Книжки віршів Івана Андрусяка не ризикують загубитися в багатому й різноманітному світі сучасної української поезії для дітей. Узявши до рук «М’яке і пухнасте», «Звірячу абетку» чи «Зайчикову книжечку», неможливо покласти їх назад на полицю книгарні: відчуваєш, що ці книжки треба терміново нести додому й читати власному малюкові, бо в них не вірші-одноденки, яких нині видається дуже багато, а тексти, що стануть улюбленими і залишаться з дитиною надовго.
Надовго – бо вірші ці не такі вже й дитячі… Тобто задоволення від текстів отримають читачі різного віку. Дворічні малюки насолоджуватимуться ритмікою та «ігровою» формою віршиків, чотирирічні потоваришують із веселими героями книжок, а молодші школярики оцінять тонкий гумор автора, який про все пише «з примруженим оком». Батькам також має сподобатися Андрусякова м’яка іронія.
Отже, про кожну книжку окремо.
«М’яке і пухнасте»
Колись Корній Чуковський казав, що найщирішими та найвдалішими твори для дітей виходять тоді, коли пишуться в період авторового «повернення в дитинство», коли письменник ніби сам стає дитиною і готовий, стрибаючи, кричати власні вірші. Отаке «дитяче» відчуття світу є й в Андрусякових поезіях, де розмови з бегемотами в річці, з чаєм у пакеті відбуваються цілком серйозно, тут і там висовують носа дражнилки, а вірші-діалоги написані цілком у дусі дитячих розмов. Проте й від цінного дорослого досвіду Андрусяк не поспішає відмовлятися, хоча щосили намагається ним не «тиснути» на дитину. Автор чудово усвідомлює, що без «педагогіки» в розмові з малюками ніяк не обійтися, але свої повчання він викладає граючись і з гумором. Тому замість бути нудними й нецікавими, вони перетворюються на маленькі шедеври:
За сьогодні сіра мишка
з’їла вже четверту книжку,
а така ж мала –
майже як була.
Докоряє миша-мама:
– Не читала ти їх, мабуть,
а без цього ти
не будеш рости.
Це, дитинко, знають всі,
миші й навіть люди:
не читаєш, а їси –
користі не буде.
Чудовий віршик «Чакалка» – один із найекспресивніших у збірці – це не тільки спроба переконати дитину бути слухняною, а й підсміювання над дорослим, який дає волю власній фантазії, щоб бути переконливим. Так і бачиш поважного татка, який із захватом розповідає про страховисько, і скептичні очі дитини, яка одним словом зводить нанівець увесь пафос.
Втім, трапляються й менш вдалі «повчальні» тексти, як, наприклад, «Шашіль» або «Уроки мови». Перший здається надто затягнутим; загалом, як на мене, Андрусякові значно краще вдаються короткі віршики: вони динамічні й афористичні, а тому дитині їх легко сприймати й запам’ятовувати. А другий неприємно вражає зневажливим ставленням до російської мови («нелюдську» вимову Баби Яги порівняно з розмовою гусака). Не думаю, що це гарний урок національної толерантності для дітей.
Не дуже помітною, та все ж прикрою слабинкою книжки є її мовні огріхи. Трапляються помилки, наприклад: «Спали дві червоних птиці». Часом текст буває складно вимовити («Лиш в сусідньому вольєрі», «Також справжнього коня», «Шерсті жмуточок з-під шафи» тощо) – а для дитини (та й для батьків, які читають уголос) плавність вимови має велике значення. А ще зустрічаються й суто «поетичні» слабкості, як то вживання вигуку для рими («Гамселять, грьопають – ого! – / По два, по три на одного», ціла перша строфа «Уроків мови») або перекручення речень («Аж по дрова в ліс ходили», «Не втручайся ти до них» тощо).
Та все ж ці дрібниці аж ніяк не псують враження від яскравої й доброї книжки, до того ж прикрашеної чудовими малюнками.
«Звіряча абетка»
Ця збірка дуже добре підходить для того, щоб учити за нею літери. Адже її герої – звірята, яких добре знають і люблять діти (до честі автора можна сказати, що попри обмеження у виборі персонажів – адже звірів треба було підбирати за літерами абетки, – тварин обрано здебільшого саме тих, яких діти знають і бачили «наживо». А це важливо для створення асоціацій). Усі віршики короткі й дотепні, легкі для запам’ятовування. До того ж, у багатьох є внутрішні рими, і це разом із цікавим ритмічним малюнком більшості текстів перетворює їх на пісеньки-кричалки, маленькі мовні іграшки. А образи персонажів-звірят часом просто-таки вражають дотепністю (наприклад, Ьнело, Зайчики-пузанчики, Левеня, Слоненятко). Втім, є доволі слабкі, часом просто незрозумілі тексти, наприклад, про Вовка чи Єхидну. На сайті Андрусяка за адресою http://dyskurs.narod.ru/abetka.html можна знайти первісний варіант абетки; там опубліковано віршики, які, на жаль, не увійшли до остаточного варіанту збірки – як на мене, заміни здебільшого менш вдалі, ніж первісні варіанти текстів.
Загалом, «Звіряча абетка» – гарна книжечка; і хоч малюнки в ній не такі яскраві, як у «М’якому і пухнастому» (а може, надто яскраві?), ця збірочка стане справжньою окрасою дитячої книжкової колекції.
«Зайчикова книжечка»
Це книжка оповідань, написаних віршами. «Класикою» жанру віршованого оповідання для дітей є «Ясоччина книжка» Наталі Забіли, видана ще 1934 року. Саме з думкою про це видання Андрусяк, за його ж словами, писав власні тексти. Тож порівняння двох книжок вибудовується майже мимоволі.
Збірочку Забіли присвячено звичайним подіям із життя дівчинки, яка за час книжкових оповідань стає дорослішою на один рік. Ось Яся грається, спостерігає за ластівками й білочкою, ось купається в річці, малює, бачить фантастичні сни. «Ясоччина книжка» – це поезія буденності, але буденності дитячої, яка стає казковою просто тому, що дитина сприймає весь світ як казку і пригоду. В
Андрусяковій книжечці, навпаки, зібрано оповідки про незвичайні випадки з життя малого зайчика, який вирощує екзотичну рослину і цвітну капусту, рятує від загибелі їжачка та вовченя, знайомиться з сонячним зайчиком, готується до футбольного чемпіонства. Це книжка про сміливість і перемоги, книжка хлопчача. Забіла дивиться на дитину і на світ очима дитини. Андрусяк намагається скерувати дитячий погляд у певному напрямку. Із цієї точки зору видання є ніби взаємодоповнювальними.
Стилістично книжки також доволі сильно відрізняються, і Андрусякова збірочка видається значно слабшою. Оповідання Забіли – лаконічні, композиційно вивірені, стилістично довершені; тому, власне, стільки дітей і досі вчать їх напам’ять. Натомість найбільша вада «Зайчикової книжечки» – затягнутість. Оповідання надто довгі, перенасичені непотрібними деталями і дрібницями, які відволікають увагу від основного сюжету. Дозволю собі знову згадати Чуковського, який був переконаний, що у текстах для малят найбільше уваги має бути приділено діям, розвитку, динаміці; натомість у «Зайчиковій книжечці» забагато описовості. Та ще й речення побудовано так, що вони часто охоплюють більше, ніж два рядки, неприродно для мовного потоку розбиті римою. У книжці є ціле оповідання, яке навряд чи зрозуміє переважна більшість дітей: про футбол, у тексті якого обігруються прізвища гравців «Динамо» і «Шахтаря». Сумніваюся, що дітки 3-7 років, яким адресоване це видання, оцінять усі футбольні «конотації», бо чи дивляться вони футбол?..
Втім, Андрусякова книжка сповнена щирого тепла й любові до маленьких читачів, вчить правильним і потрібним речам. Дуже зворушлива остання оповідка, яка заохочує батьків до власної творчості. Щоправда, з малюнками виданню не надто пощастило: їх мало, і шедеврами ілюстрації не назвеш… Та все ж книжечка вийшла доволі цікава і дотепна, і приємно, що жанр віршованого оповідання знайшов у ній гідне продовження.
Із власного читацького досвіду можу сказати, що вірші Івана Андрусяка – чудова розвага для малюків і для їхніх батьків, тексти з його книжок швидко розбираються на цитати і стають частиною щоденних родинних розмов та ігор.
