещо виходило анонімно…
Оселя Г.Кочура також славетна великою й розкішною бібліотекою. Як стверджує пані Марія Кочур, навіть працівники бібліотеки імені Вернадського пропонують за раритетними виданнями звертатися… до Кочурів.
Нині в Ірпені працює приватний літературно-меморіальний музей Г.Кочура, який Андрій та Марія Кочури облаштували за кошти посмертно врученої перекладачеві Шевченківської премії.
Похований Григорій Кочур в Ірпені.
***
Розмову про літературне Приірпіння можна вести далі. Важко пригадати, хто з «класиків» української літератури радянського періоду не бував в Ірпені. У різні часи сюди їхали відпочити й попрацювати Павло Тичина (винаймав на літо будиночок ще до облаштування Будинку творчості), Степан Васильченко, Леонід Первомайський (до речі, саме тут він написав роман «Дикий мед»), Оксана Петрусенко й Ліна Костенко.
А розпочати мандрівку Ірпенем можна з Ірпінського історико-краєзнавчого музею, директор якого, Анатолій Зборовський, одного разу проїхався й зі мною за адресами письменників. Відтоді, коли до фірток на подвір’я торкалася рука Рильського чи Тичини, Кочура чи Первомайського, минуло не надто багато часу — будівлі й фруктові сади біля осель ще пам’ятають своїх власників, проте з кожним роком Ірпінь «модернізує» своє обличчя, із «завидною послідовністю» знищуючи минуле.
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
