Тисяча й одна ніч Салмана Рушді

Салман Рушді — частий гість у просторі українських перекладів. Не встигли ми осмислити і сприйняти «Опівнічних дітей», як одразу ж було запропоновано іншу страву — «Флорентійську чарівницю». Новий роман Рушді (написаний 2008 року) — чергова спроба унаочнити мультикультуралізм, поняття, що стало осердям сучасної британської літератури. Мультикультуралізм — результат проникнення вихідців із колишніх британських колоній у світ Великої Британії, їх інтеграції з «материковою» британською культурою (передовсім англійською). Як відомо, для самого Рушді процес входження у простір європейської культури був доволі травматичним. Проте не будемо вкотре нагадувати читачеві про конфлікт автора із духовним лідером Ірану аятолою Хомейні, про переслідування Рушді, про вибухи перед книжковим супермаркетом, про замахи на життя письменника та переховування на конспіративних квартирах Британії та Америки. Радше скажемо, що роман «Флорентійська чарівниця» — спроба інтегрувати східну оповідну модель (і філософію помислу) в західноєвропейську нарацію. З такого симбіозу має з’явитися щось унікальне, здатне збагатити і європейську, і східні літератури.

«Флорентійська чарівниця» — непрогнозований роман, що розгортається як епічна східна сага, як одна з казок «Тисячі й однієї ночі» у виконанні Рушді. Проте образ чарівниці в ньому, як на мене, не зовсім центральний. Тобто назва роману і текстове поле перебувають у різних площинах. Так, причиною загадки, зрештою, є жінка, чарівниця Кара Кьоз, родичка імператора Акбара, проте вона в тексті навряд чи посідає центральне місце.

Можна було б звинуватити Рушді в маскулінності, в актуалізації патріархального дискурсу, закоріненого у східній філософській традиції. Проте, як на мене, цей роман аж ніяк не ставив собі за мету «фемінізувати» уявлення про Схід, який і так із позиції постколоніальної теорії видається фемінним для західного маскулінного колонізатора. Зрештою, основну історію в романі розповідає трансформована Шахразада — чоловік Уччелло-Веспуччі-Маґор дель’ Амор.

«Флорентійська чарівниця» — роман-травелог, філософський роман (пересипаний чималою кількістю прикладів зі східної мудрості), роман-загадка, для розкодування якої потрібно бути обізнаним із багатьма європейськими та східними джерелами (про рід Чингізхана, про династичні шлюби між Сходом і Заходом, про королеву Анжеліку, про часті шотландські мандрівки на Схід, про міфічну королеву Скаху/Скатач…). «Остерігайся! – промовляла вежа. – Твоя нога ступає у царину Короля Слонів, монарха, настільки багатого на товстошкірих, що не пошкодує тисячі тварин лишень для того, аби прикрасити мене». У показній величі вежі подорожній упізнав погорду, що, як вогонь чи знак диявола, проступала і на його чолі; проте будівничий вежі перетворив на силу ту якість, яку в подорожньому часто вважали за слабкість». Або ж приклад інкрустованих сентенцій мудрості: «Без води ми – ніщо, – подумав подорожній. – Навіть імператор, позбавлений води, дуже скоро перетвориться на порох. Вода – це справжня монархиня, а ми – її раби. Якось у Флоренції він зустрів чоловіка, що міг ховати воду…».

Дія починається з того, як у невідоме східне царство/імперію потрапляє загадковий прибулець, який має важливе повідомлення-таємницю. Подорожній поводиться дивакувато, він не вписується в соціальні рамки цього культурного простору. Доля таких людей у східному світі —шибениця, або паля, або смерть від шаленого слона. Загадковий прибулець — вихідець із іншого світу (європейського), хоча його манера поводження доволі дивна. Зрештою, з часом ми дізнаємося, що цей прибулець — Маґор дель’ Амор — втрачений родич самого імператора Акбара (син сестри його дідуся, себто дядько), який має і східну кров.

Від початку роман говорить нам про центральну тезу східної культури: на Сході вміння розповідати історії — не лише розвага. Від цього може залежати життя. Шахразада розповідає історію, щоб вижити. Маґор дель’ Амор також повинен розповідати історію, щоб заслужити прихильність свого імператора. Він з’являється у стінах найкращого східного міста, щоб розповісти таємницю. Зрештою, таємничість — це те, що робить роман Рушді східним у своїй ґенезі. Маґор — той, хто розповідає про своє життя, хто вигадує легенду потрапляння в цю дивну країну, хто видає себе за посла її Величності королеви Англії, хто прагне в різний спосіб бути частиною двору імператора й навіть його улюбленцем. Переповідання історій на Сході може зробити вас або бажаним гостем, або лютим ворогом. Коли Маґор читає сувій, який він нібито привіз від Королеви, то «на ходу» він змушений вигадувати те, що могло б схилити на його бік імператора, який під час цього читання відчуває особливу прихильність до прибульця. І через це саме слово Маґор потрапляє в немилість, коли йому доводиться захищати свою честь.

Маґор, безперечно, — герой-пройдисвіт. Він потрапляє на судно, щоб вирушити в мандри, відтак убиває капітана Гоксбанка (або ж Гоксбанка Гоксбанського), підсипаючи отруту в напій. Так, він має змогу привласнити собі «скарби» Гоксбанка (серед яких — шовкова хусточка поганської богині із стародавньої Соґдії, медальйон із портретом Її Величності Королеви, шестикутна книжечка зі Святої Землі, на крихітних сторінках якої вмістився весь текст Корану, одна з таємничих «печаток» з Індуської цивілізаційної долини, китайський камінь із зображенням гексаграми тощо) — сувій нібито передала Королева майбутньому послу її Величності в Індії. Але не все так просто: члени екіпажу з’являються до імператора й розповідають, що Маґор дель’ Амор — зовсім не Посол Королеви Англії Елізабет Тюдор, а пройдисвіт, якого потрібно покарати. Мовлене слово важить для імператора досить багато, позаяк на Сході неможливо безпідставно звинувачувати будь-кого, оскільки це страшний гріх. Насправді Маґор — це «Уччелло», саме таким є (як ми дізнаємось на початку роману) справжнє ім’я ошуканця.

Імператор вирішує провести смертельний експеримент: він кидає свого улюбленця в клітку до роз’ятреного дикого слона, який має розтоптати брехуна. Але слон, наближаючись до жертви, раптом виявляє повагу до неї й зовсім не хоче знищувати приреченого на страту. Пізніше Маґор розповість імператору, що весь секрет полягав у тому, що він був досить близьким до імператора Акбара, отже, шлейф парфумного аромату перейшов і на нього. Коли ж улюблений слон імператора відчув цей запах, то подумав, що Магор — його господар. Акбар, вислухавши це, тільки похвалив улюбленця. А от членам екіпажу, яких ув’язнили, було запропоновано або чекати, коли все ж таки Маґор виявить свою чорну сутність, або ж іти геть, так і не здобувши задоволення від покарання кривдника. І європейці вирішують піти геть, що, звичайно, одразу робить їх непривабливими боягузами в очах представників Сходу: вона не здатні чекати на останню Істину, справедливість, а лише хочуть здобути свободу та повернутися додому.

Неможливо достеменно сказати, на чиєму боці авторська позиція в цьому тексті: і східні люди, і європейці однаково постають добрими і лихими, мудрими і простакуватими, доблесними і боягузливими. Імператор Акбар прагне збудувати не просто східну імперію, а щось на кшталт того, що в нашому західному сприйнятті асоціюється з містом-полісом, у якому невинний ніколи не буде покараний, де кожен матиме право на власні погляди. Отже, йдеться про  утопічне місто, що тримається на засадах демократичного устрою. «… життя цього чужого міста проходило під небесним склепінням. Люди їли в місцях, де птахи могли вихопити їжу, і грали в азартні ігри там, де кишеньковий злодій міг вкрасти виграш, вони цілувалися привселюдно і якщо хотіли, то навіть злягалися у затишних кутках…» Імператор почувався халіфом Багдада Гарун аль-Рашидом, який обходить уночі своє місто, перевіряючи, як живуть його піддані.

«Питання монархічної форми правління, — перегодя промовив імператор, — непокоять нас дедалі менше. Наше королівство має достатньо законів, щоб управляти ним, і гідних посадовців, вартих довіри, а також систему оподаткування, що забезпечує достатню кількість грошей і водночас робить людей нещасливими лишень у розумних межах». Почувши цю промову Акбара, Маґор зауважив: «У моєму місті, Ваша Величносте, питання Людини було вирішене назавжди. А щодо Жінки, ну, то це питання є суттю і змістом моєї історії». В романі «Флорентійська чарівниця» актуалізоване середньовічне уявлення Заходу про Схід як простір, наближений до святої землі, до райських розкошів. Не випадково роман починається як входження героя до простору Раю: «Подорожній, їдучи шляхом у призахідному сонці, а подорожній саме їхав шляхом уздовж озера, міг подумати, що він наближається до трону неймовірно багатого монарха, який, аби зачарувати і викликати благоговійний страх у прибульців, дозволяв собі вихлюпувати величезні скарби у велетенську земну влоговину. Золоте озеро, аж ніяк не мале, було краплею води у морі його багатства, тож подорожній навіть думкою не міг осягнути величі материнського океану! Жодного охоронця не бовваніло на краю золотого плеса; король, видно, був настільки щедрий, що дозволяв усім підданим, і, може, навіть прибульцям, і навіть таким незнайомцям, як подорожній, безперешкодно черпати з озера рідкий дарунок… А що, коли за міськими мурами, думав подорожній, постане фонтан вічної молодости, а неподалік – леґендарні ворота Земного Раю?».

Натомість Флоренція в описах Маґора — місто розпусти, легалізованих публічних будинків (які мають становити конкуренцію «гомосексуальним стосункам»); європейці потопають у постійних війнах, що ослаблюють держави. Ба більше, італійські міста змальовано як осередок Содому, саме Новим Содомом постає «квіткове місто» Флоренція. І в цьому немає нічого дивного: якщо звернутися до хронік і середньовічних текстів, то вони потвердять наші висновки.

Досить цікавими є розділи «Коли ускладнюється життя чоловіків», «Там, де впаде на землю сім’я повішеного чоловіка», «Усе, що він любив, було на його порозі»… — у них ідеться про історію Ніколо іль Макія, Аґостіно Веспуччі та Антоніо Арґалія. Хлопці зростають на тлі содомії Флоренції та європейських середньовічно-ренесансних легенд. Найбільше цікавить легенда про квітку мандрагори, що, безперечно, за претекст має однойменну драму Макіавеллі, хоча цей сюжет був поширений у ренесансних переповідках. Під час розповідей про європейське життя ми маємо змогу спостерігати також і за реакціями східного імператора, який дивується тому, що чує. Він — людина східного витіюватого мислення, але західний світ видається йому ще незбагненнішим.

У цьому, звичайно, новаторство Рушді: письменник прагне показати не лише Схід очима Заходу, а й навпаки: Захід очима Сходу. До того ж, немає жодного ідеологічного ангажементу в цих описах: ми рівномірно кепкуємо і зі східних, і з західних традицій. Так, Акбар переконаний: «щоб жінка задовольнила чоловіка, вона має співати», «вона повинна добре писати, добре малювати, знати, як наносити татуювання, і бути готовою його зробити на будь-якому місці тіла чоловіка», «жінка також повинна вміти грати на келихах, наповнених різними сортами вина на різну висоту». Але головна перевага жінка така: «Ніколи не кохай жінку, яка не знається на викладанні підлоги кольоровим склом. Така жінка — сварлива дурепа» («сказав імператор поважно, без жодного натяку на жарт»). Натомість простір західного міста змальовано як світ змагань між князями, як постійна боротьба за владу Папи і короля. Також і французи дуже часто ласі на італійські міста.

Головний герой роману «Флорентійська чарівниця» поєднує в собі риси європейського трікстера, але, водночас, він втілює концепцію східного героя, який має особливої гостроти розум, уміє добряче підлещуватися (зрештою, імператор якось скаже Маґору, що в того може повчитися майстерності догоджати навіть його почет) і переконує імператора, що на тих, хто відважиться його стратити, впаде прокляття.

Особливість нарації Рушді в тому, що перша фраза кожного розділу дублює його назву. Наприклад, перший розділ «В останньому присмерку озера блиск» починається так: «В останньому присмерку озера блиск біля підніжжя міста-палацу здавався морем розлитого золота». Роман Салмана Рушді — данина постмодернізму, його можна розглядати в одній площині з творами Умберто Еко чи Милорада Павича. Все ж таки дозволю собі припустити, що, використовуючи принципи деконструкції, можна довести, що цей текст не такий уже транквільно-позаідеологічний.

Приміром, Маґор «міг бачити сни сімома мовами: італійською, іспанською, арабською, перською, російською, англійською і португальською». Фактично маємо суміш мов, що не була обов’язковим набором мов навіть для ренесансного філософа-інтелектуала. Натомість у цьому переліку випущено французьку мову. Якщо уважніше проаналізувати образи французів у романі, то в переважній більшості ці образи відтворено негативно. Таким чином, випадково чи ні, але в романі Рушді французька культура постає як агресивна, варварська, на відміну від культури англійської (хоч Її Величність Королева Англії часом також змальована спрощено, тому поступається розумом східному імператору). Захід у романі — це простір Людини, але поза простором Часу. Натомість Схід прокладає стежку у простір людської індивідуальності, поваги, толерантності, але, водночас, у цьому просторі існує поняття «вічного». Самого Акбара у романі теж часто супроводжує епітет «вічний».

Який же висновок? Сказати важко та й, мабуть, не варто ставити питання в такій площині. Роман має кілька ліній, кілька інтриг, що відтворюють, передовсім, специфіку східної оповідної моделі. Проте можна помітити, наскільки плідним може бути творчість на межі кількох світоглядів і культур. Усе ж таки дозволю собі висловити думку, що цей роман Рушді — слабший від «Опівнічних дітей» та «Сатанинських віршів» на рівні техніки, сюжетних ліній, філософії. Проте він, що важливо, переосмислює тезу Кіплінга: «Схід є Схід. Захід є Захід. І їм не зійтися ніколи». Цей зв’язок насправді може існувати, позаяк хтось із Заходу може виявитися далеким родичем когось зі Сходу… навіть якщо і ця спорідненість — вигадана…   Хіба це важливо на Сході?