Політика Президента Януковича створює грунт для правого радикалізму та провокацій російських націоналістів.
Про те, що у Львові 9 травня будуть влаштовуватися провокації, знали всі, кому не лінь. Наміри молодчиків із «Русского единства» і «Родины» широко рекламувалися у ЗМІ, – тож як вдалося голові Львівської обласної адміністрації М.Цимбалюку нічогісінько не чути про приїзд «гостей» з Одеси й Криму, важко збагнути. Хто має вуха, той почув би. Тим паче, що у влади є й спеціальні «вуха». Проте Цимбалюк каже, що міліція й СБУ не поінформували його про «десант» російських націоналістів. Може, й не поінформували, але в такому разі виникають серйозні запитання до самих правоохоронних органів і їх ролі в тому, що сталося.
А сталася подія, яка може мати для України негативні наслідки, оскільки:
1. вкотре постраждав міжнародний імідж нашої держави;
2. вкинуто нові «дрова» у вогонь протистояння всередині суспільства.
Власне, режисерам конфлікту потрібно було саме це: скомпрометувати Україну її євроінтеграційними планами, а водночас – поглибити розкол між сходом і заходом країни. Такий сценарій, повторюю, легко «прочитувався» задовго до 9 травня, тому виникає запитання, чому високопоставлені державні чиновники й правоохоронні органи не погасили конфлікт ще в його зародку.
Відповідь напрошується сама по собі: не погасили, бо головним провокатором цього разу виступила сама українська влада. «Видатна» роль, звичайно, належить Верховній Раді, яка голосами комуністів та «регіоналів» протягла закон, що зобов’язував на День Перемоги вивішувати червоні прапори (начебто копії прапора Перемоги) поруч із державними. Відповідна норма в українському законі буквально списана з нормативного акту РФ, – і це свідчить про те, на догоду кому все затівалося. Тому не варто ставити сакраментальне питання: ДЛЯ ЧОГО? – для чого нав’язувати значній частині України ті символи й ідеологеми, які нічого іншого, крім спротиву, не викличуть? Тим паче, що за 19 років незалежності України все вже давно врегульовано, і за жодного з попередніх президентів проблеми відзначення Дня Перемоги не виникало. Проте політиків, які спекулюють на темі Перемоги, в Україні вдосталь. Піаряться у передчутті наступних виборів комуністи. «Регіонали» намагаються ловити рибку в мутній воді, переключаючи увагу суспільства зі своїх соціально-економічних провалів – на дражливі ідеологічні теми. Ще хтось просто ловить вітер у власні паруси… І всі разом – сіють дуже небезпечну смуту, яка загрожує ослабленням держави і навіть її розпадом.
Спікер В.Литвин – цілком у стилі «Вовочки», який знай собі носить снаряди, куди йому треба, – щось промимрив із телеекрана про те, що від «почервоніння» владних офісів та державних установ країни в День Перемоги ладу в суспільстві не прибуде, проте закон таки підписав. Міг і не підписати (бодай ціною власної відставки), але ж то був би не Литвин. Тим паче, що й В.Янукович, приїхавши 4 травня до ветеранів у с. Циблі, твердо пообіцяв: як тільки закон до мене потрапить, я його підпишу.
Він так мислить, Президент України Віктор Янукович. Він серйозно вважає (вважав?), що червоний прапор перемоги може об’єднати Донбас і Галичину. Хоча насправді це глибока ілюзія, і потрібно не так і багато знань з історії України, щоб це зрозуміти. Проте звідки вони візьмуться у Віктора Януковича?
І все ж, із підписанням закону він таки загальмував. Закон у дію не вступив, тож тепер виникає запитання, на якій правовій підставі діяли чиновники, які все ж вивісили червоні прапори. Втім, справу зроблено. Провокація відбулася.
Але закон про червоні прапори – далеко не єдина провокація влади. Справа в тому, що політика Януковича об’єктивно веде до розколу України і поглинання її Росією. Пригадуєте, як замешутилися очільники РФ після підписання харківських угод? Їхні обличчя буквально випромінювати здивований екстаз: «Хахлы все подписывают!» І посипалися одна за одною інтеграційні ініціативи… Медовий місяць був таким бурхливим, що Янукович і Медведєв нагадували коханців, які давно не бачилися…
Виявилося, що у владні структури України можна запускати «підсадних качок».
Президентові України можна отримувати благословення від громадянина іншої держави, патріарші візити якого в Україну щоразу стають фактом пропаганди «русского мира».
Можна ставити пам’ятники Сталіну.
Через табачників різного калібру можна перетворювати міністерство освіти й науки України в ідеологічний центр «радянізації» та русифікації.
Можна плодити громадські організації, метою діяльності яких є демонтаж України як держави.
Можна мати Хорошковського на чолі спецслужби.
Можна плювати на Конституцію і перетворювати суд у повію.
Можна самому розбухати від награбованого, а громадян закликати «до лопати»…
Чи могло все це не викликати реакції в суспільстві, в т.ч. й реакції радикальної? Ні, не могло. І саме в цьому простий «секрет» зростаючої популярності ВО «Свобода». Можна скільки завгодно лаяти «галицьких націоналістів», але кожен тверезий аналітик скаже, що та «Свобода», якою вона є нині, – це продукт політики Януковича.
У львівських подіях 9 травня «Свобода» відіграла роль бика, якому кинули червону ганчірку, добре знаючи, що «бик» буде кидатися на неї. І він кидався. Кидався на літніх людей, які прийшли з квітами до Меморіалу слави, на російських дипломатів, які несли до могил вінок із трикольором, на всіх, хто йшов із георгіївськими стрічками на грудях. Реакція, загалом, прогнозована, і саме на неї й розраховували режисери провокації. Вони не помилилися. Тим паче, що міліція фактично зіграла в пас із приїжджими російськими націоналістами, яким для урочистого внесення червоного прапора на Пагорб Слави було створено зелений коридор…
Складається враження, що Віктор Янукович не дуже володіє ситуацією в Україні. І що він не знає і не розуміє всієї України. Втім, як може бути інакше, коли йдеться про ТАКОГО Президента? Президента, біографію якого неможливо написати, оскільки кудись треба ховати «шапки», дивне професорство, таємниці Межигір’я… Не кажу вже про масштаб особистості.
Як не дивно, багато в чому Віктор Янукович є дзеркальним відображенням Віктора Ющенка. Той в останній день свого правління навіщось зробив Героєм України Степана Бандеру – і спровокував напругу в суспільстві; нинішній же гарант, який обіцяв об’єднати Україну і ввести мораторій на ідеологічні теми, що роз’єднують націю, з таким самим успіхом «совєтизує» і русифікує Україну.
Тільки все одно з України не вийде суцільний Донбас (як не вийшла б і суцільна Галичина чи Буковина). І нинішня влада серйозно ризикує, вдаючись до провокацій як до методу тиску на суспільство, «по-мавп’ячи» імітуючи Росію, копіюючи її цінності й символи. В один прекрасний момент вона може просто опинитися біля розбитого корита, оскільки буде «звільнена» нами через свою профнепридатність. І статися це може значно швидше, ніж сама влада гадає.
P.S. Коли цей матеріал готувався до оприлюднення, в редакцію «ЛітАкценту» зателефонувала одна наша авторка і з розпачем у голосі стала говорити про те, що «Україна – гине», і кому в такому разі потрібна література? А після цього я розмовляв по телефону з молодим львів’янином (також нашим автором) – і на моє запитання, як він пережив львівські події, наш юний автор перепитав, що я маю на увазі. Я пояснив. «А-а, – зрозумів мене співрозмовник, – та я зараз у Закарпатті на конференції; скоро приїду додому – розпитаю, що там у нас було»…
Дві такі різні реакції на зовсім короткій часовій дистанції. «І це мине», – сказав один древній мудрець, який також нічогісінько не знав про львівські події. Хоча я все-таки не для того писав цю статтю, щоб процитувати мудреця. Написав, бо неспокійно. Тільки хіба неспокій скасовує потребу в літературі?
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
