1875 року юний гімназист Чикаленко перервав стале проживання в Одесі й поїхав разом із дядьком влаштовуватися до Єлисаветграда в тамтешньому Вищому земському реальному училищі. Було йому тоді неповних 14 років.
А восени 1894 року Євген Харлампійович Чикаленко знову опинився в Одесі й винайняв житло для постійного проживання з родиною. Маючи вже вік Спасителя, він, однак, приїхав сюди з тією ж метою: по науку. Щоправда, не для себе, «едукованого» в Єлисаветі й Харкові, а для своєї малечі.
Мали на той час Чикаленки — Євген Харлампійович та Марія Вікторівна — четверо дітей: 9-річну Ганну, 7-річну Вікторію, 6-річного Левка та Петруся, котрому виповнився лише 2-й рік. Носили в собі жалобу ще по одній дитині, яка померла у віці 8-ми років… Забігаючи наперед, скажу, що у Чикаленків усе одно буде п’ятеро дітей. Найменший Івашко ще чекав своєї з’яви на світ 1902 р. у с. Кононівці, маєтку на Полтавщині, купувати який Євген Харлампійович у 1894-му ще не планував.
Поки що всі його, батька, господарські клопоти займали поля та худоба в с. Перешорах, що розляглися за сотню верст на північний захід від Одеси. Одеситом Є. Чикаленко був таким собі, умовним. Мати з дітьми та нянькою були прив’язані до міста на весь шкільний рік, поки ходили на заняття Ганна й Вікторія. Улітку з радістю всі вирушали до Перешор, на вільний простір. Але глава родини жив за іншим графіком. «Я виїздив з города, як тільки зачиналася весна, — пише він у «Споминах», — часом і в половині лютого, та й зимою навідувався кожного місяця і проживав по кілька день у селі, а коли була робота, наприклад, здача проданого хліба, то й довше; усю осінь аж до зими я сидів у селі і тільки яких три-чотири зимових місяці жив у городі».
А все-таки – жив. Роздивлявся навколо – Одеса дуже змінилася. Де два десятки літ тому клубували хмари пилу над небрукованими вулицями, там нині по бруківках цокотіли елегантні екіпажі, погуркували на нещодавно прокладених рейках кінні трамваї. Уранці двірники підмітали асфальтовані хідники, від канав уздовж вулиць із неприємним запахом у середмісті не залишилося й сліду. Радував зір новий міський театр. Від будинку Думи до палацу Воронцова стелився блискучий Бульвар із широкими сходами до порту, де по вечорах прогулювалися міська знать та багаті купчики, розглядаючи кораблі в гавані. На всіх прихильно позирав бронзовий дюк Рішельє.
Тепер йому в цьому занятті допомагав і кучерявий Пушкін, погруддя якого на високому постаменті поставили біля Думи кілька років перед тим. Десь у той час і вулицю Італійську перейменували на Пушкінську. Імперські столиці рішуче забували, що колись сприймали Пушкіна як небезпечного ліберала, що його перебування у Молдові та Одесі тривало під знаком кари, а не приємної прогулянки. Тепер ім’я поета стало засобом русифікації імперських околиць.
Є. Чикаленко відновлював давні знайомства, заводив нові. Звичайно, перший візит він зробив до свого колишнього улюбленого вчителя Леоніда Смоленського. Відтак – до Михайла Комарова, з яким познайомився ще в Києві. Обидва запросили його до Української Громади, і Є. Чикаленко без вагань до неї вступив. В одеській Громаді, як і в київській, від новачка вимагалося два поручителі з-поміж дійсних членів і повний консенсус при голосуванні. Якби був хоча б один голос проти, чоловіка не приймали. Про цей принцип Чикаленко згадував неодноразово і підкреслював: саме тому Гомади в Києві та Одесі існували аж до 1917 року. А Громади, скажімо, у Харкові та Чернігові розпадалися порівняно швидко, бо там новачків приймали простою більшістю.
Звичайно, Чикаленка прийняли, адже за нього ручалися обидва негласні лідери одеської Громади. Перший, Смоленський, завідував касою, приймав внески і був головним ідеологом громадівського руху. Другий, Комаров, збирав у своїй бібліотеці все, що друкувалося українською мовою в Наддніпрянській Україні та Галичині. Передплачував західноукраїнські газети, знав, що діється у Львові та Чернівцях, тому його жартома називали «нашим міністром закордонних справ». Ще Комаров працював над російсько-українським словником, і невеликий гурт товаришів (Спілка), куди входив і Чикаленко, йому в цьому допомагав.
Але визначеного голови не було. Громадівці збиралися почергово у помешканнях своїх членів. І головував щоразу господар квартири. Сходилися разом із дружинами та дітьми. Хтось деколи протестував проти таких широких зібрань, але Смоленський заспокоював: оце заскочать з обшуком, і чоловіче товариство буде схоже на змовників. А так – дружня вечірка, іменини господаря. Жоден жандарм нічого не запідозрить… На зібрані гроші намагалися видавати журнал «По морю и суше», надавали допомогу родині емігранта М. Драгоманова та оплачували навчання двох дітей висланого до Сибіру Володимира Мальованого. «Правда, з тих вихованців не вийшло ніякої користи українській справі, – зітхає у «Спогадах» Є. Чикаленко, – бо лікар Тарас Мальований та сестра його Марина, учителька в Одесі, виховані на українські громадські гроші, нічим себе як українці не виявили і нічого за них потім і досі не чути було».
Є. Чикаленко помітив приховану конкуренцію за чільництво у Громаді між Смоленським та Комаровим. Часом це призводило до комічних ситуацій. Однієї зими до Одеси на гастролі випадково прибули водночас дві українські театральні трупи, Панаса Саксаганського і Миколи Садовського. Як відомо, єдиний колись Український театр корифеїв поділився, і окремі трупи конкурували одна з одною. В одеській Громаді задумали помирити їх. Л. Смоленський намагався схиляти до миру Карпенка-Карого та Саксаганського, усіляко вихваляючи таланти Садовського та його фактичної дружини Заньковецької. Комаров також визнавав ці таланти, але дуже поважав і Карпенка-Карого за його літературну працю. Він вважав причиною розбрату серед артистів найперше амбіції Заньковецької… Ніхто з трупи Садовського не прийшов (зібрання проводили якраз у помешканні Чикаленка), тому найбільше говорив Смоленський, переконуючи своїх опонентів помиритися першими. Карпенко-Карий простудив горло й мовчав. Його захищав Комаров — йому це було не вперше, адже він був умілим адвокатом. Під впливом червоного вина сперечальники перейшли на підвищені тони й особисті докори. Аж поки І. Карпенко-Карий не засміявся й не прогудів: «Чи ви, люди добрі, нас мирите, чи самі сваритеся?»… Згодом у п’єсі «Чумаки» І. Карпенко-Карий описав подібний епізод: двох братів-чумаків посварила дружина одного з них, а мандровані дяки, почувши про це, зібралися їх помирити, однак самі посварилися… Згадуючи цей веселий випадок і подібні до нього, Є. Чикаленко добре оживлює образи людей, яких він поважав і любив.
Звичайно, за Смоленським постійно тягнувся шлейф комічних ситуацій, але цінували його в «Громаді» не за них, а, насамперед, за гострий розум. Якось одеська «Громада» у великій квартирі директора сирітського дому О. Андрієвського приймала як гостя філософа В. Лесевича, який прибув до Одеси з читанням лекцій. Після вітань на свою адресу Лесевич підвівся і сказав, що всі тепер, не ділячись на національні групи, «повинні працювати на визволення Росії від деспотизму і для заведення конституційного ладу, який забезпечить свободу особистості всім».
У відповідь промовляв Смоленський. Конституція, що захищає свободу особистості, може зовсім не захистити свободу особистості колективної, тобто вільного існування національностей. Українцям закидають, що вони ведуть окрему лінію і цим послаблюють натиск на уряд. Вони, мовляв, повинні злитися з російськими партіями. Російські радикали не вимагають від поляків, щоб вони злилися з російськими партіями, бо поляки мали колись свою державу, а тому, крім загальних інтересів, можуть мати й свої власні. Але ж Україна також мала свою державу… «Уряд російський, накривши все, а разом і Україну, казенним зеленим сукном, вважає, що українського народу нема, а за ним так само думає і все російське громадянство. Вони не помічають, що під тим сукном Україна не задихнулася, а заклякла, і як тільки сукно прорветься, вона воскресне… Українці, які покладають надії не на себе, а на загальний російський рух і там працюють, роблять велику помилку; треба працювати згідно з іншими, але не гублячи своєї індивідуальності».
Промова справила на Лесевича велике враження. Він зізнався, що розмовляв із багатьма відомими українофілами, але жоден із них не спромігся на таке обґрунтування українського питання.
Смоленський впливав на інших силою власної переконаності й переконливості. У першу ж зиму свого перебування в Одесі Євген Чикаленко познайомився з військовим лікарем Іваном Луценком, родина якого в Одесі, зазначав автор «Спогадів», «говорила по-українському, але не принципіяльно, а стихійно (І. Луценко був родом із Лубен. – Авт.), бо Луценко захоплювався тоді есперантською мовою, говорив і писав добре на цій штучній мові і всіх заохочував до неї. Коли ж я намагався навернути його на ідейне українство, то він українською мовою доводив мені, що відроджувати Україну – це все одно, що підкладати під мертвого руки».
За роки два Луценко таки вступив до одеської Громади, відтак — на початку нового століття – до «Просвіти», був найактивнішим членом цих організацій, як посол до Центральної Ради стояв на самостійницьких позиціях і загинув у бою бійцем армії УНР. Чому так змінився чоловік? Під впливом взаємин із Л. Смоленським і, без сумніву, з Є. Чикаленком.
Та й Чикаленко у свій другий приїзд до портового міста доформовувався як українець під впливом Громади.
Євген Харлампійович відчував, що йому дедалі менше подобається сільське господарювання, дедалі довше він затримувався в місті навесні й скоріше повертався до Одеси в кінці літа. Він ходив із дружиною на оперні вистави, катав сімейство по місту в спеціальних омнібусах. Деякі рибалки з Великого Фонтану підробляли тим, що катали у вихідні дні по морю «благородну публіку». Спробували цієї розваги й Чикаленки. Пізнавши Одесу українську, Євген Харлампійович дедалі більше переймався містом. Він бажав глибше зануритись у громадські справи. Спостерігав за роботою над словником гуртка М. Комарова, гаразд розуміючи, що видавати цей словник доведеться таки на його кошти.
Сталося, на мою думку, ось що: Є. Чикаленко завжди трепетно ставився до свого батьківства, дуже переживав усе, що стосувалося дочок та синів. Саме звістка про те, що його молодші хлопці Петро та Іван потрапили до рук більшовицької «чрезвичайки», прискорила його смерть 1929 року в Чехії… А в 1890-х роках він думав так (і це зафіксував у «Спогадах»). У нього померла доня. Якби виросла, треба було б виділити їй посаг. Тож нехай ці кошти підуть на українські громадські справи. Уперше ідея того, що Україні треба допомагати «до глибини своєї кишені», одвідала його голову саме тоді. Отож Євген Чикаленко як меценат народився у роки свого другого побутування в Одесі.
Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).
