Якщо про письменника найкраще говорять його твори, кому потрібна його біографія? Якщо автор – текстовий конструкт, яка, зрештою, різниця, ким він створений? Цими питаннями легко обеззброїти будь-якого літературного біографа: вони беззахисні перед вправністю сучасних методологів. Жанр їхній потрапив у інтелектуальне вигнання, на кордоні між науковим дискурсом та белетристикою; біографічний метод – винесений «за дужки» актуальних літературознавчих канонів. І навіть згадки про нього в українському контексті часто викликають смішки більш просунутих теоретиків – формат «літературного портрета» давно усім набив оскому. Займатися життєписами – це несерйозно, це літературознавче ремісництво, це – неактуально. Іноді воно межує з простим буквоїдством. Справа для книжкових хробаків, даремна трата часу. Факультатив гуманітаристики. Методологічний неадекват, який не розрізняє текст і дійсність, нефільтрований осад позитивізму. Озбройтеся цими дотепами, як це звик робити я – і закиньте «Марселя Пруста» Ж.-І. Тадьє з книжкової полиці кудись подалі, на антресолі. Матимете рацію. Або забудьте про цей джентльменський набір і прочитайте перші півсотні сторінок. Цілком можливо, що Ви не пошкодуєте.
Бо це книга, яка провокує. І що далі читаєш, то більше прагнеш на цю провокацію піддатися. Зрештою, хіба не курйоз – написати життєпис Пруста, який нещадно громив педантичного Сент-Бева саме за біографізм у критиці, за його вчену скрупульозність та нудотну прискіпливість? Хіба не нахабство – упорядкувати майже 500-сторінковий том, оправити його тонною приміток, спорядити химерними риштуваннями бібліографії та пропонувати комусь як цікаве читання, ближче до роману, ніж до докторської з усіма вимогами ВАКу? Писати n-ну біографію Пруста, коли їх уже складено десятки, й претендувати при цьому на якусь новизну – невже це можна якось виправдати?
Аякже, якщо писати її так, як це зробив Тадьє. Під його пером хроніка життя і творчості стає історією, захопливою розповіддю. Книга цікава насамперед не тим, що дослідникові вдалося знайти десяток невідкритих раніше листів чи прояснити деякі маловідомі факти, усунути кілька білих плям у Прустовій «особистій справі». Енциклопедисти та літературні ерудити, мабуть, залишаться дещо розчарованими: попри документальну точність викладу, це – не тека з персональним досьє. Найбільше французькому біографові вдаються саме ті уривки, де незаперечність фактів поступається місцем грі уяви. Він будує майже детективні версії щодо довкола-літературних Прустових взаємин, його амурних походеньок, стосунків із вершками паризького вишуканого товариства, видавничих ініціатив, творчих пошуків. За цими авторськими фантазуваннями криються постійні спроби вгадати мотиви поведінки Марселя, знайти джерело його натхнення, виявляється посилена увага до його психології, звичок, химер – книга наче змушує читача домислювати те, що ніколи не буде виражене у подіях та вчинках, те, що проминає непоміченим та незафіксованим.
Читаючи, ми крок за кроком, у згоді з дослідником чи у боротьбі з ним, сперечаючись, заперечуючи, сумніваючись, створюємо власного Пруста-персонажа, мовчазного досі співрозмовника; героя нашої оповіді, дійсного учасника сучасності. Сила авторського стилю Тадьє дозволяє зберігати оцю відкриту інтригу інтелектуального сюжету, яка робить чужий досвід близьким. Він дає нам чудовий урок інтерпретації: біографія – це не спосіб щось пояснити, але шлях, яким ми прямуємо до розуміння – коли інше «Я» руйнує кордони нашого світу, і коли ми робимо зусилля його збагнути. Для Тадьє недостатньо відновити контекст прустівської творчості – слід від-живити його, оновити через дистанцію часу, яка розділяє читача і «дела давно минувших дней»: ось завдання-максимум, що надихає його письмо. Біографія Пруста-письменника не демонструє тривкість у часі ікони літературного істеблішменту (раді б забути, але ж портрет – в хрестоматіях!), це – мінлива історія перебування його життєтексту серед текстів культури. Марсель-людина повинен стати Марселем-персонажем, вбивство автора – стане його новим життям.
Тому заявлений у анотації «генеральний план» – показати Пруста як типового представника свого середовища, учня Ліцею політичних наук Кондорсе, ліценціата Сорбонни, аматора-дописувача паризьких газет – лиш монументальний фейк, емблематика обраного жанру. Якби це справді було метою книги, то для неї годі знайти гірше структурне втілення. Біографія складається із серії окремих нарисів, ситуативних шкіців, що вихоплюють та освітлюють той чи інший епізод, – і читач гортає її сторінки, наче чужий сімейний фотоальбом. Ось те саме обличчя повторюється раз і вдруге, ось промайнув знайомий жест, ось знову та сама постава чи схожа гримаса – і поволі світлини складаються в історію, відкриваються нюанси, встановлюється послідовність. Незрозумілий світ спогадів облаштовується та впорядковується: ми закриваємо книгу і відчуваємо, що якась історія відбулася, вона стала нам не відомою – але знайомою. Чи то нариси про Рейнальда Гана, чи то розповіді про приятелювання із Монтеск’ю де Фезансаком, чи етюди про мандрівки до Венеції, навіть виклади про видання «Бенкету» чи «Ревю Бланш» – все це читається як невеличкі захопливі новели, зі своїми героями, власним світом та атмосферою. Що ж до загальної зв’язності наративу в цілому – то тут у Тадьє далеко не все просто, особливо у першій частині книги. Оповідь розпадається на деталі, раптово уривається, виклад часто несподівано повертає у зовсім інший бік, автор перескакує з одного на інше – то забігає наперед, то покидає сказане на півдорозі. Еліпсис, натяк, недовершеність, яка зберігає флер амбівалентності – у вмінні зберегти інтригу Тадьє справді сягнув висот. Складається враження, що він посувається назустріч чужій біографії так само непевно, як і читач, котрий від неї ще більш далекий, спонтанно намацуючи територію оповіді, шукаючи ґрунту під ногами, запитуючи і звіряючись. Свобода життєвого випадку, гра ймовірності, яка структурує текст – характерні риси, які роблять життєпис, створений Тадьє, кардинально відмінним від хрестоматійних викладів дат, подій, текстів, від безпросвітної нудьги підручникових «життів-і-творчостей». Альбом, інакше й годі сказати – набір етюдів, які можна впорядковувати самому, гортати у довільному порядку, встановлювати випадкові та несподівані зв’язки. Цілісний, однак не завершений.
І це робити тим паче цікаво, що у книзі відкриваємо для себе того Пруста, якого зовсім не знаємо – не класика, автора «Пошуків утраченого часу», і навіть не палкого критика з часів «Проти Сент-Бева». Перед нами – молодий Марсель, який тільки шукає власну естетику, нещадно пародіює чужі стилі, створюючи власний, читає та споглядає, намагаючись розуміти більше, торує власну дорогу. Той «чарівливий письменник «Утіх і днів», яким його знали сучасники, і який для нас заступлений контекстуальною віддаленістю та пієтетом до класиків. Тож читача у цій книзі чекає не стільки радість впізнавання, скільки – свято відкриття. Книга Тадьє не має на меті екстраполювати той чи інший життєвий досвід у творчість Марселя – вульгарної біографічної інтерпретації йому не закинеш. Автор свідомий тієї хиткої і водночас неподоланної межі, яка розділяє текст і дійсність. І судить він про Пруста насамперед як про письменника, а не про громадянина, безробітного/різночинця, парижанина. Якщо Тадьє й шукає якихось корелятів між художнім світом та матеріальним, то тільки щоб показати, наскільки ж іншими постають об’єкти досвіду у тексті, де між ними встановлюються естетичні зв’язки, де вони підпорядковуються художньому мисленню.
Саме тому цю книгу цікаво буде читати насамперед не тим, хто хоче більше дізнатися про життя Пруста, а тим, хто цінує його творчість та добре знайомий із нею. Тадьє розлого описує, як крок за кроком, у постійному розвитку формувалася особлива прустівська естетика, вершинним втіленням якої стала епопея «У пошуках утраченого часу». Події ж історичного життя – не більш аніж натяки, матеріал, який підказує ті чи інші сюжети, образи, колізії. Це біографія, написана під знаком тексту, а не навпаки. Слизька стежина генеалогічної інтерпретації не спокушає Тадьє: життєпис може дати привід для інтерпретування, але ніколи його не замінить. І для читача найпевнішим набутком будуть, мабуть, не додаткові клунки фактів у інтелектуальний багаж, а запитання, які з’являться опісля. Про психологію творчості, сказали б ми, але й про телеологію літератури, про таїну та метафізичні первні письма – якщо комусь так більше до вподоби.
Однак перед тим вас чекає кілька годин захопливого розумового квесту. Тадьє упакував під одну обкладинку таку силу інформації, що впоратися з читанням далеко не просто. Свідчення того – хоча б гора приміток, якими він спорядив власний твір. Утім, останні, як на мене, радше існують для читача ідеального, аніж для реального книголюба. На жаль, часто лабіринти думок Тадьє стають ще заплутанішими через на диво незграбну роботу чи то перекладачів, чи то літредакторів, чи то коректорів книги – а може, й усіх огулом: стилістичні вихиляси і банальні одруки трапляються ледь не щокілька сторінок. Проте охоти читати далі це не відбиває.
Хоча часу читання займе, повторюю, немало. Але хіба збагнути когось – легка робота? Тільки не кажіть про те, як можна розуміти інших з півслова. Все одно мова йде про письменника, який в Україні належить поки до тих класиків, які більше відомі, аніж читані (упереджене спостереження, аякже). І нас ще чекає справжнє знайомство із ним. Книга Тадьє – вдалий привід його розпочати. Скористайтеся з нього. Тим більше, що до знайомства запрошуються, як бачите, всі охочі.
