Доволі дивно, що книжка «Непередбачувані механізми культури» Юрія Лотмана (1922–1993) вийшла друком тільки тепер – після того, як було видано дев’ятитомове зібрання його творів у видавництві «Искусство–СПб» (вісім із них уже з’явилися другим накладом), численні перевидання його головних монографій і вибраних статей (зокрема, див.: Ю. М. Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. – М., 1994; Лотман Ю. Статьи по семиотике культуры и искусства. – СПб., 2002; Лотман Ю. Пушкин: Статьи и заметки. – М., 2008; Лотман Ю. Чему учатся люди. Статьи и заметки. – М., 2010), а також такі нібито другорядні речі, як збірники листів ученого (див.: Лотман Ю. Письма 1940–1993. – М., 1997; Лотман Ю., Успенский Б. Переписка: 1964–1993. – М., 2008). Усі ці томи й томики логічно підштовхували до думки, що всі головні праці Лотмана вже опубліковано, а ті, що лишилися без уваги, – другорядні й не надто важливі. І ось раптом виявляється, що в Лотмана є ще одна помітна монографія, яку складно назвати другорядною. І вона виходить друком через 17 (!) років після смерті її Автора – всесвітньо знаного ученого, який на батьківщині став ледве не ідеалом гуманітарія.
Сказати, що раніше цю книжку не було надруковано, буде неправдою, однак те, що вона була недоступна широкому читацькому загалу – незаперечний факт. Спершу «Непередбачувані механізми культури» вийшли італійською в 1994 році, а через деякий час ними змогли насолодитися численні читачі газети «Валгаский архив» (!?!), чому, однак, заважали одруківки (їх, за словами щасливців, які тримали цю газету в руках, було чимало). До речі, це не перший випадок, коли працю Лотмана видавали спершу на Заході. Схожу видавничу долю мав його відомий збірник статей «Всередині мислячих світів», який спершу з’явився в англійському перекладі (Universe of the Mind, 1990), російською ж – тільки через шість років.
І от нарешті «Непередбачувані механізми культури» опублікувало видавництво Таллінського університету, відкриваючи цією книжкою нову серію «Bibliotheca Lotmaniana», у якій, за задумом авторів, із часом мають з’явитися також інші тексти з архіву Юрія Лотмана й Зари Мінц (дружини вченого, яка теж була відомим філологом), а також праці інших дослідників, що займаються семіотичною проблематикою. Книжка має непоганий науковий апарат: передмова, написана В’ячеславом Івановим; післямова Бориса Єгорова; іменний покажчик і примітки (правда, дуже невеликі).
«Непередбачувані механізми культури» писалися з перервами впродовж 1989–1991 рр., тому не дивно, що вони суголосні іншим текстам Лотмана того часу – зокрема, книжкам «Культура і вибух» та «Всередині мислячих світів». У свою чергу, ці три праці варто зараховувати до ширшого кола текстів ученого, які починають траплятися з середини 1970-х рр., де сформульовано основи т. зв. «теорії семіосфери» Лотмана. Це, наприклад, статті «Динамічна модель семіотичної системи» (1974), «Феномен культури» (1978), «Про семіосферу» (1984), «Пам’ять культури» (1986) тощо. Цими текстами Лотман створює нову теорію семіотики (до речі, це творення відбувається не без впливу інших потужних концепцій, головними з яких є концепція біосфери Вернадського та ідея діалогу Бахтіна), яка не обмежується вивченням статичних об’єктів, а аналізує культурні процеси в їхній динаміці. Головним чинником такої динаміки, нагадаю, Лотман вважав постійний переклад між різними – більш та менш подібними – мовами. Безперечно, поняття мови він розумів по-структуралістськи широко – як код або навіть як систему. Такий переклад – тобто оформлення понять одної системи засобами іншої – ніколи не є точним, а тому виникають нові сенси, які і є тією динамікою, що змушує культуру розвиватися.
Саме в межах цієї теорії Лотмана в середині 1980-х виникло відгалуження – його теорія вибуху, найповніше розвинута в монографіях «Непередбачувані механізми культури» та «Культура і вибух». Нею Лотман багато в чому завдячує видатному бельгійському хімікові російського походження Іллі Пригожину, лауреатові Нобелівської премії, із працями якого він ознайомився вже наприкінці життя (скоріш за все, тоді ж – у 1980-х, хоча праці Пригожина з’являлися в російських перекладах і раніше). Якщо коротко, то теорія бельгійського хіміка зводиться до наступного. Більшість систем, що існують у світі (від певних хімічних систем до системи, утвореної мурашником), є відкритими, тобто можуть взаємодіяти з зовнішнім світом. Унаслідок такої взаємодії відбуваються т. зв. флуктуації – відхилення деяких елементів чи показників системи від норми, які зазвичай не призводять до кардинальних змін у ній. Однак може трапитися, що флуктуація буде дуже сильною, і система не витримає такого навантаження. У цю ключову мить, яку Пригожин називає точкою біфуркації, принципово неможливо передбачити, що трапиться з системою в майбутньому: вона може як зруйнуватися, так і перейти на новий рівень організації.
На основі теорії Пригожина (у якій, якщо захотіти, можна знайти багато елементів, суголосних із теорією семіосфери) Лотман робить важливе розрізнення між двома типами розвитку культури – поступовим і вибуховим. У першому випадку певний культурний феномен, який взаємодіє з іншими феноменами (з оточенням), «витримує флуктуації», поступово змінюючись переважно за рахунок власних потенцій, у другому – не витримує і «вибухає» (безперечно, ця назва є метафоричною, адже йдеться не тільки про хаотичне руйнування системи, але й про її подальшу перебудову). Якщо застосувати це теоретичне розрізнення до історії культури, то виявиться, що багато процесів, які відбувалися в культурі впродовж усього її існування, можна буде впевнено зарахувати до процесів або одного, або другого типу. Наведу кілька прикладів із рецензованої праці (у її назві зроблено акцент на непередбачуваних процесах, тобто процесах вибухових, однак насправді у книзі проаналізовано процеси обох типів):
1) «Техника связана с постепенными процессами. Не случайно прогресс техники предсказуем. […] Широко известны почти пророческие предсказания Жюль Верном самых разнообразных технических открытий.
Наука причислена к эпохе взрыва. Научное открытие всегда неожиданно. Более того, степень его значительности измеряется размером его неожиданности» (с. 67).
2) «Противопоставление литературы и беллетристики (если воспользоваться терминологией Белинского) может быть интерпретировано в интересующем нас смысле как антитеза непредсказуемого и предсказуемого в искусстве. Беллетристикой с этой точки зрения могут быть названы закономерные, в определенной степени предсказуемые трансформации исходных принципов текста» (с. 160).
3) «В длинном ряду агиографических (житийных) текстов мы можем выделить два типа: постепенный, когда святости предшествует описание добродетельных свойств как самого святого, так и его родителей, и взрывной, когда предельное падение в бездну греха становится первым неизбежным шагом на пути спасения» (с. 177).
У згоді з баченням культурного процесу як чергування вибухових і поступових процесів Лотман будує доволі цікаву теорію історіографії, суголосну сучасним теоріям когнітивної наратології. Для останньої є характерною, зокрема, ідея, що розповідний текст є таким способом описувати дійсність, за якого подіям, позбавленим причинно-наслідкового зв’язку, ми такого зв’язку надаємо. Інакше кажучи, майже будь-яка розповідь є прикладом класичної помилки post hoc ergo propter hoc (після, отже внаслідок). Лотман висловлює цю саму думку в термінах своєї теорії вибуху (у характерній метафоричній формі): «Реальность здесь можно сопоставить со сказочной царевной, руки которой домогаются несколько принцев. Пока выбор не сделан, все они имеют равные шансы на успех и одинаково называются словом “жених”. Но если описывать этот момент ретроспективно, с позиции уже сделанного выбора, то тот, кому предстоит успех, будет казаться предназначенным для победы, остальные же предстанут как недостойные узурпаторы» (с. 139).
«Культура і вибух» та «Непередбачувані механізми культури» дуже схожі як за своїм «смисловим» наповненням, так і за композицією, яка суттєво відрізняється від попередніх теоретичних праць Лотмана: «Лекцій зі структуральної поетики», «Структури художнього тексту», «Семіотики кіно та проблем кіноестетики» та ін. Ці праці вченого мали багатоступеневу, розгалужену структуру, а кожен новий розділ роз’яснював нову грань складної теоретичної побудови. Згадані ж щойно дві пізні праці за композицією нагадують скоріше «Homo ludens» Гейзінги: спільна ідея, висловлена в кількох перших розділах, наче шпиця, проходить крізь усі наступні, які є наборами численних прикладів – ілюстрацій головної ідеї.
Отож, спільного між «Непередбачуваними механізмами культури» та іншими працями Лотмана того ж періоду багато, але чи є щось відмінне? Є, хоча й не дуже багато. Найголовніше «нововведення» – цікаві побіжні коментарі стосовно влади, тоталітарних режимів та інших тем, яких Лотман раніше мало торкався (зі зрозумілих причин). Наприклад, він стверджує, що характерною ознакою костюму Наполеона була простота, яка особливо вирізнялася на тлі пишного одягу маршалів і придворних. Ця простота повинна була підкреслювати, що він є тим, хто спостерігає, а двір – лише видовище для імператора. Таким же невибагливим щодо одягу є Воланд із роману Булгакова, який з’являється в розкішному залі одягнутим у стару нічну сорочку. Так само інтерпретує Лотман підкреслено простий стиль одягу Сталіна та партійної верхівки. Поява певної помпезності в одязі вождя після закінчення війни, на думку дослідника, свідчить про виникнення в нього внутрішньої невпевненості.
Схожих зауважень у книжці доволі багато. Цікавість, яку вони викликають, є подвійною: з одного боку, ці коментарі справді оригінально трактують ті чи інші культурні феномени; з іншого боку, вони є доволі нетиповими для Лотмана, який раніше уникав побіжних коментарів – як видається, тому що вони часто не спираються на глибоке знання фактів (зокрема, Лотман ніколи спеціально не досліджував символіку одягу радянської доби).
Насамкінець варто застерегти потенційного читача від переоцінки книжки, яка може бути спричинена певними стереотипами про «дуже цінну знахідку», «послання в пляшці» тощо. «Непередбачувані механізми культури» – це не новітній семіотичний Фестський диск, здатний повністю перевернути попередні уявлення про Лотмана і семіотику загалом. Скоріше, їх можна назвати полегшеним (принаймні, меншим за обсягом) варіантом «Культури і вибуху», який має ту саму ваду – суттєве дублювання матеріалу, який у повнішій формі можна знайти в раніших статтях Лотмана. Але якщо читач стерегтиметься завищеного «горизонту очікувань», то, безперечно, зможе з користю й задоволенням прочитати цю розумну й цікаво написану працю видатного теоретика та історика культури.
