Визріла пісня, з роками змужніла,
Довго до блиску її начищав,
Пив із дитинства, аби обважніло
Слово, яким рід мене причащав.
Шмуель Галкін, “Мій дім”
(пер. В. Богуславської)
2007 року київське видавництво “Дух і літера” порадувало читачів унікальною книгою “Антологія єврейської поезії: Українські переклади з їдишу”. Книга містила переклади віршів і поем дев’яноста поетів, які писали їдишем. Навесні 2011-го те саме видавництво здійснило друге видання цієї книги, яке репрезентувало вже творчість 95 авторів. Окрім нових авторів (як тих, котрі нещодавно пішли у кращий світ, – Рахілі Баумволь та Олександра Лізена, так і тих, хто живе й пише тепер, – Мойсея Лемстера, Дов-Бера Карлова, сина присутнього в цій Антології поета Йосипа Керлера, і наймолодшого – 1970 р. н. – Їсроела Некрасова), дещо ширше подано й творчість авторів, представлених у першому виданні, – додано вірш Шолом-Алейхема в перекладі Максима Рильського, два вірші Давида Гофштейна й поему Мойше Пінчевського “Сім ножів” у блискучих перекладах Миколи Лукаша.
А тепер безпосередньо до книги. Вона містить 496 творів. Загалом це робота 44 перекладачів. На обкладинку винесено дві надзвичайно важливі цитати, які аргументовано пояснюють появу такої книги саме на українських теренах. Перша з них: “Ця антологія – не випадковість і не забаганка, а необхідність і закономірність. Занадто щільно – не розплутати – переплелися долі двох народів – українського та єврейського, долі їхніх літератур і літераторів, надто багато схожого було в поневіряннях і становленні обох мов саме як мов, здатних на самостійне існування, на створення літератур високого, світового художнього рівня…” (В. Богуславська). І друга: “[…] Через мовний і цивілізаційний бар’єр єврейська (їдишська і не тільки) поезія є своєрідним “замкненим садом” для неєврейських (а часто-густо і для нинішніх єврейських) читачів. Сподіваюся, що пропонована антологія послугує для тих, хто читає українською, хвірткою до цього саду” (В. Чернін). Ці цитати взято з двох розлогих наукових передмов, що передують публікації самих текстів перекладів, де одна передмова ніби випливає з іншої, продовжуючи й розшифровуючи її. Авторами статей виступили упорядники книги – історик, етнограф, один із видатних учених-дослідників їдишу Велвл Чернін (“Замкнений сад. Начерк історії єврейської (їдиш) поезії”) та знана українська перекладачка з російської, англійської, їдишу, а також із української на російську Валерія Богуславська (“Українська хвіртка до замкненого саду. Українсько-єврейські паралелі”).
Література єврейського народу, створена на їдиші, вдумливо й обґрунтовано введена в контекст світової літератури, показано її джерела, втаємничено-унікальні витоки. В. Чернін у своїй розлогій, власне – монографічній статті простежує й засвідчує певні етапи розвитку рідної літератури. Зупиняється й на болючих аспектах зростання рідної нації та культури: “Сьогодні нам відомо, що ані Шолом-Алейхем, ані Фруг, ані інші єврейські письменники не виховували своїх дітей їдишем. Їхня творчість цією мовою лишалася своєрідними “діамантами для бідних”. Тим не менше, саме вони перетворили мову народу на літературну мову в сучасному розумінні”.
У передмові засвідчено чимало цікавих, ваговитих деталей, маловідомих подробиць, фактів. Їх чи не вперше уважно структуровано, зроблено вагомі, посутні висновки, як, наприклад, оцей: “Період між двома війнами – найяскравіший в існуванні їдишської літератури. У цей час відбувається нормування літературної мови. Відпрацьовуються норми орфографії, граматики, усталюється наукова термінологія. У цей період формується кілька центрів єврейської літератури”.
Для упорядників було важливо засвідчити хоча б одним-двома рядками біографічних даних (якщо більше не вдавалося встановити) й кількома поезіями певне ім’я в літературі, щоб воно не загубилося, не було втрачене.
Історики стверджують, що ця книга – рідкісне документальне джерело побутування й культурного поступу єврейського народу та його літератури на цій землі. Тому й нам цікаві ті всі єврейські письменники, які народилися, мешкали, творили в Україні (а таких у цій книзі більшість). Багато з них свого часу починали писати, паралельно з їдишем та івритом – російською та українською.
Повноправними героями їдишської поезії виступають в антології Тарас Шевченко – у Шмуеля Галкіна, Мойсея Хащеватського, Ліпи Резніка, Мані Лейба; Київ – в Езри Фінінберґа; Ніжин – у Мані Лейба; Дніпро – у Переца Маркіша, Шмуеля (Самуїла) Галкіна, Шлойми Чернявського; Бердичів, знищений нацистами єврейський район цього міста Піски – в Аврома Гонтаря; Волинь, Полісся – у Йосипа Бухбіндера; Довбуш – у Якова Шудріха; Наливайко й Богун – в Іцика Фефера. Так само органічно, як українські реалії входять в їдишський вірш, так і в українському перекладі ми природно, невимушено сприймаємо якісь суто єврейські слова й поняття – наприклад, вірш Мойше Тейфа “Кіхелех ун земелех” (“Булочки і печиво”).
Ці вірші можуть бути і тяжкими, часом жахливими документами епохи. Вражає гіркотою непідробної правди й незагойного болю авторський переклад вірша Велвла Черніна: “Чорна, жирна земля України, // Єврейською кров’ю так щедро угноєна, // Тілами нашими, що чекають пришестя Того, // Хто додому покличе всіх. // Біля могили моєї колишньої реінкарнації, // Біля братської могили у чужому полі, // У чужій країні, мову якої я пам’ятаю, // Я питаю: “Чи залишились іще євреї у місті?” // І чую відповідь: “Вони що, божевільні? // Усі поїхали до Ізраїлю”. // І я так само поміж цих “вони”. // Я ніби є – і мене немає. Я бачу, але не бачать мене. // Мій погляд звернутий ген до Півдня. // Мою самотню надвечірню молитву я вимовляю голосно. // Із дозволу німої громади понищених. // Вірші псалмів на зелену траву // Зронюю, мов екзотичні перлини. // Є і немає. Бачу й не бачать. // Я полишаю чужу хату мого прадіда // Вдруге. // Іще побачимось”.
Біографії представлених тут поетів варті найвідчайдушніших, найталановитіших прочитань у найнесподіваніших і найкращих, ще не написаних нами, нащадками, романах чи найкарколомніших детективах, або й романах-звинуваченнях, романах-викриттях, бо ж і сьогодні болить Матері-Батьківщині доля її дітей.
“Рабська кров, собача родом! // Вмри в кайданах – так і треба! // Тільки встигне перегодом // Плюнути пророк на тебе”, – писав галичанин Мойше-Лейб Гальперн (пер. В. Богуславської). І вони не корилися, незважаючи на обставини, сміливо йшли навіть на смерть. Пішли добровольцями на фронт Мойсей Хащеватський (загинув 17 лютого 1943 р.) та Езра Фінінберґ (помер 22 листопада 1946 р., але у списках на арешт вже було і його ім’я). Загинули в боях Матвій Гарцман, Шимон Ґольденберґ, Григорій (Гірш) Діамант. Велвл (Волько) Редько – поліг у контратаці, залишивши нащадкам вірш-передбачення “Допоки я крокую по землі”. Багато хто був знищений у нацистських ґетто й концтаборах. В’язень Віленського ґетто Абрам Суцкевер – член бойової організації ґетто, дивом урятувався і продовжив боротьбу в партизанському загоні. Виступав свідком на Нюрнберзькому процесі.
Про жахіття воєнних часів ніжинець Мані Лейб у вірші “Нашому останньому поколінню” писав: “Живих дітей, твоє священне зерня // Скидають в груби, як жертовний хмиз. // Народ мій змелюють земні зажерні жорна, // Що аж здригається земля, безсила жерти вже” (пер. В. Богуславської).
Гоніння, погроми, нищення у таборах смерті, втрачені надії, еміграція – чого тільки не зазнав цей багатостраждальний народ, наш багатовіковий земляк і сусід: “Ніде не закорінений, // Блукаю між країнами. // Та голод, холод скрізь. // Заблуканий, згорьований, // Морями замордований, – // О світе, я зморивсь!” (С. Ан-ський, “Емігрантська пісня”, пер. В. Богуславської).
Про поневіряння, що випали на долю не тільки єврейських літераторів, а всього єврейського народу, свідчить Рахіль Баумволь у вірші “Підмосков’я”: “Знаю, як в мороз чорніє зав’язь, // Як рядки до згарищ вимерзають, // Як збива зимовий вітер з ніг // Квіт, що ввірився теплу відлиг” (пер. В. Богуславської).
До рецензованої антології залучено роботи найкращих українських перекладачів, серед яких – Іван Франко, Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Абрам Кацнельсон, Мойсей Фішбейн і багато інших знаних і шанованих мистців.
В упорядників не було можливості (та це й не входило в концепцію задуму антології) представити більш об’ємно їдишську поезію для дітей, яка навіть у часи тоталітаризму пробивалася свіжими, талановитими паростками добрих і мудрих книжок. Подеколи це був чи не єдино можливий шлях письменника до читача, як у Квітка чи Дріза. Окремі – достатньо яскраві – приклади урізноманітнили мистецьке багатоголосся антології.
Дизайн обкладинки виконала Ірина Клімова, використавши роботу добре знаної в Україні і світі художниці Ольги Рапай (доньки розстріляного 1952 року разом із побратимами-письменниками класика єврейської літератури Переца Маркіша). “Товій” – людина впіймала велику рибу й тягне-несе її, зігнувшись під непомірною вагою свого вантажу. Беручи цю велику, важкеньку книгу до своїх рук, постійно згадую того біблійного Товія, знову й знову порівнюючи його з людьми, які зуміли підготувати й подарувати нам цей – по-справжньому унікальний – том. У першу чергу це головний редактор видавництва “Дух і Літера”, керівник Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства при НАУКМА Леонід Фінберг та письменниця Валерія Богуславська, яка левову частку підготовчої роботи взяла на себе і, як бачимо, виконала її з честю.
На моє глибоке переконання, “Антологія єврейської поезії: українські переклади з їдишу” (а тим паче її й і доповнене 2-ге видання) – ціла поетична симфонія, лірична містерія в багатоголоссі й під однією обкладинкою, дивовижної сили й виразності документ, безсумнівний науковий і творчий подвиг усієї творчої групи, яка поставила собі за мету відкрити й подарувати рідній Україні її славних, талановитих, незрадливих дітей, розкрити багатовікову утаємниченість, віддати літературі України цілий материк ще невідомої нам, напівзабутої, забороненої і, здавалося б, знищеної чи й просто не прочитаної ще нами європейської літератури, вершинні твори якої часто народжувалися в Україні, писалися про Україну, творилися для її мешканців так само, як і вершинні твори Шевченка, Франка, Стефаника…
Доречними є докладні джерелознавчі розшифровки, коментарі, ґрунтовні покажчики: іменний покажчик письменників, іменний покажчик біблійних, міфологічних та літературних персонажів, бібліографія, біографічні довідки перекладачів. А деякі з коментарів, думаю, по-справжньому порадували б і таких прискіпливих, утаємничених читачів, якими були Іван Франко та Леся Українка.
Книга унікальна ще й тим, що відкриває євреям – євреїв, адже в державі Ізраїль загальноприйнятою, офіційною мовою є іврит. Мистецькі пам’ятки на їдиші мало відомі сучасному єврейству і завдяки українськомовній антології вони повертаються до тих, для кого були свого часу створені.
