Конспект з елементами плагіату

У видавництві «Фоліо» вийшов конспект моєї книжки про Володимира Винниченка. На титулі – прізвище «авторки» конспекту: Ю.Тагліна (див.: Тагліна Ю. Володимир Винниченко. – Х., «Фоліо», 2010). Мені це ім’я нічого не говорить; можливо, воно взагалі вигадане. Псевдонім. «Нік» крадія. Спосіб маскування халтури…

Мова йтиме саме про відверту халтуру, оскільки, виконуючи замовлення «Фоліо», Ю.Тагліна просто взяла мою книжку «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості» (К., Твім інтер, 2004) – і на її основі «збацала» книжчину про Винниченка для серії «Знамениті українці» (залучалися й деякі інші мої видання та публікації, проте найбільше винахідливій «авторці» знадобилася саме вказана праця). Вийшов конспект із елементами плагіату.

Рецепт – відомий, багато разів використаний поганенькими студентами всіх часів і народів. З чужого тексту компілюється «свій». Злегка перебудовуються речення, перецитовуються документи й цитати з творів, переказується фактаж… Загальна ж течія викладу залишається цілком незмінною. Саме так виготовлена 120-сторінкова «брошура» Ю.Тагліної.

Тепер я мушу підтверджувати сказане. Заняття це вкрай невдячне, оскільки доведеться зіставляти «шматки» двох текстів – свого й «іншого автора». У таких випадках прийнято пропонувати відшукати відмінності. Отож – почали!

В.Панченко, с.12: «…Деякі з тих розваг досить ризиковані (йдеться про єлисаветградських «халамидників». – В.П.). Перепливаючи якось із дорослими широкий ставок, Володимир мало не втопився. Врятували старші. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна – кінь злякався чогось, скинув малого вершника. /…/ Ще якось була подорож на ковзанах по замерзлій річці аж до Новомиргорода – це кілометрів сорок, не менше».

Ю.Тагліна, с.4: «Одного разу мчав він верхи попереду табуна. І це мало не закінчилося трагедією: нажаханий чимось кінь скинув хлопчика. Та хіба це могло його зупинити, якщо ризик додавав життю яскравих фарб? І Володя перепливає великий ставок, а взимку мчить на ковзанах півсотні кілометрів до сусіднього містечка…»

Слухняно переповівши далі біографічну частину, що стосується Винниченкового навчання, Ю.Тагліна, зрештою, змушена була щось писати й про твори молодого Винниченка, зокрема – про його оповідання 1902 року «Сила і краса». Тут їй стали в пригоді деякі інші мої публікації.

Ю.Тагліна, с.12: «У своєму оповіданні Винниченко змалював двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола «випадків суспільства» (правильно «відпадків суспільства», як у Франка, якого я цитував. – В.П.) – Мотрю Чумаченко, дочку удівця-п’яниці, у яку закохані обидва злодії. Мотря постає перед непростим вибором: Ілько й Андрій – повністю протилежні натури. Вони навіть злочини вчиняють по-різному: Ілько «побачив, взяв та й герехт», а ось Андрієві потрібні «спектаклі»; він хитріший, більш винахідливий, підступніший.

Для Мотрі Ілько є втіленням краси, а Андрій сили. Вона добре усвідомлює різницю між ними двома. Красень Ілько гарніший, але в його м’якості криється безвільність, а жінці потрібна надійна опора. Андрій же, хоч і грубий, і навіть жорстокий, проте Мотря інтуїтивно відчуває, що з ним вона «не пропаде». Однак зробити остаточний вибір Мотрі нелегко: вона, як сама зауважує, «привикла» до обох.

Винниченко навів у творі класичний любовний трикутник. От якби Ількові – Андрієву рішучість і волю, а Андрію – Ількову красу! Мотря навіть, сміючись, говорить: «Якби можна при (так у Ю.Тагліної. – В.П.)  двох вийти!» Але, в остаточному підсумку, обирає-таки Андрія».

В.Панченко:   «Він (Винниченко. – В.П.) показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола «відпадків суспільності» – Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п’яниці. Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі… На кому зупинить вона свій вибір? На Ількові, який є втіленням краси, чи Андрієві, який уособлює силу?»

Далі вже не цитую, адресуючи охочих до своєї монографії «Будинок з химерами» (Кіровоград, 1998, с.44) та до своєї ж таки статті «Рання проза Володимира Винниченка»  (журнал «Дивослово», 1995, №4, с.3-9).

Підсумок Ю.Тагліної (с.12-13): «В оповіданні «Сила і краса» вже можна побачити основу майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут з’являється думка про відносність, умовність будь-яких моральних табу, нав’язаних людині суспільством. В.Винниченко зухвало заперечував пуританську регламентованість життя. І хоч був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, він одним із перших почав по-іншому розуміти культ насолоди життям. Радість життя, його повнота й яскравість – понад усе!»

Неважко пересвідчитися, що цей шматок скальковано зі с.32 моєї книжки «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості»:  «Винниченко бунтує проти умовності лицемірних моральних табу, з азартом, якимось аж ризикованим розмахом відкидає пуританську регламентованість життя. В ім’я радості й повноти життя, які – понад усе!»

За тим же джерелом далі знову викладаються факти біографії В.Винниченка, потім «авторка» калькує/конспектує сторінки 48-51, на яких ідеться про новелу В.Винниченка «Дрібниця» та п’єсу «Дисгармонія» (у Тагліної – с.22-23); щедро перецитовує листи В.Винниченка до К.Голіцинської і К.Голіцинської до В.Винниченка; дослівно повторює те, що в мене написано про перебування В.Винниченка у Львові восени 1907 року… Судіть самі:

В.Панченко, с.72: «Його там добре знали як талановитого письменника й енергійного партійця. Галицькі соціал-демократи влаштували Винниченку прийом /…/ Тиждень перебування у Львові був заповнений численними зустрічами. Зокрема, згадував А.Жук, «відбулися у нас спільні наради з галицькими товаришами в УСДРП в особах Левинського і Л.Ганкевича…»

Ю.Тагліна. с.29: «Галицькі соціал-демократи радо зустріли В.Винниченка у Львові. Його там уже добре знали як талановитого письменника й енергійного партійця. Тиждень перебування у Львові загалом був наповнений численними зустрічами. Зокрема, як згадував товариш Винниченка по партії, з яким той приїхав до Львова, А.Жук, «відбулися спільні наради з галицькими товаришами в УСДРП в особах В.Левинського і Л.Ганкевича…»

Цитату зі спогадів А.Жука обірвано на тому ж місці, що і в мене, і це в Тагліної завжди так, – бо що ж вона могла іще робити, не знаючи джерел?! Залишалося одне: списувати.

Ю.Тагліна, с.30: «У пошуках грошей Володимир Винниченко звернувся до однопартійця та близького приятеля Левка Юркевича, який мешкав тоді в Швейцарії, де йому дісталася від батьків частина родового маєтку. Як на те, на вокзалі перед відходом поїзда на Женеву у Володимира Кириловича вкрали портфель із спільною «касою», щоправда, майже порожньою! Письменникові в переповненій емігрантами з Росії Женеві судилося затриматися на кілька місяців, оскільки сподіваних грошей у Л.Юркевича не було…»

В.Панченко, с.72:  «Вирішено було заїхати в Женеву, до Левка Юркевича, сподіваючись, що він зможе фінансувати подорож до Америки. Левко – однопартієць, близький приятель Винниченка, син старогромадівця доктора Осипа Юркевича, – мешкав тоді в Швейцарії, де йому дісталася від батьків частина родинного маєтку. /…/ Як на лихо, на вокзалі, перед відходом поїзда на Женеву, у В.Винниченка вкрали портфель із спільною «касою» – щоправда, майже порожньою!

У переповненій емігрантами з Росії Женеві В.Винниченку судилося затриматися на кілька місяців, оскільки сподіваних грошей у Л.Юркевича не було».

Текстуальні зближення тут такі очевидні, що є всі підстави говорити про плагіат.

Так само слухняно переповідає Ю.Тагліна й мої міркування про п’єсу В.Винниченка «Щаблі життя» (пор. сс.76-78 у моїй книжці – і сс.31-32 – в брошурі Тагліної). Скальковано розповідь про перебування Винниченка на Капрі та конфлікт із Горьким, виклад проблеми «Винниченко і Ніцше», розгляд новели «Момент»; «передерто» компаративістський фрагмент «Винниченко – д’Аннунціо – Мопассан»; в тому ж дусі «переказано» й історію стосунків Винниченка з Люсею Гольдмерштейн та проекцій цих стосунків  у художніх творах письменника… Є в Тагліної і сюжет про Винниченка й Лесю Українку – щоб переконатися, з якого джерела його «перенесено» в брошуру з серії «Знамениті українці», достатньо зіставити  сс.65, 69-72 у тексті Тагліної  і сс.153-175 – у моїй книжці «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості»…

Трудність, яку я мимоволі створив для Ю.Тагліної, полягала в тому, що «матеріал» про творчість В.Винниченка 1920-1951 рр. їй доводилося шукати в інших дослідників. Утім, цей період у брошурі представлено зовсім, зовсім скупо…

Ну, і яка мораль цієї історії? І що думають робити з подібною продукцією і з такими «авторами» видавці з «Фоліо»? Конспекти з елементами плагіату, що пропонуються читачам, свідчать про загальний занепад моралі в суспільстві, де впійманий на плагіаті В.Литвин продовжує залишатися академіком і посідати високу державну посаду; де повно докторів наук, для яких дисертації писали «негри»; де Академія педнаук перетворилася у клуб для самозакоханих високопосадовців, які корчать із себе вчених… Девальвація цінностей, що вважалися непорушними в середовищі інтелектуалів, – катастрофічна. Саме час подавати сигнал «SOS».