Українські театральні режисери не наважуються ставити п’єси Володимира Діброви. Таш театр свого часу «не проходив» естетики абсурду, а саме абсурдистська складова в творчому методі драматурга – чи не найвагоміша. Братися за те, чого до тебе ніхто не робив, нашим театрам, схоже, стрьомно. Хіба що хтось молодий, хто не уявляє собі, як це складно…
Десь так воно й вийшло. Студенти Київського Міжнародного університету під керівництвом заслуженого артиста України Миколи Олійника поставили п’єсу Діброви «Довкола столу» й назвали свою виставу «Поетика застілля» (теж, до речі, Дібровина назва, тільки стосується збірки). Всі актори – старшокурсники університету (ще й не акторського, а режисерського факультету), для яких ця вистава – дипломна робота. Одне сово, постановник – не такий молодий, не такий і недосвідчений, актори – молоді й непрофесійні… Всі фактори – проти.
Але вистава вдалася, попри опір матеріалу. Опір значною мірою полягав у тому, що… Власне, про це мені нерідко й раніше доводилося чути від студентів, які читали Діброву.
– Трохи важко читати, бо багато незрозумілих реалій.
Справді, дія, зокрема, п’єси «Довкола столу» розгортається десь на межі 1980-х і 1990-х. Виконавцям ролей у виставі нині трохи за двадцять. Тобто вони в ті часи тільки народилися. Тож цілком можна вибачити таку, скажімо, неточність: «А “Московська” коштувала 2,86» (насправді – 2,87). Зрештою, це дрібниці. Що викликало до перегляду особливі побоювання глядача – це чи вдасться молодим людям передати той особливий, непевний до безумного оптимізму й бентежний до екзальтованості, психологічний стан радянської людини в добу розпаду її фундаменту – Радянського Союзу. Цей настрій ровесники автора захоплено-ностальгійно впізнають – беруся стверджувати, що краще за Діброву в українській літературі його ніхто не змалював.
Мабуть, найбільшим досягненням постановника є те, що юним акторам це вдалося. Коли дивишся виставу, навіть вік виконавців (вони років на 15-20 молодші за героїв) не заважає. Грають досить переконливо. Особливо ролі брата і сестри Семків (прізвище – Семко, а не Семків, як хтось у «Смолоскипі» міг подумати).
Колись Володимир Діброва наполягав: «Абсурдистські п’єси треба грати гранично реалістично». Справді, український театр уже продемонстрував кілька спроб «очуднення» театру абсурду, і щоразу це було страшенно фальшиво. У «Поетиці застілля» актори грають не просто реалістично, а на межі натуралізму. Це створює потужну драматичну напругу між абсурдистським текстом і «серйозним» його промовлянням. У глядача просто немає секунди, щоб розслабитися, подумати «про своє», відсторонитися від дії. У такому стилі гри є своя небезпека – часом дуже гротескні жарти автора залишаються непочутими, неакцентованими. Вони проскакують повз увагу, не встигаючи заякоритися. Втім, молодих акторів тут гріх звинувачувати. Комедійний талант – цілком особливе обдарування. Зрештою, навіть найкращі трагіки сучасності не зрівняються у комедії з Богданом Бенюком, і не тому, що вони гірші актори.
А гумор у цій п’єсі, як і взагалі в творчості Діброви, відіграє дуже важливу роль. Він не дає задихнутися в драматизмі, а то й трагізмі зображуваного; ніби кисню, додає оптимізму в найстрашніших ситуаціях.
Ситуація тут проста, якщо не сказати банальна. Дія відбувається у вітальні звичайної київської квартири, де персонажі зібралися для здійснення чи не найпоширенішого ритуалу 70-80-х років – застілля. І то була б звичайна пиятика з розмовами про духовне й фліртами про тілесне, якби не Боб. Він американець, і його привела на вибагливо й щедро приготовлену вечерю сестра Сомка. Вона розраховує за Боба вийти і з Бобом виїхати.
Боб сидить посередині столу. Композиція нагадує пародію на «Таємну вечерю», у якій нещасливе число 13 замінене на нейтральне 6. Боб є справді центром, бо всі репліки й монологи, хоч до кого звернені, розраховані саме на нього. Кожен намагається достукатися до Боба в різний спосіб, бо на нього розраховує кожен. Ні в кого немає сумнівів у тому, що американець має всі мислимі ресурси для того, щоб змінити на краще життя однієї окремо взятої людини чи однієї окремо взятої родини. Треба тільки достукатися, зацікавити його цими долями.
Спершу, звісно, страсті. З притаманною нашому народові безсоромною самоупослідженістю всі розповідають американцеві про свої страждання під п’ятою радянського режиму. Далі – таке ж безсоромне хизування: кожен згадує про свій опір п’яті. Зміст його (опору) – це те ж саме сидіння на кухні й словесні «мастурбації» дисидентського змісту. Також вельми типовий національний різновид активності. Наступний крок – протиставлення своєї (нашої) духовності західному (зокрема, американському) прагматизму. І всі балачки – пригощаючи наїдками й підливаючи трунки.
Усе це – і теми розмов, і пригощання, і підливання, і «задні думки», проголошувані персонажем у моменти, коли решта за столом завмирає – поставлено й зіграно так переконливо і вправно, що можна було б говорити й про реалізм. Якби не Боб. Він мовчить і їсть, як Васька з відомої російської байки. Ми від нього чуємо тільки: «А-а, ОК». Спроби «наших» персонажів добитися від нього якоїсь більш розширеної відповіді не мають успіху. Тут у глядача виникає майже блюзнірська алюзія з Богом (навіть фонетична подібність слова Бог з іменем героя працює в цьому напрямку. В нього сліпо вірять, хоч ніяких підтверджень бодай того, що їх почули, не мають. «Його знайомство з нами, з нашими реаліями, його фінансові можливості»… – немов заклинання, невтомно повторюють герої, кожен із яких має власний план використання і застосування всього цього Бобового.
Прагматизм, у якому так наполегливо підозрювали Захід, виповзає зі щілин майже кожної фрази пострадянських людей. Але він у дивовижний спосіб поєднаний із дитинною наївністю й незнищенною вірою в Боба. Боб – порятунок, Боб – месія, Боб – посланець Божий. Це не артикульовано, але імпліцитно незнищенне.
Так непомітно автор здійснює підміну: закордонний прагматизм, побудований на невігластві й наївності, переростає в сліпу віру в Посланця, в цілком національний архетип. Згадаймо «Народного Малахія» Миколи Куліша. Там великий український драматург також протиставляє Малахія Стаканчика і Гьотевського Фауста. Якщо раціональна Європа покладала сподівання на вченого, лікаря, пов’язувала свої мрії із саморозвитком та самовдосконаленням індивіда, то Україна у Куліша радше покладалася на листоношу, вісника, який змінить усіх, проведе реформу людини (в абсолютній множині), попри свою блазенську, юродиву сутність (або саме завдяки їй). Не раціональне знання, а ірраціональна віра. Обидва варіанти нібито не виходять за межі християнської доктрини, але докорінно відрізняються залежно від національного інваріанту християнства.
Боб, напоєний і перегодований, засинає. І тоді віра поступово перетворюється на свою протилежність, на заперечення Боба. Спершу його підозрюють у шпигунстві, бо чого б іще він до нас приїхав. Однак ця демонізація триває недовго. Її дуже швидко заступає зневага: а приїхав він сюди, бо безробітний, невдаха, там йому нічого не світить, от і шукає щастя серед наївних дурників, якими нас вважає…
При всьому тому вистава після її перегляду лишає відчуття простоти: прості декорації, простий текст, невибагливий сюжет, без особливих викрутасів грають актори… І вся ця простота – про абсурдність світу і нашу в ньому абсурдність. І про цю жахливу істину, мабуть, тільки так просто і можна розповідати.
Читайте також: Володимир Діброва: «Все, за чим не стоїть любов, — приречене»
