Чи смакує вам Чикен-салат у МакДональдз? Соковиті тепличні помідори й огірки, зелене листя салату, хрусткі шматочки курячого філе, приправлені оливковою олією, вичавленою вами власноруч із довгастого пакетика? А пласкуваті вареники з вишнями, политі білосніжною сметаною в пластиковій коробочці у «Швидко»? Зізнаюся, інколи мені смакує і те, й те, хоча я, звісно, за здорову їжу і збалансоване харчування. Так само і з літературним фаст-фудом. Попри те, що красне письменство ніколи в нас не переводилося, рука все ж час від часу тягнеться до ерзацу, тим паче, що запропоноване вітчизняними видавництвами меню своїм різноманіттям здатне задовольнити будь-який (не)вибагливий смак.
Суперпропозиція для шанувальниць love stories – «Бора» Галини Вдовиченко (один із п’яти фіналістів премії «Книга року ВВС–2011»). Позаяк коханню кожен вік підвладний, а мріям про нього – тим паче, «Бора» – однаковою мірою приваблива казка для дівчаток і дорослих тітоньок. Книжку спокійно можна використовувати з бібліотерапевтичною метою для різновікових груп пацієнток. Це – роман про жіноче щастя, в якому начисто відсутні антагоністи (ну не вважати ж ними трьох бандюків, які на кількох сторінках намагаються залякати героїню, а потім кидаються навтьоки від увімкненої бензопилки?), конфлікти вичерпано і проблеми вирішено.
Безконфліктність, утім, не стає на заваді розгортанню подій: рушійною силою сюжету є таємниця. Загадковий благодійник дарує звичайній редакторці звичайного видавництва розкішний будинок, що стає «Ноєвим ковчегом» (метафора не моя – © Г. Вдовиченко) для кількох незнайомих людей. До будинку прибивається мужній красень Гордій (дереворіз-кривоніс, колишній харизматичний рок-музикант гурту «Бубуйки», успішний PR-менеджер і алкоголік-епілептик на додачу), який вносить сум’яття в душі трьох мешканок дому, але серце якого, певна річ, належить лише одній. За законом архаїчного мотиву впізнавання нареченого, головна героїня врешті-решт з’ясовує, що благодійник і дереворіз – одна особа. І хоча фінал романсу відкритий: Він утікає від Неї зі Львова на велосипеді на острів Бора-Бора, проте гостро відчувається невідворотність happy end-у, хай навіть поза текстом, обмеженим палітурками. Бо ж коли навіть собаці Альмі (див. останні рядки книжки) зрозуміло, що закохані обов’язково зустрінуться, то що вже казати про читача. Everything is illuminated.
Коли «вживатимете» цей роман, можливо, у вас виникне відчуття, що письменниця сумнівається у ваших розумових здібностях, — наприклад, коли пояснює і без того прозорі імена-налички: Гордій – бо зав’язує Гордієві вузли, Бора – бо борець «по життю». Не переймайтеся! Насправді авторка чудово знається на маслітній кухні. Не дивуйтеся також, що текст щедро приправлено безсумнівними істинами з галузі популярної психології, як-от: «неможливість збігів у симпатії до чоловіків – основа жіночої дружби». Певним інтелектуальним викликом, який, проте, легко долається ресурсами Вікіпедії, є історія про художника-примітивіста Никифора Дровняка: читач, вочевидь, замислиться, що в цій розповіді – історична правда, а що — художня вигадка. Однак зайвий раз напружуватися не варто. Купуючи цей поліграфічний шедевр, просто пам’ятайте: на вас чекає приємне читання, розслабтесь, авторка зробить усе за вас, отримуйте задоволення (про насолоду змовчу).
Якщо вам бракує поживи для розуму, візьміть «Три таємниці Великого озера» Наталі Тисовської (номінантки довгого списку Книги року BBC–2011 та лауреатки минулорічної «Коронації слова») – детективно-пригодницький роман із елементами магічного реалізму (під останнім маю на увазі койота-трикстера, який, відповідно до міфології північноамериканських автохтонів, з’являючись у тексті, допомагає здійснювати перехід між світами і з’єднує різні часові пласти). Тут усього намішано: і українська діаспора, і проблеми індіанських резервацій, остарбайтери та упівці, пошуки легендарної анішинабської смарагдової копальні й розслідування смерті юнака біля водоспаду Какабека. Філологів, гадаю, зацікавить сюжетна лінія, пов’язана зі з’ясуванням авторства рукописів, які в заокеанському університетському архіві знаходить героїня. Хочете знати, хто та загадкова поетка, про чию творчість у «Радянській літературі» опублікував відгук сам Максим Рильський? Читайте роман!
Полоскотати нерви можна було б за допомогою книжки Ірисі Ликович «Татцельвурм: Тірольська історія», ще однієї номінантки премії BBC. Та хоча в розповіді й фігурує татцельвурм – нащадок динозаврів, «альпійський черв’як» із котячою головою і гострими кігтями, а ще альмгайст – злопам’ятний дух гір і дикі діти-Мауглі (хлопчик-вівця і дівчинка-вовчиця), не надто сподівайтеся на горор: нагнітання жаху не доведено до потрібної точки. Про страх часто говорить оповідач, але його майже не відчуває читач. «Татцельвурм» – радше психологічний роман, бо є в ньому чудові психоаналітичні копирсання (механізми подолання власних комплексів і витоки страхів), історія духовного переродження, пошук любові до себе й до інших. Де межі деміургічних можливостей homo sapiens: чи можна з людини виховати тварину і як повернути процес навспак? Якщо вас непокоять такі питання, тоді ця книжка для вас.
Сестри Чернінькі приготували для читачів еротично-містичну «Віллу «Райські пташки» з елементами саспенсу. Буйна фантазія авторок витворила макабричну історію із «заложними покійниками»: душі закатованих совєтськими окупантами 1940 року львівських куртизанок приходять до нових власників старовинного особняка із проханням допомогти знайти вічний спокій. Відмова допомогти невинно убієнним закінчується неминучою розплатою. Спеціально для любителів масних полуничок – сцени сексу з привидами. Для поетичних гурманів – сюрреалістичні («І ти натягнеш на хребет свій карнавал, своє прокляття…») та елегійні вірші («Фіранка на твоїм вікні, як на душі твоїй завіса…»), що ними густо нафаршировано роман.
У Люко Дашвар нема текстового м’яса, в яке б хотілося вгризатися, насолоджуючись смаком. Письменниця пропонує обгризені сюжетні кісточки, химерно складені на тарілці. «Мати все» – типовий зразок чикліту, в якому розумна, вродлива, успішна жителька Подолу, поціновувачка Шнітке, шукаючи себе, змушена вирішувати конфлікти з коханим, звичайним хлопцем із Троєщини, який займається гуртовою торгівлею дезінфікуючих засобів, і матір’ю-тиранкою, професоркою медицини. Божевілля і геніальність, спадковість і сексуальність, патологія і норма – ось ті інгредієнти, які додала Люко Дашвар до свого творива.
Якщо ви бажаєте чогось екзотичного, сіквел «Навіжені в Перу» Макса Кідрука – саме те, що вам треба. У компанії двох метикуватих друзів і симпатичної білявки ви здійсните авантюрні подорожі Латинською Америкою, станете співучасником викрадення дресированого слона із зоопарку, спробуєте заробити мільйони на стерилізації притульних і безпритульних собак і котів, візьмете участь в антитерористичній операції у нетрях джунглів і дізнаєтеся секрети промислового розведення хом’яків.
Якщо ж комедійний шахрайсько-пригодницький роман із карколомно-фантастичними перипетіями вам здається непереконливим, тоді спиніть свій вибір на nonfiction, скажімо, на «Мандрівках без сенсу і моралі» Ірен Роздобудько. Найбільше враження, як зізнається авторка, в подорожах справляють непоказні деталі: розвішана білизна на даху житлового будинку в центрі Єрусалиму, ключі, що стирчать із дверей на Мальті. Країни відрізняються двома речами: кухнею і відомими людьми, що в них народилися, тому кожен розділ завершується рецептом національної страви та списком визначних громадян країни – певна річ, письменників. Надзвичайна щирість оповіді та неймовірна спостережливість дають Ірен Роздобудько змогу розповісти її власну історію відкривання дверей у незнайомі світи.
Молодіжний урбаністичний роман «Urban Strike» Антона Кушніра, дипломанта «Коронації слова» і «Книги року за версією BBC», до масової літератури явно не дотягує, хоча «Нора-друк» і видала його в серії «Популярні книжки». Ну який, скажіть, нормальний обиватель, що сподівається на комфортне читання в м’якому кріслі, захоче валандатися слідом за зграєю неформалів-графітчиків нічним містом, спостерігатиме, як вони в забрьоханому, смердючому одязі грають у футбол у колекторі підземної річки чи співчуватиме їхнім безглуздим акціям протесту у фаст-фуді? Де в цьому нагромадженні «незвичних досвідів» лінійна логіка і «ясний як божий день сенс» (цитую Євгенію Кононенко)? І що це за кінематографічні вибрики такі: «твій янгол-охоронець краєм ока зауважує твою появу, кілька разів для годиться перемикає камери, але швидко втрачає інтерес і вимикає монітор»? Перепрошую, та все це експериментаторство й соціальна заангажованість «масовусі» як п’яте колесо до воза.
Натомість Андрій Кокотюха свою «Пророчицю» зробив, як і належить, за правилами популярного кримінального чтива (тим, хто цікавиться законами й канонами масліту рекомендую монографію Софії Філоненко «Масова література в Україні: дискурс / ґендер / жанр», хто не знайде в книгарнях, пишіть у facebook – допоможу). У тексті Кокотюхи є все, що має бути в ідеальному адреналіновому «крутому» детективі: багато трупів, достатньо підозрюваних, хороші й погані менти, корумповане суспільство, вершник правосуддя «з міцними кулаками», динамізм розповіді, несподівані повороти, навіть містика – конотопська відьма, що пророкує смерті. І звісно ж, викриття злочинців і перемога добра над злом.
Їх справді зручно читати в метро: рука не відпадає завдяки правильному формату і незначній вазі (це вам не забужківська «музейна» цеглина). Будь-якої миті, під’їжджаючи до потрібної станції, з легким серцем їх можна згорнути, не боячись загубити сюжетної нитки, – фабула гарантовано закарбується в пам’яті. Вони здатні розважити і звеселити. І навіть якщо ви давно спокушений Фуко-Бартом-Дельозом літературознавець, не зневажайте їх. Взявши до рук книжковий продукт цього ґатунку, ви зможете відчути себе пліч-о-пліч із народом, що трясеться з вами в одній маршрутці, згадаєте, як воно бути наївним читачем, і, зрештою, просто релакснете. Адже насправді філологи – теж люди, і ніщо людське їм не чуже.
