Тепер, коли вручення Державної премії імені Тараса Шевченка авторові роману «Чорний ворон» Василю Шкляру відкладено на невизначений час, є можливість проаналізувати ВСЮ ситуацію з цим далеко не літературним скандалом. 
Основний висновок, який напрошується, полягає в тому, що буря довкола «Чорного ворона» є лише малесеньким фрагментом великої геополітичної битви за Україну. Красномовним є вже той факт, що звинувачення у ксенофобії на адресу роману пролунали на зібранні громадського руху «Собор гражданского согласия», – руху, що позиціонує себе як антифашистський і антинаціоналістичний. «Собор…» виник у часи Віктора Ющенка як реакція на заклики Дмитра Табачника створювати Рух опору. Звідтоді він живиться ідеями, що їх активно пропагують як сам Табачник, так і В.Колесниченко, І.Марков, В.Корнілов та ін. відомі персони.
Наприкінці 2009 року «Собор…» оприлюднив «Народний наказ» тодішньому кандидату в Президенти В.Януковичу, пункти якого передбачали федеральний устрій України, надання російській мові статусу другої державної, продовження термінів перебування ЧФ у Севастополі, створення спільної з РФ газотранспортної системи, відмову від курсу на входження до НАТО і т.п. Кілька пунктів «наказу» В.Янукович уже виконав, але «Собор…» хоче більшого. Не так давно в статті «Чи поширюється влада Януковича на міністра Табачника?» («День», 2011, 18 лютого) я вже висловлював припущення, що в разі звільнення з посади міністра Табачник зможе зайняти політичну нішу, очоливши партію, більш радикальну за своїми проросійськими програмними установками, ніж Партія регіонів. «Собор гражданского согласия» і є каркасом тієї майбутньої партії Табачника.
Чи ж дивно, що трибуною для звинувачень автора «Чорного ворона» у ксенофобії стала саме трибуна «Собору…»? У потрібний час у потрібному місці виявився і одіозний депутат Європарламенту Олександр Мирський із Латвії, який пригрозив винести скандал на міжнародний рівень (у Латвійському Сеймі Мирський був заступником голови фракції Центр согласия, – цікаво, в якому це інкубаторі вигріваються оті латвійські й українські «Согласия», які насправді провокують протистояння?!).
Що ж до директора «Фоліо» О.Красовицького, якому випало озвучити звинувачення у ксенофобії на адресу «Чорного ворона», то, думаю, має рацію Андрій Бондар: Красовицький – бізнесмен, «банальний торгаш»; йому «положено» дружити з міністром Табачником, у руках якого – важливий фінансовий ресурс. «Табачник – не тільки автор видавництва «Фоліо», а ще й гігантський замовник для Красовицького; … це замовлення на підручники для середньої і вищої школи, які видаються не десятитисячними, а мільйонними накладами», – пише А.Бондар, резонно додаючи, що для «банального торгаша» приємно було, крім усього, ще й конкурента – фірму «Клуб сімейного дозвілля», яка видала роман Шкляра, – «замочити»…
Так що кожному своє: «Собору гражданского согласия» важливо було, як сказав би міністр Табачник, «трахнути» Шкляра, а Красовицькому – впіймати рибку…
А те, що він, Красовицький, – людина неперебірлива, видно хоча б з того, що саме у «Фоліо» виходили й виходять ксенофобські, сповнені зверхності щодо українців, книжки публіцистики Дмитра Табачника.
А тепер по суті звинувачень, висунутих В.Шкляреві. Його роман – про повстання Холодного Яру проти більшовицької навали, що прийшла з Росії; головний герой роману – отаман, який воює з цілком конкретними ворогами, яких він називає так, як називав їх реальний Чорний Ворон. «Модернізована» політкоректність з боку автора була б просто неправдою. Переконаний, що будь-хто, взявшись за ТАКИЙ історичний матеріал, постав би перед тією ж самою проблемою, що й Шкляр: відступити від правди, аби догодити Красовицьким і Табачникам, – чи подавати її все ж неприкрашеною, кривавою, лютою? Справжній художник, звісно, обрав би правду.
Зрештою, а що ж тоді робити з Тарасом Шевченком? Якби раптом О.Красовицький видавав «Кобзаря», – чи вилучив би він відомі слова з «Катерини»: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»? Або такі: «Степи твої запродані Жидові, німоті…» Та ні, каже Красовицький, я не проти самого роману, я проти того, щоб держава вшановувала його високою премією… Але ж і поезію Шевченка вивчають у державних навчальних закладах, – її що – вилучати з програм?
За жанром роман «Чорний ворон» – бойовик, історико-пригодницький твір. А я ще додав би й те, що в ньому є щось від поетики … казки. Герої тут жорстко розведені по полюсах добра і зла (як на мене, вороги холодноярівців, може, аж занадто карикатуризовані; цього не варто було робити, оскільки в такому разі неминуче постає запитання: а чому ж отамани все-таки програли, а виграла – начебто нікчемна «орда»?) Казковий елемент притаманний і деяким іншим романам В.Шкляра (наприклад, «Елементал», де головний герой має риси супермена, такого собі Рембо-Котигорошка!) Проте «Чорний ворон» – це все ж таки інша якість, це захопливий пригодницький роман, який, що важливо, явив українську історію ХХ ст. у художньому вбранні, здатному викликати широкий читацький інтерес. «Чорний ворон» – справжній бестселер; он уже й Єжи Гофман, кажуть, готовий узятися за його екранізацію (немає на того Гофмана Красовицького з Табачником і Мирським)…
Штука ще й у тому, що легендарний, двічі гайдамацький Холодний Яр – це Центральна Україна, за ідеологічною схемою Табачника – «Велика Україна», яку він повсякчас протиставляє Галичині. Роман В.Шкляра руйнує схему ідеологів «русского мира», і через те вони лютують. Лютуючи ж, не помітили, що зробили «Чорному воронові» та її авторові, який викликав на себе вогонь, колосальну рекламу. Тепер цю книжку прочитає навіть той, хто рідко береться за читання. І це добре. Здається, українська література останніх кількох років не так і мало робить для того, щоб оживити нашу пекельну історію ХХ ст., щоб приватну, родинну хроніку переплести з великим історичним часом. Іван Андрусяк це так і назвав: «прописування часу»…
А взагалі-то йде, повторюся, велика геополітична битва. Всередині України і поза нею є чимало тих, хто зі шкіри пнеться, аби повернути Україну в «лоно» Росії. І в цій битві важливим є кожен «клаптик», з якого норовлять зробити «плацдарм». Триває запекла боротьба за свідомість кожного зокрема і суспільства в цілому. Тотальна дегероїзація української історії, компрометація культурного спадку, маргіналізація української мови, книжки – ось тільки деякі технологічні засоби, що використовуються усякими борцями за «согласие»…
Що ж, іде неоголошена війна, і це варто принаймні розуміти.
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
