Через рік після скандальної радіодрами Орсона Уеллса «Війна світів» почалася Друга світова війна. Один із найвідоміших кінорежисерів ще початківцем восени 1938 року за романом однофамільця Герберта Уелса поставив радіовиставу, яка імітувала прямий ефір. Прогноз погоди на найближчу добу, спалахи водню на Марсі, який рухається до Землі, інтерв’ю з астрономом-професором, репортаж із штату Нью Джерсі про марсіан, які напали на Америку. Музичні «перебивки» та звукові ефекти, натуралістичні подробиці. Врешті, тисячі американців кинулися втікати, а тим часом радіомарсіани загинули від мікробів. Ця історія широко відома, а от українську радіоп’єсу тоді вже давно стерли з обличчя планети разом з радіодраматургом Олегом Димінським.
Як це було: партійні поправки до жанрології
З таким призабутим жанром, як радіоп’єса, сучасні поетики мати справу не хочуть, на відміну від літературної практики. Для радіо творили Б.Брехт, Г.Белль, Т.Уільямс, А. Міллер, Р.Бредбері, Ж.-П. Сартр (подейкують, бо слухався дружину, яка говорила, що філософія нудна, треба писати літературу), С.Беккет, Е.Йонеско, А.Крісті, С.Лем та інші світові класики. Оскільки з терміном тут словники не дуже допоможуть, підкажу, що радіоп’єса (вона ж радіодрама) – жанровий різновид художнього мовлення, або драматичного мистецтва, який полягає в написаному на злобу дня радійному творі, втіленому у звукових «кадрах», що динамічно змінюються та створюють естетично цілісний образ (не плутати з радіоадаптацією літературних текстів). Комунікує радіоп’єса (польською – słuchovisko) не з читачем, не з глядачем, а зі слухачем. Ознакою радійності є відсутність коментаря, так званих слів автора (герой говорить сам за себе, автор існує тільки в композиції) та різноманітні шуми (хлюпання води, свист куль, кроки).
У 30-х роках найвідомішим українським радіодраматургом був Олег Димінський, серед творів якого найвідомішими були такі, як «Uber alles», «Розгублена людина», «Давайте поговоримо», «Мамед». Вони передавалися зі столиці радянської України міста Харкова, і, судячи з прохань слухачів повторити ці передачі в prime time, були доста популярними. Димінський вирізнявся свіжими задумами, наприклад, у радіодрамі «Розгублена людина» коментатор губить текст і починає імпровізувати в ефірі.
Але в усталені задуми радянського керівництва, яке статтю Леніна «Партійна організація і партійна література» та інші програмові тексти сприйняло близько до серця, такий радіофільм Димінського, як «Я перекладаю», не вписався. Тому герої радіоп’єси (а це Корова Манька та Кінь Гнідий) за пасаж Димінського: «Правителі, вас у тюрму посадити!», – отримали за наклеп на горіхи разом з їхнім творцем. (Зауважу, що тематично споріднена політична сатира Дж. Орвела «Ферма тварин» тоді ще не була написана). Поважні «критики від партії» вирішили, що Димінський рекламує «…тугу, занепад, скиглення», що «політична суть фільму «Я перекладаю» – ясна. Вона зводиться до повної дискредитації колгоспів» (І. Дорожній). Схоже, що совєцькі ідеологи добре засвоїли французький досвід епохи класицизму та політику Людовика XIV стосовно придворних літераторів, які писали те, за що їм платили. Але митцю ХХ століття не зрозуміти митця ХVII. Так Мольєр помер на сцені, а Димінського спіткала доля всього покоління Розстріляного відродження. Всеукраїнський радіокомітет відмовився від послуг товариша Димінського, а самого автора звільнили із забороною писати для радіо і працювати там. Сама радіоп’єса скоро стала «націоналістичною», «хуторянською», «куркульською», «формалістичною», та, як зазвичай у подібних випадках, «шкідницькою». Тому цей жанр у Радянському Союзі фактично заборонили.
Відхилення від канону: реконструкція радіодрами «Понад усе»
На думку науковця і викладача радіожурналістики Іллі Хоменка, перша українська оригінальна радіодрама назвалася «Uber alles» («Понад усе»), яку написав та поставив все той же Олег Димінський. Транслювалася вона кілька разів впродовж 1933 року найпотужнішою українською станцією РВ-4 із тодішньої столиці соціалістичної республіки, із міста Харкова.
За словами Хоменка, виглядало це так. Починалося все фразою німецькою, яка вмомент створювала атмосферу: «Ось як живе сучасна Німеччина, «Німеччина понад усе»!». У п’єсі йшлося про те, що інженер Браун винайшов прямотечійний казан, який нікому не потрібен, бо країна потерпає від економічної кризи. З голоду інженер мусить старцювати. Ось він заходить до кафе-шантану, де працює його дочка Гертруда. Чути фокстрот і голоси п’яної юрби. За пиріжок наш герой співає німецьку пісеньку. Люди з нього знущаються, а дочка приносить йому газету, де опубліковано матеріал про те, що в Радянському Союзі хтось уже винайшов прямотечійний казан. Інженер Браун вибігає на вулицю і стрибає під автівку. «Ось як живе сучасна Німеччина, «Німеччина понад усе»! («Uber alles!»)». Наприкінці п’єси поліцейський комісар Веймарської республіки розслідує обставини автокатастрофи та намагається пошвидше закрити справу.
За трафаретом 30-х років Браун мав би поїхати шукати щастя до Радянського Союзу, як на прощу, але цього не зробив, бо Димінський, схоже, погано знав партійний канон радянської літератури або ж, просто, не був канонічним драматургом. До речі, соцреалістична література, як не дивно, живилася житійною літературою, ходіннями та іншими жанрами агіографії, тобто продукувала замінник релігійної літератури.
Насправді, прямотечійний паровий казан, що здешевлює виробничий процес, винайшов радянський конструктор Леонід Рамзін, але в 1930 р. його визнали керівником «контрреволюційної промпартії», хоч у подальшому він «искупил свою вину перед Сов. государством, выполнив важные для народного хоз-ва исследования» (Большая биографическая энциклопедия), і 1943-го отримав Сталінську премію. Але в 30-х він залишався у ворожому таборі, і про цей факт не міг не знати товариш Димінський.
Кухня радіодраматургії: з років 30-х в роки 10-ті
Радіодраматург Димінський практикував для власних постановок мізансцени, наближені до дійсності (професійний мікрофон дуже чутливий до фальші, тому актори в студії звукозапису мають грати, як на сцені), та використовував навіть костюми, щоб звук був правдивішим. Б.Шаповалов, виконавець головної ролі писав, що створити звуковий образ героя йому допомогло пальто, бо коли людина у верхньому теплому одязі, її грудні м’язи напружені, а це впливає на голос. Кажуть, що такий підхід тепер використовують під час озвучування кінострічок. Ці принципи Димінський перейняв у німецького колеги Альфреда Брауна. І, може, на його честь український митець охрестив і свого героя прізвищем Браун.
У сучасній радіодраматургії Польського та Українського радіо так само використовуються мізансцени, чого про костюми героїв, на жаль, не скажеш, — уже добре, коли всіх акторів вдалося зібрати разом. Натомість з’явилися нові технічні засоби для роботи зі звуком, що широко використовуються при зведенні (монтажі) п’єс – раніше ж радіотвори передавали у прямому ефірі.
Конкурси для радіодраматургів
1933 року якось встигли провести перший Всеукраїнський конкурс на кращий радіотвір. Подібні конкурси тоді вже відбулися в Німеччині, Фінляндії, Франції та США. В Україні захід був організований Всеукраїнським комітетом радіофікації та радіомовлення разом зі Спілкою письменників України. Звичайно, тоді переможець не отримував 5 тисяч гривень, як тепер за перемогу в конкурсі радіоп’єс із промовистою назвою «Відродимо забутий жанр». Але сам факт всеукраїнськості та радіотворчості, мабуть, таки був приємний.
Сучасний український конкурс оригінальної радіодрами вже третій рік поспіль проводить Українське радіо «Культура»; працівники Національної радіокомпанії України ставлять на рік до 12 радіодрам різноманітної тематики та десятки радіо мініатюр. Ці твори, за бажання, можна почути у прямому ефірі та на офіційній інтернет-сторінці НРКУ в режимі он-лайн. Натомість на сайті Польського радіо можна навіть скачати сучасні постановки класики та нових драматичних текстів, наприклад — радіоп’єсу «Matka» Ігнаци Віткевича або «Ząb mądrości» Яна Вареничі.
Радіодраматургія від Великобританії (для тамтешнього радіо писали Агата Крісті, Джон Осборн та нобелівський лауреат Семюел Беккет!), а також решти країн Європейської унії, аж до Мексики чи Бразилії, завжди переосмислює процеси й тенденції суспільного життя оперативніше, ніж більш консервативний традиційний театр, або комерціалізоване жанрове кіно.
Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.
