Літературне життя російськомовного Чернігова здебільшого було і залишається українським. Найбільшою творча активність в місті припала на часи мешкання тут Михайла Коцюбинського. Письменник, на відміну від багатьох колег, наважився закорінитися в Чернігові.
У цьому місті, розташованому на території північно-поліських діалектів української мови, мало не від часів Лазаря Барановича панувала російська. Масовий приплив відставних офіцерів і чиновників сприяв русифікації селян, які приходили до губернського центру з довколишніх сіл. Іншу численну групу городян становили євреї, які користувалися правом селитися в межі осілості. Шваґер Михайла Коцюбинського Василь Дейша називав Чернігів «жидовским». Однак євреї , попри свою організованість довкола синагоги та релігійної школи, лишалися меншиною – об’єктом негації російськомовного міщанства. Чорносотенство і його складова – антисемітизм – поширилося і серед освічених чернігівців. М. Коцюбинський повідомляв М.Грушевському про чорносотенну, шовіністично-імперську тональність відзначення 1000-ліття першої літописної згадки про Чернігів. Святкування відбулося 1908 року. Через це Грушевський вагався –їхати чи не їхати на запрошення, надіслане міською владою Науково-літературному товариству ім.Шевченка. Показово, що місцева «Просвіта», очолювана М.Коцюбинським, не була запрошена на урочистості. Українці в українському Чернігові були меншиною, за якою пильно стежила місцева влада.
Самого М.Коцюбинського Чернігів відмовився «приймати» 1897 року – хоча він їхав на вільне місце керівника книжкового складу, губернатор за наполяганням поліції дозволу на роботу не дав. То ж цілий рік письменник був змушений жити нарізно з дружиною та первістком Юрком: вони були в Чернігові, а батько сімейства працював у житомирській газеті «Волинь», потерпаючи від самотності та невчасної платні.
Серед найвизначніших літераторів, які працювали тут у ХІХ столітті, був байкар Леонід Глібов. Перша його збірка вийшла на початку 60-х років, але майже весь наклад був знищений після виходу сумнозвісного Валуєвського циркуляру 1863 року. Жорсткі обмеження, що панували у єдиній на той час газеті Чернігова – «Черниговских губернских ведомостях» – спонукали Л.Глібова створити власний тижневик «Черниговский листок». Але справа зазнала невдачі – розпорядженням міністра внутрішніх справ через два роки газета була закрита. Сам Леонід Глібов перебував під поліцейським наглядом. Однак удостоївся честі бути похованим на території Троїцького-Іллінського монастиря. Тут зазвичай ховали тільки представників світської та духовної еліти.
Син байкаря Олександр Глібов був одним з активістів чернігівської української громади і належав до кола спілкування Михайла Коцюбинського. Той після одруження з Вірою Дейшею наважився пустити у Чернігові коріння – продав будинок у Вінниці й придбав у місцевого лісничого дерев’яний дім на вулиці Сіверянській. Крок був ризикований з огляду на позику, що її довелося брати на придбання оселі – грошей від продажу вінницького будинку не вистачило. Кредит Коцюбинський за життя не зміг виплатити, після його смерті приятель письменника Володимир Леонтович викупив «закладну» за 2 тисячі рублів, які пожертвував меценат Євген Чикаленко. Так родину письменника було врятовано від втрати житла. Будинкові цьому судилося стати центром літературного життя Чернігова – протягом 17 років літературні «понеділки», а згодом «суботи» збирали місцеву творчу еліту. Дотепер будинок, де міститься меморіальний музей письменника, зберігся в первісному вигляді. В ньому змінили тільки деякі деталі зовнішнього облицювання – лісник ретельно добирав матеріал для будівлі.
На 90-ті роки 19 століття припала найвища активність української громади Чернігова. 1894 року тут оселився один із засновників Братства Тарасівців, письменник і фольклорист Борис Грінченко. За рік перед тим до міста приїхав ще один «тарасівець» письменник Володимир Самійленко. Він обійняв посаду секретаря офіційного видання «Земский сборник». У своїх листах Грінченко запрошував Коцюбинського до Чернігова. Невдовзі Коцюбинський приїхав на гостину до місцевого українського активіста Василя Андрієвського і зупинився в його помешканні на Лісковиці – районі, який ще називають «чернігівським Подолом». За однією з версій, саме тут відбулася перша зустріч М.Коцюбинського з майбутньою дружиною Вірою Дейшею. Інша версія стверджує, що познайомилися вони в Києві, на з’їзді «Громади».
Б.Грінченко, В.Самійленко, а згодом і М.Коцюбинський працювали в губернському земстві, розташованому в триповерховій будівлі на центральній площі міста. Нині тут міститься обласна державна адміністрація.
Від будинку Коцюбинських до центру – 10 хвилин пішки неквапною ходою. Збереглася будівля ще одного місця праці Михайла Коцюбинського – колишнє губернське статистичне бюро. За спогадами молодшої доньки письменника Ірини, на службу до статбюро батько та мати, які працювали разом, діставалися екіпажем – через хворе серце та астму Михайла Михайловича. Візник на ім’я Яким щоранку держаком пуги стукав у шибку, нагадуючи, що час їхати на службу. М.Коцюбинський часто нарікав на нудну виснажливу роботу чиновника-статистика. Але саме в приміщенні статбюро розпочався і тривав кілька років єдиний відомий його роман з Олександрою Аплаксіною, російськомовною чиновницею, молодшою за нього на 14 років. Вона з’явилася в бюро 1902 року. Того року з міста поїхав Борис Грінченко, який був ініціатором видання книжок українською мовою «для народу» та літературних альманахів. А ще раніше місто залишив Володимир Самійленко. Михайло Коцюбинський сподівався отримати його місце секретаря редакції «Земского сборника Черниговской губернии». Але поліція, що пильно стежила за неблагонадійним україномовним письменником, висловилася проти призначення, і Коцюбинський був змушений продовжувати нудну службу в статистичному бюро. Джерелом позитивних емоцій і творчого піднесення стала Олександра Аплаксіна. Через три роки після знайомства та активного залицяння до неї розпочалося подвійне життя Коцюбинського, батька численної родини. Скандал вибухнув 1908 року, коли Віра Устимівна прочитала листа від чоловікової коханки. Відтоді його стосунки з Аплаксіною обмежувалися лише листуванням.
Будівля колишнього статбюро на початку минулого століття була розташована на околиці міста, далі починалося село Бобровиця і придеснянські луки. В цій же установі в 1914-1915 роках працював і Павло Тичина. А вперше до губернського центру юний Тичина приїхав 1900 року – для навчання у бурсі, а потім у семінарії. Приміщення бурси на території Троїцько-Іллінського монастиря збереглося, нині в ньому розташована школа регентів місцевої єпархії УПЦ Московського Патріархату.
(ФОТО ШКОЛИ РЕГЕНТІВ)
А семінарія, в якій ще з радянських часів міститься військовий шпиталь, розташована неподалік будівлі колишнього губернського статбюро. Після проголошення незалежності України семінарська церква святих Михайла і Федора Чернігівських була передана Українській автокефальній православній церкві, а згодом перейшла під юрисдикцію УПЦ Київського Патріархату.
За спогадами Ірини Коцюбинської, молодий семінарист Тичина дуже ніяковів на «літературних понеділках» у їхньому домі, і попервах відмовлявся читати власні вірші в присутності відомих літераторів. Уперше він наважився почитати вголос у родинному колі, залишившись на запрошення господарів на вечерю. Юний Тичина – семінарист і син дяка, був носієм релігійної свідомості, що чітко простежується в його ранній поезії. А Михайло Коцюбинський не приховував свого атеїзму і негативного ставлення до церкви. Добре слово знаного письменника, перші схвальні відгуки досвідченіших літераторів, спілкування на «літературних суботах» із метром українського модернізму Миколою Вороним сприяло тому, аби увага майбутнього священника зосередилася на речах, далеких від релігії. Навчання в семінарії не набуло логічного завершення – Тичина не прийняв сан, а поїхав до Києва і вступив до комерційного інституту. До Чернігова він повернувся 1914 року, це було його останнє тривале перебування в місті. Він переживав враження від свого кохання до Полі Коновал та її сестри Інни. Тоді й написав свого знаменитого «О, панно Інно». Той-таки період його життя знайшов відображення у панно Михайла Жука «Чорне і біле», на якому Тичину зображено з чорними крилами. Період внутрішнього роздвоєння добігав кінця, сопілка в руках колишнього семінариста була готова перетворитися на «пофарбовану дудку». Чернігів став місцем початку внутрішньої трагедії поета. То ж невипадково збірка, що засвідчила переродження автора «Соняшних кларнетів» на співця радянської індустріалізації, називалася «Чернігів» (1931 р.).
Художник і літератор Михайло Жук належав до кола, що гуртувалося під гостинним дахом Коцюбинських. Він написав два портрети господаря, оформлював його книжки. П.Тичині М.Жук викладав малювання в семінарії. Згодом, коли Тичина обіймав високі посади в радянській партійній ієрархії, колишній учень допоміг художникові уникнути переслідувань. Зберігся будинок на вулиці Воскресенській (нині Чернишевського), в якому мешкав Михайло Жук із родиною. В цій же садибі жила Олександра Аплаксіна – кохана Михайла Коцюбинського. Письменник помер наприкінці квітня 1913 року, поряд із ним у цей момент окрім членів родини був і Михайло Жук. Від його дружини про смерть Коцюбинського довідалася Аплаксіна. Вона прожила ще тривалий час у Петербурзі.
Михайло Жук революційні події й неодноразову зміну влади пережив у Києві. Але з утвердженням більшовиків повернувся до Чернігова. З будинку на вулиці Воскресенській 1923 року він адресував голові Раднаркому УРСР Християнові Раковському та Агатангелу Кримському, тоді вченому секретареві Академії наук, прохання випустити його до Сполучених Штатів. До цього Жука спонукали нестатки та неможливість заробити на прожиття для родини. 1925 року Жук назавжди залишив Чернігів і оселився в Одесі.
Михайло Коцюбинский був похований на Болдиній горі неподалік Троїцько-Іллінського монастиря. Це було одне з улюблених місць відпочинку родини Коцюбинских. 1921 року поряд із чоловіком знайшла спочинок Віра Дейша, яка померла від тифу.
Із Болдиної гори видно Лісковицю та виїзд на київський шлях. За кількасот метрів від нинішньої київської траси розташована садиба письменника Миколи Антіоха-Вербицького. Він належав до покоління української творчої інтелігенції, що прийшло в літературу в 60-ті роки ХІХ століття. Приятелями Миколи Вербицького були Михайло Старицький, брати Йосип та Тадей Рильські, а старшим товаришем – Опанас Маркович. Могила О.Марковича, який після повернення із заслання оселився в Чернігові, розташована на Болдиній горі, неподалік поховань подружжя Коцюбинських. Микола Антіох-Вербицький ще хлопчиком за сприяння О. Марковича надрукував кілька віршів у «Черниговских губернских ведомостях». Вони і привернули своїм критичним налаштуванням увагу влади до родини Антіохів-Вербицьких, яких невдовзі вислали на Волинь, а згодом до Полтави. І це попри те, що брат матері – рідний дядько Миколи – князь Сергій Голіцин був чернігівським губернатором. Через політичну неблагонадійність, критичні вірші й байки Микола Антіох-Вербицький був під наглядом поліції, йому заборонили мешкати в Чернігові. Протягом 30 років він викладав у гімназіях Орла й Рязані. Вже в поважному віці письменник повернувся на батьківщину і спорудив невеличкий будинок.
Донька Миколи Вербицького Віра стала дружиною Миколи Вороного. З 1903 до 1910 року М.Вороний мешкав у будинку тестя, тут народилися його сини Марко та Дмитро. Ірина Коцюбинська згадувала про незвичну манеру Миколи Вороного читати вірші: він викрикував їх, енергійно походжаючи вітальнею будинку Коцюбинських. У Чернігові Микола Вороний більше переймався справами місцевого музично-театрального товариства, ніж літературою. Перша його поетична збірка «Ліричні поезії» вийшла вже після від’їзду з Чернігова – 1911 року. Микола Вороний тяжко переживав розлучення з дружиною. Перед остаточним від’їздом з міста він якийсь час жив у будинку Михайла Жука по вулиці Воскресенській. Його молодший син Дмитро, інженер за фахом, у Чернігові пережив сталінські репресії та Другу світову війну, дожив до старості і спочив у 90-х роках минулого століття. А сам Микола Вороний і його старший син Марко, який узяв за псевдонім частину дідового прізвища Антіох, були розстріляні за присудом особливих трійок НКВС. На будинку Миколи Вербицького-Антіоха є лише дошка, що свідчить про його власника, але ні слова – про Миколу та Марка Вороних. Сам Микола Антіох-Вербицький був похований у родовому склепі князів Голіциних неподалік Болдиної гори, який знищили 1922 року.
Усі фото Антоніни Деркач
